Час жити і час помирати - Сторінка 32

Вона заклеїла рами чорним папером, який використовували для світломаскування і почепила легенькі світлі завіски, що відхилялися від протягу. Тепер кімната не так скидалася на склеп.

Світло в кімнаті вони не вмикали, і вікна можна було лишити розчиненими. Час від часу з вулиці долинали кроки перехожих. Десь, грало радіо. В будинку стукали двері. Хтось кашляв. Зачинялися віконниці.

— Місто лягає спати, — мовила Елізабет. — А я, здається, зовсім п'яна.

Вони лежали поруч у ліжку. На столі стояли рештки вечері й пляшки — крім горілки, коньяку та шампанського. Вони нічого не прибирали; вони чекали, доки знову проголодаються. Горілку випили. Коньяк стояв на підлозі коло ліжка, а за ліжком в умивальнику хлюпала вода. Там охолоджувалося шампанське.

Гребер поставив свою чарку на тумбочку біля ліжка. Він лежав у темряві, і йому здавалося, ніби все це діється у невеличкому містечку перед війною. Дзюркотить водограй, серед липового цвіту гудуть бджоли, зачиняються вікна, і хтось грає перед сном на скрипці.

— Скоро зійде місяць, — проказала Елізабет.

"Скоро зійде місяць", — подумки повторив він. Місяць, ніжність і звичайне людське щастя. Все це є. Воно — в сонному пульсуванні його крові, безтурботному плині думок, у спокійному подиху, що проходить крізь нього, мов стомлений вітер. Пригадалася розмова з Польманом. Це було неймовірно давно. "Дивно, — міркував він, — що за цілковитою безнадією в людині можуть жити такі сильні почуття. Але, можливо, в цьому немає нічого дивного; можливо, інакше просто не може бути. Поки тебе тривожать безліч запитань, ти на багато чого не здатний. Коли ж уже нічого не чекаєш, твоя душа відкривається для всього, і ти нічого не боїшся".

Промінь світла ковзнув по вікну. Потім погас, знову заблимав і зупинився.

— Це вже місяць? — запитав Гребер.

— Ні, не може бути. Місячне світло не таке біле.

Вони почули голоси. Елізабет устала з ліжка і всунула ноги в домашні капці. Підійшла до вікна й визирнула па вулицю. Вона не накинула ні хустки, ні халатика. Вона була гарна, знала це і тому не соромилась.

— То бригада з протиповітряної охорони. Розкопують руїни, — сказала вона. — В них прожектор, лопати, кайла. Працюють у зруйнованому будинку навпроти. Як ти гадаєш, є в засипаному підвалі люди?

— Вони працювали цілий день?

— Не знаю. Я не була вдома.

— Можливо, вони хочуть лише полагодити лінії?

— Можливо.

Елізабет повернулася назад.

— Інколи після нальоту мені хотілося прийти сюди й не застати свого будинку. Ні квартири, ні меблів, ні одягу. Нічого. Ти це розумієш?

— Так.

— Нічого, крім спогадів про батька. Я маю на увазі все інше — страх, смуток, ненависть. Якби дім згорів, гадала я, то не стало б і всього цього, і я могла б почати життя спочатку.

Гребер окинув її поглядом. Бліде світло з вулиці падало на її плечі. Лунали глухі удари кайл, скрегіт лопат.

— Подай мені пляшку з умивальника, — попросив він.

— Ту, що з "Германії"?

— Так. Ми її розіп'ємо, поки вона не вибухнула. А ту, що від Біндінга, поклади туди. Хтозна, коли буде наступний наліт. В цих пляшках є вуглекислота, і вони вибухають від зміни тиску. В квартирі вони небезпечніші від ручних гранат. Є в нас келихи?

— Тільки прості склянки.

— Прості склянки годяться для шампанського. В Парижі ми його так і пили.

— Ти був у Парижі?

— Був. На початку війни.

Елізабет принесла склянки і сіла біля нього. Він обережно відкупорив пляшку. Вино полилось в склянки і зашумувало.

— Скільки ти пробув у Парижі?

— Кілька тижнів.

— Там вас дуже ненавиділи?

— Не знаю. Мабуть. Я цього не дуже помічав. Та ми й не хотіли помічати. Адже тоді ми ще вірили майже у все, що нам казали. Ми хотіли якнайшвидше покінчити з війною і сидіти біля кав'ярні на сонці та пити вина, яких ніколи не бачили. Ми були дуже молоді.

— Молоді… Ти кажеш це так, немовби відтоді минуло багато років.

— Здається, так воно й є.

— Тепер ти вже не молодий?

— Молодий. Але інший.

Елізабет підняла склянку проти карбідного світла, що горіло на вулиці і тремтіло у вікні. Вона злегка й обережно сколихнула її, щоб вино зашумувало. Гребер роздивлявся її плечі, хвилясте волосся, спину, лінію хребта з довгими м'якими тінями. "Їй не треба турбуватися про те, щоб почати все спочатку, — промайнуло в нього. — Коли вона роздягнена, у неї немає нічого спільного ні з цією кімнатою, ні зі своєю роботою, ні з фрау Лізер. Вона належить тремтливому світлу у вікні, неспокійній ночі з її сліпими спалахами бажання в крові і дивовижним відчуженням потім, хриплим вигукам і шуму вулиці, життю і, можливо, тим мертвим, що їх відкопують. Але вона більше не належить порожнечі, розгубленості і безнадії. Більше ні! Все це вона скинула з себе, мов чужий одяг, щоб, не роздумуючи, підкоритися законам, про які вчора ще нічого не знала".

