Чарівник Земномор'я - Сторінка 29

А я ж чекав на тебе, я давно виглядав тебе...

— То це ти той славетний чаклун, яким не нахваляться в Ісмаї? Я думав...

— Звичайно, я тутешній чаклун. Але послухай, я розкажу тобі, чому не впізнав тебе, друже. Можливо, я надто завзято розшукував тебе. Три дні тому... А ти не був три дні тому на Іфіші?

— Я приплив сюди вчора.

— Три дні тому на вулиці сусіднього села Куора я бачив тебе. Тобто я був свідком твоєї появи... Або появи твоєї подоби... А, може, просто бачив чоловіка, схожого на тебе. Він з'явився переді мною, виходячи з міста. Але коли побачив мене, відразу ж зник за рогом. Я покликав його, та не почув відповіді, я пішов за ним, але він кудись зник. Жодного сліду! Тільки земля край дороги вкрилася памороззю. Мене це дуже здивувало... І тепер, коли я знову зустрів тебе, то спершу подумав, що то примара. Вибач, Геде...

Ветч тихо, щоби не почула дівчина, промовив істинне ім'я друга.

Гед і собі тихо назвав істинне ім'я Ветча:

— Пусте, Естаріоле. Я також радий тебе бачити...

Можливо, у його відповіді Ветч відчув щось більше, ніж звичайну радість. Ще тримаючи Геда в обіймах, він заговорив до нього Істинною Мовою:

— Ти вийшов із пітьми, але знову потрапив у біду, Геде. Але так чи інак, — ти для мене завжди радість.

А тоді ґардійською мовою з кумедним акцентом, характерним для жителів Східних широт, додав:

— Ходімо, ходімо з нами додому! Вже пізно і час сховатися під дах! До речі, познайомся: це моя сестра, наймолодша і найгарніша, але ти й сам це бачиш. Щоправда, вона ще не дуже мудра, але менше з тим! Звати її Тростинка. Тростинко, а це Яструб, мій найкращий друг!

— О, Великий Маг, — привітала його дівчина і ввічливо вклонилася на знак поваги, затуливши очі руками, як це зазвичай заведено серед жінок у Східних широтах. Втім, від Геда не сховався її зацікавлений погляд. Дівчині було приблизно років чотирнадцять, вона була смаглявою, як і брат, і тендітною та стрункою. На рукаві її накидки сторожко блимав очима справжній дракон, щоправда, ще дуже маленький, завбільшки з долоню.

Вони пішли разом по темній вулиці. Через деякий час Гед зауважив:

— У нас на Ґонті вважають, що ґонтійки — найхоробріші жінки у світі, але я ще ніколи не бачив дівчини, яка б замість браслета носила дракона.

Тростинку це розсмішило і вона відповіла йому просто:

— Це ж тільки харекі! Невже у вас на Ґонті не водяться харекі?

— Ні, не водяться, та й драконів у нас теж немає. То що, ця істота — не справжній дракон?

— Та ні! Цей малюк живе у дубовому листі і живиться осами, хробаками та яйцями горобців. Брат часто розповідав мені про звірка, з яким ви не розлучалися. Отек, здається? А що, він і досі з вами?

— Ні, тепер уже ні...

Ветч озирнувся, ніби хотів про щось запитати у Геда. Та, либонь, вирішив залишити питання на потім. Згодом вони усамітнилися біля коминка в будинку Ветча.

