Чайка Джонатан Лівінгстон - Сторінка 3

– Чому нас тут так мало? Адже там, звідки я прилетів...

– ...були тисячі чайок. Я знаю. – Салліван кивнув. – Єдине, що я можу відповісти, Джонатане, – таких птахів, як ти, буває один із мільйона. Більшість з нас рухаються вперед дуже повільно. Ми прийшли з одного світу в інший, майже точно такий, і вже забули, звідки походимо; нам байдуже, куди нас ведуть, ми живемо одним днем. Уявляєш, скільки життів ми маємо прожити, перш ніж почнемо здогадуватися, що життя – це не тільки пожива, боротьба та влада у Зграї? Тисячі життів, Джонатане, десятки тисяч! А потім іще сотню, поки не зрозуміємо, що таке вершина знання, і ще сотню, поки не впевнимося, що мета нашого життя – досягти цієї вершини і передати свої знання іншим. Звичайно, і тут діє той самий закон: ми вибираємо для себе наступний світ завдяки тому, чого навчились у попереднім. Не навчишся нічого – і наступний світ не буде нічим різнитися від попереднього, і в ньому тебе чекатимуть ті самі перешкоди і свинцевий тягар незнання.

Він випростав крила і повернувся лицем до вітру.

– Але ти, Джоне, – мовив він, – ти зміг вивчити так багато за такий короткий час, що тобі не довелося прожити тисячу життів на дорозі до цього світу.

За мить вони знов піднялися в повітря і продовжили тренування. Робити подвійний переворот удвох було нелегко, бо Джонатан, перевернувшись, мусив пильнувати рухи своїх крил і узгоджувати їх із рухами інструктора.

– Спробуємо ще раз, – казав Салліван знову й знову. – Спробуємо ще раз. – І нарешті: – Добре.

І тоді вони почали вивчати зовнішні петлі.

Якось увечері чайки, вільні від нічного польоту, стояли всі разом на піску і думали. Джонатан, набравшись духу, підійшов до Старійшини – який, подейкували, скоро мав покинути цей світ.

– Чіанге... – мовив він трохи схвильовано.

Старійшина лагідно позирнув на нього:

– Так, сину мій?

Замість того щоб з роками підупадати на силі, Старійшина лише зміцнів; він літав швидше, ніж будь-яка чайка у Зграї, і досконало володів такими прийомами, що їх інші тільки починали вивчати.

– Чіанге, цей світ – зовсім не небеса, так?

При світлі місяця було видно, що Старійшина всміхнувся.

– Ти знову вчишся, Джонатане.

– Ну, то що ж буде далі? Куди ми йдемо? Невже взагалі немає такого місця – небеса?

– Ні, Джонатане, такого місця немає. Небеса – не місце і не час. Небеса – це досконалість. – Він хвилю помовчав: – Ти дуже швидко літаєш, правда?

– Я... я люблю швидкість, – відповів Джонатан, приголомшений, але гордий, що Старійшина його помітив.

– Ти зможеш торкнутися небес, Джонатане, в ту мить, коли пізнаєш досконалу швидкість. Це не значить, що ти пролетиш тисячу миль за годину, чи мільйон, чи мусиш летіти зі швидкістю світла. Адже будь-яка цифра – це межа, а досконалість не має меж. Досконала швидкість, сину мій, – це значить, що ти опинився там.

І Чіанг без жодного попередження зник – та вмить з'явився край води, за п'ятдесят футів від місця, де вони стояли. Потім він зник знову і за тисячну долю секунди торкнувся плеча Джонатана.

– Це така забавка, – мовив він.

Джонатан був у захваті. Він навіть забув, що хотів дізнатися про небеса.

– Як ви це робите? Що ви відчуваєте? А далеко ви можете так перелетіти?

– Перелетіти можна куди завгодно і за будь-який час, коли захочеш, – сказав Старійшина. – Я побував скрізь і всюди, куди міг полинути думкою.

