Чарівник Земномор'я - Сторінка 13

Але за мить, він знову відвів погляд убік, затинаючись, промовив: — А куди власне, сам зібрався, чим плануєш займатися?

— Я їду додому, щоби побачитися зі своїми братами та сестрою. Я тобі про них розповідав. Ну, а потім, либонь, стану чарівником десь на невеличкому острові... Коли я залишав домівку, моя сестра була ще зовсім малою, а незабаром її вже наречуть Істинним ім'ям. Тільки подумати!.. Ах, друже, я б говорив із тобою і говорив, але час підганяє — мій корабель вирушає ввечері, а вже почався відплив. Яструбе, якщо коли-небудь твій шлях стелитиметься біля Східних широт, навідайся до мене. А якщо я буду тобі потрібен, поклич мене моїм іменем: Естаріол.

Почувши це, Гед уперше підняв своє понівечене обличчя і поглядом зустрівся з очима друга.

— Естаріоле, — озвався він, — моє ім'я — Гед.

Потім вони попрощались. Ветч кам'яними коридорами Дому рушив до виходу і невдовзі назавжди покинув острів Роук.

Коли Гед залишився сам, він спершу навіть не міг поворухнутися, приголомшений і глибоко зворушений тим неоціненним дарунком, який залишив йому Ветч, відкривши своє справжнє ім'я. Адже ніхто не знає Істинного імені людини, окрім неї самої та того, хто дав їй це ім'я. Іноді цю таємницю можна довірити дуже близькій людині — братові, дружині чи другові. Однак і найближчі ніколи не повинні вживати його таємне ім'я при сторонніх. Прилюдно вони, як і всі інші, послуговуватимуться повсякденним ім'ям або прізвиськом: Яструб, Ветч, Оґіон (це, до речі, означає "ялинова шишка"). Якщо навіть прості люди приховують свої справжні імена, довіряючи їх лише найближчим, то що вже казати про чарівників, які постійно наражаються на небезпеку з боку темних сил. Вони мусили бути особливо обережними до свого імені. Той, хто знає Істинне ім'я людини, по суті, тримає в руках усе її життя. Тож дарунок Ветча був не лише свідченням щирої дружби, а й доказом непохитної віри у майбутнє Геда.

Обитель Мудреців поринула у тишу. Гед сів на ліжко і погасив чарівний вогник, який, гаснучи, наповнив кімнату ледь відчутним болотяним духом. Юнак погладив отека, який зручно вмостився у нього на колінах, і спав так, ніби ніколи і не полишав цього місця. Хлопець згадав, що завтра минає чергова річниця його Посвячення, яке здійснив Оґіон. Відтоді збігло вже чотири роки. Гед пригадав крижану воду гірського джерела, через яке він ішов убрід, оголений і безіменний. Далі його думка полинула до тих прозорих затонів у річці Ар, де він любив купатися, до рідного селища, що ховалося під лісистими скелястими кручами гори Ґонт; згадав ранкові тіні на закурених вулицях Десяти Вільх, язики полум'я, що танцюють опівдні взимку у горні батькової кузні, похмуру та наповнену п'янкими ароматами трав хатину тітки з важким від диму і заклять повітрям. Він так давно вже не згадував про це!.. А сьогодні, коли йому виповнилося сімнадцять, усі події минулих літ ожили перед очима. Усі ті місця, де він побував за своє коротке, але вже скалічене життя, за одну мить промайнули в голові, сплітаючись в єдине ціле. І зараз, після стількох гірких, змарнованих літ, Гед нарешті знову зрозумів, хто він такий і де знаходиться. Але куди ж поведе його життєвий шлях далі? Цього він не знав і знати не хотів, боявся дізнатися.

Наступного ранку юнак пішки вирушив через увесь острів до Одинокої Вежі. Отек, як завжди, зручно вмостився у нього на плечі. Цього разу Гедові довелося добиратися не два, а три дні; і коли нарешті вдалині забовваніла Вежа, що височіла на самому північному мисі, над пінявими бурунами моря, то хлопець ледь не падав з ніг від утоми. У самій Вежі, як і колись, було темно і холодно. Куремкармерук так само сидів на своєму високому стільці, складаючи нескінченні переліки імен. Він кинув на Геда швидкий погляд і, не вітаючись, наче той і не полишав Одинокої Вежі, звелів:

— Іди спати. Хто втомлений, той дурний. А завтра візьмеш "Книгу Звершень" і вивчатимеш звідти імена Творців.

Наприкінці зими Гед повернувся в Обитель Мудреців і був посвячений у чаклуни. Цього разу Архімаг Ґеншер прийняв його присягу. Відтоді Гед почав вивчати Високі Мистецтва магії й набагато складніші закляття. Це було вже не просте маротворення, а справжня магія — все те, що потрібно знати, щоб отримати чарівну патерицю. Злигодні та хвороби, які занапастили його у той злощасний вечір, з плином часу минулися, і Гедові руки знову здобули давню спритність. І все ж тепер він уже не був таким тямовитим, як колись, бо знав ціну страхові. І хоча, вимовляючи навіть найнебезпечніші закляття Творення та Перетворення, Гед не зауважував жодних лихих наслідків, проте в глибині душі він розумів, що марно й сподіватися на щасливе завершення пригоди з Тінню. Навіть попри те, що деколи йому здавалося, ніби потвора, яку він пустив у цей світ, втратила силу або знайшла спосіб повернутися назад, у темряву, — принаймні вона більше не тривожила його сон.

