Час жити і час помирати - Сторінка 18
- Еріх Марія Ремарк -А як же ще?
— От тобі й маєш, — звернувся Ройтер до Гребера. — Виходить, життя дуже просте, коли до нього ставитись просто. А в тебе є цивільний одяг?
— Немає. Він лежить під руїнами Гакенштрасе.
— Я тобі можу дещо позичити, якщо хочеш.
Гребер поглянув через вікно на двір казарми.
Кілька взводів училися там заряджати гвинтівки, кидати гранати і віддавати честь.
— Яке безглуздя, — сказав він. — На передовій я гадав, що тільки-но приїду у відпустку, одразу ж закину все оце остогидле дрантя в куток і одягну цивільне. А тепер мені все байдуже.
— Це тому, що ти звичайнісінька казармена вонючка, — заявив картяр, відкусивши шмат ліверної ковбаси. — Вонючка, яка не здатна оцінити, що добре, а що погано. Завжди отак по-дурному виходить: відпустки дають не тим, кому треба! — Він знову пішов до столу, щоб грати далі. Він уже програв Румелю чотири марки, а вранці лікар визнав його придатним для стройової служби. Настрій у нього був зіпсований.
Гребер підвівся.
— Ти куди? — запитав Ройтер.
— До міста. Зайду на пошту, а потім шукатиму далі.
Ройтер відставив порожню пляшку з-під пива.
— Не забувай, що ти у відпустці. І що вона скоро закінчиться.
— Цього я не забуваю, — гірко відповів Гребер.
Ройтер обережно зняв з підвіконня свою перев'язану ногу і випростав її.
— Я не про це. Роби все можливе, щоб розшукати батьків. Але не забувай про свою відпустку. Тепер ти одержиш її не скоро.
— Я це знаю. А до того я ще не раз матиму нагоду простягнути ноги. Це я також знаю.
— Добре, — сказав Ройтер. — Коли ти знаєш про це, значить, все гаразд.
Гребер рушив до дверей. За столом, де сиділи картярі, Румель саме одержав на руки чотири валети та ще й на додачу всю трефу. Карта була гідна подиву. Він обігрував своїх партнерів з кам'яним виразом на обличчі. Шансів ні в кого не було.
— Без ножа ріже, — з відчаєм промовив картяр, який назвав Гребера казарменою вонючкою. — Чоловікові йде така карта, а він навіть не усміхнеться!
— Ернсте!
Гребер озирнувся. Перед ним стояв невисокий на зріст, кремезний чоловік у формі крайсляйтера. На мить Гребер замислився; потім пригадав це кругле обличчя з рум'яними щоками і схожими на горіхи очима.
— Біндінг, — промовив він. — Альфонс Біндінг!
— Власного персоною!
Біндінг усміхнувся до нього.
— Подумати тільки, Ернсте, ми не бачилися з тобою цілу вічність! Звідки ти?
— З Росії.
— Значить, у відпустку! Це треба відзначити. Ходімо до мене. Я живу тут поряд. Є першокласний коньяк. От тобі й на! Зустріти давнього шкільного товариша, що прибув просто з фронту! Це треба примочити!
Гребер мовчки дивився на нього. Вони з Біндінгом кілька років училися в одному класі, але він майже забув його. Десь випадково чув, що Альфонс уступив у партію і досяг там якихось успіхів. І ось він стоїть перед ним, веселий і безтурботний.
— Ходімо, Ернсте! — наполягав Біндінг. — Не церемонься!
Гребер замотав головою.
— В мене немає часу.
— Але ж, Ернсте! Всього-на-всього по одненькій. Для цього в давніх друзів завжди знайдеться хвилина.
Давні друзі. Гребер глянув на Біндінгів мундир. Той, як видно, досяг неабияких успіхів. А раптом саме він допоможе йому розшукати батьків, промайнула думка. Адже він — партійний діяч.
— Гаразд, Альфонсе, — сказав Гребер. — По одній можна.
— От і добре, Ернсте. Ходімо, це недалеко.
Проте це виявилось далі, ніж Біндінг запевняв. Він жив на околиці міста в невеличкій білій віллі, що мирно і неушкоджено стояла в гаю під високими березами. На деревах висіли шпаківні, десь дзюрчала вода.