Він дивився в далечінь, за обрій.

– Дивна річ. Ті чайки, що нехтують досконалістю заради мандрів, не летять нікуди, бо їм непідвладна швидкість. А ті, хто відмовляється від мандрів заради досконалості, в одну мить дістаються куди захочуть. Запам'ятай, Джонатане, небеса – це не час і не місце, бо місце і час не мають значення. Небеса – це...

– А ви можете навчити мене так літати? – Джонатан тремтів, уявляючи собі ще одну перемогу над невідомим.

– Звичайно, якщо ти хочеш навчитися.

– Я хочу. Коли ми зможемо почати?

– Можна й зараз, якщо бажаєш.

– Я хочу навчитися так літати, – мовив Джонатан, і дивний вогник засвітився в його очах. – Кажіть, що я маю робити.

І Чіанг заговорив поволі, пильно дивлячись на свого учня:

– Аби літати зі швидкістю думки, тобто літати куди завгодно, – говорив він, – ти насамперед мусиш збагнути, що вже прилетів...

За словами Чіанга, уся хитрість була в тому, щоб Джонатан перестав бачити себе ув'язненим у тілесній оболонці, яка має розмах крил сорок два дюйми і знає певні льотні прийоми. Весь сенс у тому, щоб усвідомити: його справжня сутність, як ненаписане число, перебуває водночас у будь-якій точці простору та часу.

Джонатан тренувався з шаленим завзяттям, тренувався день у день, з ранку до пізньої ночі. Та попри всі свої старання він не зрушив з місця ані на пір'їнку.

– Забудь про віру! – повторював йому Чіанг. – Тобі не потрібна була віра, щоб літати, ти мав лише зрозуміти, що таке політ. І це те ж саме. Спробуй іще раз...

І настав день, коли Джонатан, стоячи на березі з заплющеними очима і намагаючись зосередитися, раптом осягнув усе, про що говорив Чіанг. "Це правда! Я можу досягти досконалості, для мене немає межі!" Його охопила радість.

– Добре! – сказав Чіанг переможним тоном.

Джонатан розплющив очі. Він стояв разом із учителем на дивному морському березі – дерева схилялися до води, у небі повільно оберталися двоє жовтих сонць.

– Суть ти вхопив правильно, – сказав Чіанг, – тепер іще трохи попрацюєш над управлінням...

Джонатан був приголомшений.

– Де ми?

Проте Старійшину анітрохи не вразив дивний краєвид довкола. Він недбало відповів:

– Як бачиш, ми на планеті з зеленим небом і подвійною зіркою замість сонця.

Джонатан не зміг стримати радісного вигуку – вперше відтоді, як покинув Землю.

– ВДАЛОСЯ!

– Ну звісно ж, вдалося, Джоне, – мовив Чіанг. – Воно так завжди буває, коли знаєш, що робиш. А тепер щодо управління...

Коли вони повернулися, було вже темно. Чайки дивилися на Джонатана, і в глибині їхніх золотистих очей ховався шанобливий острах – адже всі бачили, що він стояв, наче прикипівши до місця, і раптом зник в одну мить.

Але Джонатан не став слухати вітання друзів.

– Я тут новачок! Я лише починаю! Це мені треба у вас вчитися!

– Я тобі дивуюся, Джоне, – мовив Салліван, що стояв поруч. – За десять тисяч років я ще не зустрічав чайки, яка б навчалася так безстрашно.

Зграя примовкла, і Джонатан ніяково тупцяв на місці.

– Якщо хочеш, ми почнемо працювати над часом, – сказав Чіанг, – і ти зможеш літати і в минуле, і в майбутнє. Тоді ти справді будеш готовий до найскладнішого і найцікавішого. Ти будеш готовий до того, щоб полетіти вище, пізнати доброту і любов.

Минув місяць – принаймні здавалося, що минув місяць, – і Джонатан досяг надзвичайного успіху. Він завжди навчався швидко навіть сам, а зараз, коли його учителем був Старійшина, він засвоював нові знання, наче добре налагоджена обчислювальна машина, вкрита пір'ям.