Хоча Ветч і був поважним чаклуном острова Іфіш, він жив разом із молодшим братом і сестрою у маленькому містечку Ісмай, в якому й народився. Його батько був заможним купцем і залишив дітям просторий міцний будинок, наповнений розкішним домашнім начинням — тонким мереживом, керамікою, бронзовим і мідним посудом. Усе це стояло на різьблених поличках, а ще більше зберігалося в скринях. В одному кутку просторої вітальні стояла таонійська арфа, в іншому — ткацький верстат Тростинки з високою рамою, інкрустованою слоновою кісткою. Незважаючи на скромність і простоту, якими завше вирізнявся Ветч, у рідному Ісмаї він був могутнім магом і власником багатого маєтку. У будинку також жила родина старих слуг, які доглядали за порядком у домі, а ще —молодший брат Ветча, вельми жвавий хлопчина, і Тростинка, швидка та мовчазна, наче рибка. Вона приготувала друзям вечерю і сама поїла з ними, слухаючи їхню розмову, а згодом нечутно вийшла до своєї кімнати. У будинку було затишно і спокійно. Від його міцних стін наче віяло теплом і миром. Гед, скинувши поглядом осяяну вогнищем кімнату, промовив:

— Саме так і повинна жити людина.

— Так живе лише частина людей, — озвався Ветч. — У кожного — своє життя... А зараз розкажи мені, друже, що з тобою сталось і що ти пережив за ті два роки, відколи ми востаннє бачились. І ще скажи, куди і чому ти так поспішаєш, адже я бачу, що надовго ти у нас не залишишся...

Гед розповів йому про свої поневіряння, нічого не приховуючи. Вислухавши його історію, Ветч деякий час сидів у мовчазній задумі, а тоді твердо промовив:

— Я піду з тобою, Геде.

— Ні.

— Але я мушу піти з тобою!

— Ні, Естаріоле. Це не твій справунок і не на тебе впало прокляття. Я сам випустив зло на волю, тож мушу сам загнати його назад. Я не хочу, щоб через мене постраждав хтось інший, а найменше хотів би, щоби то був ти. Адже саме ти намагався утримати мене від лихого вчинку, Естаріоле...

— Гордість завжди володіла твоїм розумом, — сказав Ветч, посміхаючись, ніби вони розмовляли про якісь дрібниці. — А тепер подумай: звичайно, це полювання — твоя справа, але якщо воно скінчиться невдало? Чи не потрібен тобі гонець, котрий принесе звістку про твою поразку на Архіпелаг? Адже тоді Тінь отримає страхітливу силу. А якщо ти переможеш потвору, то хіба не буде доречним, щоби хтось розповів про твій подвиг на всіх островах Земномор'я, оспівав його у героїчних баладах? Я, звісно, знаю, що це не моє діло, але я мушу піти з тобою.

Ветч добре сказав і Гед не міг відмовити другові, але він все ж зауважив:

— Мені не можна було лишатись у цьому місті ще на один день. Я знав це, однак залишився...

— Чаклуни не зустрічаються випадково, хлопче, — сказав Ветч. — Зрештою, як ти сам сказав, я був із тобою на початку твого шляху. Тож, можливо, я маю дійти з тобою до кінця, — він підкинув у вогонь кілька сухих полін, і якийсь час вони сиділи мовчки, спостерігаючи за полум'ям.

— Є одна людина, про яку я нічого не чув ще з тієї ночі на Роукському пагорбі... Та я й не хотів розпитувати про нього у школі! Я маю на увазі Бурштина...

— Він так і не отримав чарівної патериці. Влітку Бурштин покинув Школу і подався на острів Оу, де став придворним чаклуном. Це все, що я про нього знаю.

Друзі знову помовчали, дивлячись на вогонь і насолоджуючись теплом. Вони тримали ноги просто біля вогнища, і полум'я ледь не лизало їм п'яти, зігріваючи усе тіло.

Нарешті Гед тихо промовив:

— Є лише одна істина, Естаріоле, якої я справді боюся. І, можливо, страх мій стане ще сильнішим, якщо ти підеш зі мною. Там, біля островів Східної і Західної Ручищ, у кам'яному мішку я зустрівся з тією потворою, я схопив її і намагався утримати. Та вона була порожньою і просочилася мені крізь пальці. Я не зміг її перемогти. Вона втекла, а я кинувся за нею навздогін. Це може статися ще не раз. Я не маю над нею влади. Можливо, мій двобій ніколи не скінчиться: не буде ні поразки, ні перемоги. Така собі нескінченна пісня... Можливо, мені доведеться змарнувати власне життя, до скону ганяючись за Тінню — з острова на острів, від міста до міста...