Біндінг зайшов у дім перший. В коридорі висіли оленячі роги, череп дикого кабана і чучело ведмежої голови. Гребер здивовано розглядав усе це.
— Ти такий завзятий мисливець, Альфонсе?
Біндінг усміхнувся.
— Де там! Ніколи навіть рушницю в руки не брав. Це тільки прикраси. А непогано, правда ж? Справжній німецький дух!
Він провів Гребера до кімнати, вся підлога якої була вистелена килимами. На стінах висіли картини в розкішних рамах. Кругом стояли шкіряні крісла.
— Якої ти думки про цю халупу? — гордо запитав Біндінг. — Затишно, еге ж?
Гребер кивнув. Партія дбає про своїх людей. Альфонс був сином дрібного торговця молоком. Батькові коштувало великих зусиль вивчити його в гімназії.
— Сідай, Ернсте. Як тобі подобається мій Рубенс?
— Хто?
— Та Рубенс же! Ота мазанина над роялем!
Це був портрет пишнотілої голої жінки, що стояла на березі ставка. Вона мала золотаві коси і широченний зад, освітлений сонцем. "На Бетхерів смак", — подумав Гребер.
— Гарно, — похвалив він.
— Гарно? — Біндінг був досить-таки розчарований. — Чоловіче, це просто прекрасно! Від того самого торговця-антиквара, в якого купує сам рейхсмаршал. Шедевр! Я придбав його за безцінь через другі руки. Тобі не подобається?
— Подобається. Тільки ж я її ньому нічого не тямлю. Але я знаю одного хлопця, який збожеволів би, побачивши цю картину.
— Справді? Відомий колекціонер?
— Та ні, але знавець Рубенса.
Біндінг був у захваті.
— Я радий, Ернсте! Справді, радий! Адже мені самому ніколи навіть не думалось, що я буду колекціонувати твори мистецтва. Ну, а тепер розповідай, як тобі живеться і що ти поробляєш. І чи не можу я тобі стати в пригоді. У кожного ж свої зв'язки. — І він хитро усміхнувся.
Гребер, сам того не бажаючи, був зворушений. Це вперше йому без усякої перестороги запропонували допомогу.
— Ти можеш дещо зробити для мене, — сказав він. — Мої батьки пропали безвісти. Можливо, вони евакуйовані, а може, десь у селі. Як мені їх розшукати? Тут, у місті, їх, очевидно, немає.
Біндінг сів у крісло біля столика для куріння, з кованої міді. Його блискучі чоботи нагадувала пічні труби.
— Якщо в місті їх немає, це значно ускладнює справу, — сказав він. — Я спробую дещо розвідати. Для цього потрібно кілька днів. А може, й більше. Все залежатиме від того, де вони. Тепер тут усе догори ногами, ти ж сам бачиш.
— Так, я це помітив.
Біндінг підвівся і підійшов до шафи. Дістав пляшку і дві чарки.
— Спочатку вип'ємо, Ернсте. Справжній арманьяк. Я його більше люблю, аніж коньяк. За твоє здоров'я!
— За твоє здоров'я, Альфонсе!
Біндінг знову наповнив чарки.
— Ти де зупинився? У рідні?
— В нас нікого з рідні у місті немає. В казармі. Біндінг поставив чарку на стіл.
— Але ж, Ернсте, це безглуздо! Відпустка в казармі! Це ж узагалі не відпустка. Ти міг би пожити в мене. Тут вистачить місця! Спальня, ванна, все що хочеш, ніякої мороки.
— Хіба ти живеш тут сам?
— Ну звичайно! Ти, може, думаєш, що я одружився? Я ще не настільки з глузду з'їхав. При моєму становищі і так двері від жінок не зачиняються. Можеш мені повірити, Ернсте, вони просто повзають переді мною на колінах.
— Справді?
— На колінах! Ось хоч би вчора. Дама з вищих кіл, руде волосся, чудові груди, вуаль, хутряне пальто. Тут, на цьому килимі, вона ридала ридма і була згодна на все. Хотіла, щоб я допоміг їй визволити чоловіка з концентраційного табору.
Гребер поглянув на нього.
— А тобі це під силу?
Біндінг розсміявся.