Та ось настав день, коли Чіанг зник. Він лагідно звернувся до чайок і закликав їх не кидати навчання, і тренуватись, і пізнавати досконалу невидиму сутність, що становить основу життя. І поки він говорив, його пір'я сяяло все яскравіше, а потім спалахнуло таким сліпучим блиском, що жодна чайка не могла дивитися на нього.

– Джонатане, – мовив він, і це були його останні слова, – ти маєш дізнатися, що є любов.

Коли чайки змогли подивитися на те місце, де стояв Чіанг, його там уже не було.

Минали дні, і Джонатан помітив, що часто думає про Землю, з якої прилетів колись. Якби він, живучи там, знав хоча б одну десяту, одну тисячну частку того, що знає тепер, наскільки цікавішим було б його життя! Він стояв на піску і думав: а що, як там нині живе чайка, яка прагне подолати межі своєї натури й літати для того, щоб пізнати сутність польоту, а не тільки жебрати черствий хліб біля рибальських човнів. Може, ця чайка навіть стала Вигнанцем за те, що сказала правду у вічі Зграї?

І що більше Джонатан учився доброті, то глибше він пізнавав сутність любові й чимдалі дужче хотів повернутися на Землю. Джонатан Лівінгстон, незважаючи на своє самотнє минуле, був природженим учителем, і найкращим виявом любові стала для нього можливість передати свої знання тій чайці, яка чекає слушної нагоди, аби пізнати щось нове.

Салліван, що також навчився літати зі швидкістю думки і тепер навчав цьому інших, був сповнений сумнівів щодо наміру Джонатана.

– Джоне, ти колись був Вигнанцем. Чому ти гадаєш, що твої колишні вороги прислухаються до тебе зараз? Ти знаєш приказку, і вона справедлива: літаєш високо – бачиш далеко. Ті чайки, які тебе прогнали, стоять на землі, здіймають галас знічев'я і б'ються між собою. Вони за тисячу миль од небес – а ти кажеш, що хочеш показати їм небеса звідти, із землі! Джоне, вони не бачать далі кінчиків своїх крил! Лишайся тут. Допомагай новим чайкам, тим, хто піднявся досить високо, щоб побачити те, про що ти можеш їм розповісти. – Він трохи помовчав: – А що, якби Чіанг повернувся до свого старого світу? Де б ти був сьогодні?

Останній доказ був вирішальним. Звісно, Салліван мав рацію. Чайка, що високо літає, далеко бачить.

Джонатан лишився і навчав нових птахів, що прилітали, а вони всі були дуже здібними учнями. Проте колишні вагання повернулись, і він мимохіть почав думати про те, що на Землі, можливо, живуть одна-дві чайки, які теж могли б навчатись. Наскільки більше знав би зараз він сам, якби зустрів Чіанга за часів свого вигнання!

– Саллі, я мушу повернутися, – сказав він нарешті. – Твої учні вже багато знають, вони допоможуть тобі з новачками.

Салліван зітхнув, проте не став заперечувати.

– Мені буде сумно без тебе, Джонатане. – І більше він не сказав нічого.

– Саллі, як тобі не соромно! – докірливо мовив Джонатан. – Не будь дурним! Над чим ми з тобою щодня працюємо? Якщо наша дружба залежить од таких речей, як простір і час, тоді в ту саму мить, коли ми подолаємо і простір, і час, ми зруйнуємо наше братерство! Але ж єдине, що ми покидаємо, долаючи простір, – це Тут. А долаючи час, покидаємо тільки Зараз. То як ти гадаєш, хіба ми не зможемо побачитись між цими Тут і Зараз?

Салліван мимоволі засміявся.

– Ти просто божевільний, – лагідно мовив він. – Якщо хтось і зможе навчити інших, як побачити тисячу миль одразу, це буде Джонатан Лівінгстон.