Від Майстрів та зі старовинних книг юнак дізнався все, що міг, про бестій, схожих на визволену ним потвору. Втім, відомостей про них було не надто багато — здебільшого, лише невиразні натяки. Тінь не була ні привидом, ані виплодом Одвічних Сил Землі. І все ж вона напевне мала щось спільне і з тим, і з іншим. У книзі "Про сутність драконів", яку Гед студіював особливо ретельно, була розповідь про одного напівзабутого Повелителя драконів, котрий потрапив під владу невідомої Одвічної Сили — Каменя-речника, який і досі лежить десь у далекій північній землі. "Перебуваючи під владою каменя, — розповідала книга, — чоловік той викликав душу небіжчика із потойбічного світу, проте з волі Каменя закляття було спотворене, і разом з душею мерця у світ прийшла потвора, яка зжерла душу Повелителя, прибрала його подобу і ходила по землі, знищуючи людей". Однак у тій книзі не розповідалося, що то була за потвора і чим закінчилась уся ця історія. Майстри теж не могли сказати про це нічого певного. Архімаг вважав, що потвора прийшла з небуття, Майстер-Перетворець — що з тієї частини світу, де панує Хаос. Майстер-Приворотник відповів просто: "Я не знаю".

Приворотник часто навідувався до Геда, коли той хворів. Зазвичай був похмурий і суворий, але тепер Гед знав, що Майстер має добре серце, і щиро полюбив його.

— Я нічого не знаю про цю потвору, — сказав Майстер, — мені відомо лише те, що тільки одна могутня сила та єдиний неповторний голос були здатні викликати її сюди, тож можливо, що і голос, і сила належать саме тобі. Але чому це так і що це означає — я не відаю. Це ти маєш з'ясувати сам. Мусиш або розкрити таємницю, або померти... Можливо, навіть гірше, ніж померти... — Він говорив тихо, дивлячись спідлоба на Геда. — Ти, як звичайний хлопчисько, думав, що магові підвладне все. Колись і я був таким. І всі ми. Насправді ж коли людина набуває сили та знань, вона усвідомлює, що її життєвий шлях стає дедалі вужчим, допоки зовсім не перестане його бачити, і тоді вона робить лише те, що мусить.

Коли Гедові виповнилося вісімнадцять років, Архімаг послав його до Майстра-Формотворця у Примарний сад. Про те, чого там навчають, не заведено багато балакати. Подейкують, що в Саду не промовляють жодних заклинань, а дерева там іноді видимі, а часом зникають. До того ж вони не тримаються одного місця, та й сам Сад щоразу перебуває в різних куточках острова. А ще кажуть, що тамтешні дерева наділені мудрістю, і сам Майстер-Формотворець пізнає від них найвище мистецтво магії. І якщо дерева колись загинуть, то з ними помре і його мудрість. І тоді оскаженіють морські води і затоплять острови Земномор'я, які Сеґой ще в сиву давнину підняв з глибин океану. Відтак усі землі, де зараз живуть люди і дракони, зникнуть. Одначе то були лише чутки, а загалом чаклуни не люблять про це говорити.

Минуло кілька місяців і нарешті одного весняного дня Гед повернувся в Обитель Мудреців, навіть не уявляючи, чим займатиметься далі. Біля шкільної брами, там, де починається стежка, що біжить полями до вершини роукського пагорба, на нього чекав старий чоловік. Гед не відразу впізнав його. Але за якусь мить, напруживши пам'ять, він пригадав воротаря, котрий зустрічав його на порозі Обителі п'ять років тому.

Старий, посміхнувшись, привітався, назвавши хлопця по імені, а відтак запитав:

— Ти знаєш, хто я?

Гед якраз думав про те, що зазвичай завжди йдеться про "Велику Дев'ятку" з острова Роук, хоча сам він знав тільки вісьмох Майстрів: Вітровода, Ілюзорника, Знахаря, Менестреля, Перетворця, Приворотника, Формотворця й Істинномовця. Либонь, Дев'ятим мав би бути Архімаг. Але ж у виборах нового Архімага беруть участь дев'ять Учителів.

— Я думаю, що Ви — Майстер-Воротар, — сказав Гед.

— Так, Геде. П'ять років тому ти здобув право увійти в Обитель Мудреців, назвавши своє ім'я. Тепер ти зможеш вийти звідси й отримаєш свободу, якщо назвеш моє справжнє ім'я, — посміхаючись, промовив старий.

Гед мовчав. Він знав тисячі способів, щоби дізнатись імена предметів і людей. Ці знання були частиною тієї освіти, яку він здобував на острові Роук, і без них жодна магія не мала сенсу. Але дізнатися Істинне ім'я мага, Майстра — то зовсім інша справа. Ім'я чарівника приховане ретельніше, ніж лігво дракона. Відрізнити його від інших слів важче, ніж одного оселедця від іншого серед незліченного косяка у глибокому морі. Чарами цієї таємниці не вивідати, бо вони щоразу наражатимуться на ще могутніші захисні чари, а витончені хитрощі — на ще досконаліші. Не допоможуть жодні підступи, а хто вдається до сили, щоб дізнатися правду, той, зрештою, і сам стає жертвою власного насильства.

— Ви стережете занадто вузькі двері, Майстре, — нарешті промовив Гед. — Я гадаю, що мені доведеться ще довгенько посидіти тут просто неба й добряче попостити, аж доки я не схудну настільки, щоби прослизнути в ці двері.

— Що ж, сиди, скільки хочеш, — посміхаючись, відповів Воротар.

Гед відійшов трохи вбік і сів під вільхою на березі Твільбурна, відпустивши отека погратися біля води, полюючи на раків, якими аж кишіла ріка. Весна була в розпалі. Сонце котилося до обрію. У вікнах Обителі Мудреців спалахували ліхтарі та чарівні вогники, а внизу, біля підніжжя пагорба, на вуличках Твіля вже панувала темрява.