— Запроторити туди можу, але визволити — це справа не проста. Я їй, звичайно, цього не сказав. Ну, то як? Переїздиш до мене? Ти ж бачиш, як тут!
— Авжеж, бачу. Але поки що я не можу переїхати. Я скрізь розіслав запити про батьків і вказав зворотню адресу казарми. Я повинен чекати, доки надійдуть відповіді.
— Гаразд, Ернсте. Тобі видніше, як то кажуть. Але пам'ятай, що в Альфонса для тебе завжди є місце. І харчі першокласні. Я людина передбачлива.
— Дякую, Альфонсе.
— Дурниці! Адже ми шкільні товариші. Треба триматися один одного. Ти ж частенько давав мені списувати класні роботи. До речі, ти ще не забув Бурмайстера?
— Нашого вчителя математики?
— Його. Це завдяки цьому недоноскові я кулею вилетів із школи. Через історію з Люсі Едлер. Пам'ятаєш?
— Звичайно, — відповів Гребер. Він, нічого не пам'ятав.
— Чоловіче, як я благав його нікому не доповідати! Але все марно, він був невмолимий, мов сатана. Мовляв, моральні принципи і таке інше. Батько тоді мене мало не вбив. Бурмайстер! — Альфонс процідив це ім'я крізь зуби. — Я поквитався з ним, Ернсте! Потурбувався, щоб йому дали півроку концтаборів. Подивився б ти на нього після того, як він звідти вийшов! Коли він мене побачив, то виструнчився і мало в штани не наклав! Він мене вчив, а я його добре провчив. Непоганий жарт, еге ж?
— Так.
Альфонс засміявся:
— Від таких жартів на душі стає легше. В цьому й полягає перевага нашого руху, який дає нам такі можливості.
Побачивши, що Гребер підвівся, запитав:
— Ти вже збираєшся тікати?
— Мушу. Не сидиться мені.
Біндінг кивнув. Його обличчя стало поважним.
— Я розумію, Ернсте. Мені тебе страшенно шкода. Ти ж це знаєш, чи не так?
— Так, Альфонсе. — Гребер знав, що ще може сказати Біндінг, і тому хотів піти якомога скоріше. — Я навідаюсь до тебе через кілька днів.
— Приходь завтра по обіді. Або надвечір. Десь о пів на шосту.
— Гаразд, прийду. О пів на шосту. Ти гадаєш, тобі вдасться до завтра що-небудь довідатись?
— Можливо. Побачимо. В усякому разі, перехилимо по чарчині. До речі, Ернсте, ти не звертався в госпіталі?
— Звертався.
Біндінг кивнув.
— І — звичайно, на всякий випадок — варто було б поцікавитись на кладовищах.
— Про це я не подумав.
— А ти все-таки навідайся. Просто на всякий випадок. Адже зареєструвати всіх ще не встигли.
— Завтра навідаюсь.
— Гаразд, Ернсте, — промовив Біндінг з полегшенням. — Завтра посидимо довше. Ми давні шкільні друзі і повинні триматися купи. Ти навіть не уявляєш, як самотньо почуває себе людина на такій посаді, як моя. Кожний від тебе щось хоче…
— Я теж просив тебе…
— Це зовсім інша справа. Я маю на увазі тих, хто канючить для себе всілякі привілеї.
Біндінг узяв пляшку арманьяку, різким ударом руки загнав корок і простягнув її Греберові.
— Тримай, Ернсте! Візьмеш із собою. Це добрий напій. Він тобі ще знадобиться. Зачекай хвилинку! — Він прочинив двері: — Фрау Кляйнерт! Дайте шматок паперу! Або кульок!
Гребер стояв з пляшкою в руках.
— Може, не варто, Альфонсе…
Біндінг енергійно заперечив:
— Бери! У мене повний погріб цього добра!
Він узяв кульок, який принесла економка, і поклав туди пляшку.
— Хай тобі щастить, Ернсте! Вище голову! До завтра!
Гребер рушив на Гакенштрасе. Альфонс приголомшив його. "Крайсляйтер! — думав він. — Перша людина, яка без зайвих розмов згодилася мені допомогти, запропонувала їжу й квартиру, виявилась партійним бонзою!" Він заховав пляшку до кишені шинелі.
Вечоріло.