— Годі! — перебив його Ветч, зробивши лівою рукою жест, який відвертає зло, промовлене вголос.

Побачивши це, Гед тихцем посміхнувся, адже то були дитячі витівки, чари не для справжнього чаклуна. Ветч і досі залишався милим наївним хлоп'ям, незважаючи на феноменальне вмінням чітко мислити і проникати в суть речей та явищ. І от цього разу він усе схопив на льоту:

— Я думаю, що ти міркуєш неправильно. Байдуже, що я бачив тієї ночі на роукському пагорбі, але зараз ти стоїш наприкінці свого шляху. Врешті-решт, ти з'ясуєш сутність Тіні і її природу, зрозумієш, що вона собою являє, а тоді ти знищиш цю потвору. Хоча важко сказати напевне, що воно за проява... Є одна річ, яка не дає мені спокою. Зараз Тінь ходить у твоїй подобі — вона стала твоїм двійником. Такою її бачили на Веміші, такою зустрів її і я. Як таке могло статися, і чому раніше вона не з'являлася на островах Архіпелагу, прибравши твою подобу?

— Кажуть, що у Закрайніх широтах всі закони змінюються...

— Правду кажуть! Наприклад, на Роуку я опанував низку чудових заклять, а тут вони чомусь не діють, або діють навпаки. Одначе на цих островах трапляються такі чари, про які ніколи не чули на Роуку. Кожна земля має свої власні сили. І що далі ти будеш від Внутрішніх земель, то менше знатимеш про особливості і дію цих сил. Але мені здається, що Тінь змінилася не тільки тому, що потрапила сюди...

— Мені також так здається. Коли я перестав тікати від Тіні, повернувся до неї обличчям, то, либонь, моя воля змусила її змінитися. І тепер вона не може, як колись, висотувати з мене енергію. Усі мої вчинки відображаються в ній, адже вона породжена мною...

— На Оскілі вона назвала тебе Істинним ім'ям. Чому ж вона не зробила цього вдруге, коли ви зчепилися у кам'яному мішку?

— Не знаю. Можливо, вона черпає силу у моїй слабкості. Навіть її голос нагадує мій... Але як вона дізналась моє Істинне ім'я? Я довго розмірковував над цим, відколи залишив Ґонт, але й досі не знаю відповіді. Можливо, Тінь зовсім не має власного голосу і може говорити лише тоді, коли їй вдається полонити тіло живої істоти. Тобто вона мусить стати перевертнем, щоби спромогтися бодай на слово...

— Тоді ти маєш стерегтися зустрічі з іншим перевертнем...

— Я гадаю, — відповів Гед, нахилившись над розжареним вугіллям і відчуваючи, що його морозить, — я гадаю, що ще однієї зустрічі з перевертнем не буде. Ми тепер міцно прив'язані одне до одного. Тінь уже не може звільнитися від мене і заволодіти тілом іншої людини, як це вона зробила зі Скіорхом. Тепер вона може оволодіти лише мною, якщо мій страх візьме гору і я почну знову тікати від неї. Тоді Тінь здобуде перемогу. Одначе коли я тримав її в обіймах, вона перетворилася на хмаринку і вислизнула з моїх рук... Звісно, вона може втекти ще не раз, та я все одно її знайду, бо навічно пов'язаний із цією потворою, виплодом зла та жорстокості. Я переслідуватиму її доти, доки не дізнаюся те, що дасть мені владу над нею, — її Істинне ім'я.

— А хіба є імена у мешканців потойбічного світу? — замислено промовив Ветч.

— Архімаг Ґеншер вважав, що ні. Але мій наставник Оґіон з ним не погоджувався...

— "Суперечки великих магів не мають меж", — процитував Ветч, гірко посміхаючись.

— На острові Оскіль господиня замку присягалася, що Камінь Теренон назве мені ім'я Тіні, але я чомусь не вірю її словам.