— Шкода, що я не була тоді з тобою в Парижі,— сказала Елізабет.

— Шкода, що тепер війна і ми не можемо туди поїхати.

— А вони нас прийняли б?

— Мабуть. Адже в Парижі ми нічого не руйнували.

— А у Франції?

— Не так багато, як в інших країнах. Там усе швидко закінчилося.

— Очевидно, ви зруйнували там достатньо для того, щоб вони ненавиділи нас ще багато років.

— Так, очевидно. Коли війна триває довго, багато що забувається. Певно, вони нас ненавидять.

— Мені б хотілося поїхати в таку країну, де нічого не зруйновано.

— Країн, де нічого не зруйновано, тепер залишилося дуже мало, — відповів Гребер. — У пляшці ще є щось?

— Так, удосталь. А де ти іще бував?

— В Африці.

— І в Африці? Ти чимало побачив.

— Авжеж. Але зовсім не те, про що мріяв раніше.

Елізабет взяла з підлоги пляшку і налила склянки по вінця. Гребер мовчки дивився на неї. Все здавалося якимось трохи нереальним, і не тільки тому, що вони випили. Слова ніби розпливалися в сутінках, втрачаючи зміст, а те, що було сповнене змісту, жило без слів, і його не можна було висловити. Сутінки скидалися на безіменну річку, води якої то підіймаються, то опускаються; а слова пливуть по ній, наче вітрила.

— Ти був ще де-небудь? — спитала Елізабет.

"Вітрила, — думав Гребер. — Де я бачив вітрила, на річках?"

— У Голландії,— відповів він. — Це було ще на, самому початку. Я бачив там на каналах човни, а канали були такі мілкі й вузькі, що здавалося, ніби човни пливуть над землею. Вони пливли тихо і мали величезні вітрила, а в сутінках ці вітрила нагадували гігантських білих, голубих і рожевих метеликів на луках.

— Голландія, — проказала Елізабет. — Можливо, після війни ми зможемо поїхати туди? Питимемо какао, їстимемо білий хліб і всілякі гатунки голландських сирів, а вечорами милуватимемося човнами.

Гребер звів на неї погляд. "Їжа, — подумав він. — У війну уявлення про щастя завжди пов'язується з їжею".

— Чи нас не пустять і туди? — запитала вона.

— Гадаю, що ні. На Голландію ми напали без попередження і зруйнували Роттердам. Я бачив ті руїни. Не вціліло майже жодного будинку. Тридцять тисяч убитих. Боюся, що нас і туди не пустять, Елізабет.

Якусь мить вона мовчала. Потім зненацька схопила свою склянку і пожбурнула на підлогу. Склянка дзенькнула і розбилась.

— Отже, ми більше нікуди не зможемо поїхати! — вигукнула вона. — А ми тут розмріялися! Нікуди! Ми полонені, ув'язнені й прокляті!

Гребер підвівся на ліктях. Очі її блищали, немов сизувате прозоре скло в тремтливому, білуватому світлі з вулиці. Він перехилився через неї й подививсь на підлогу. На ній тьмяно поблискували скалки зі світлими краями.

— Треба увімкнути світло і усе визбирати, — сказав він. — А то покалічимо собі ноги. Почекай, спершу я зачиню вікно.

Він перебрався на другий бік ліжка. Елізабет повернула вимикач і дістала халатик. При світлі вона засоромилась.

— Не дивися на мене, — попрохала вона. — Я не знаю, чому я це зробила. Я не така.

— Ти вже така. І маєш рацію. Тобі тут не місце. Тому не соромся, коли закортить що-небудь кинути й розбити.

— Мені хотілося б знати, де моє місце.

Гребер засміявся.

— Я цього теж не знаю. Можливо, в цирку, або в якомусь старовинному вишуканому палаці, або серед модних меблів, або десь у наметі… Тільки не в цій білій дівочій кімнаті. А я першого вечора подумав, що ти беззахисна й безпомічна!

— Я така і є.

— Ми всі такі. Але якось обходимося без допомоги і захисту.

Він узяв газету, розіслав її на підлозі і другою газетою згорнув на неї скло. При цьому він прочитав заголовки. Знову скорочення ліній фронту. Кровопролитні бої в районі Орла. Він склав газету зі склом і поклав її в кошик для сміття. В кімнаті раптом стало вдвічі тепліше. З вулиці долинав стукіт кайл і скрегіт лопат бригади, що розкопувала руїни. На столі стояли Біндінгові подарунки. "Виявляється, іноді можна думати про багато речей одночасно", — промайнуло в нього.

— Я хочу швидше прибрати зі столу, — сказала Елізабет. — Мені раптом перехотілося все це бачити.

— А куди?

— На кухню. До завтрашнього вечора ми ще встигнемо сховати те, що залишиться.

— До завтрашнього вечора тут залишиться не так уже й багато! Але що ми робитимемо, коли фрау Лізер раптом повернеться раніше?

— Як повернеться, то й повернеться.

Гребер здивовано подивився на Елізабет.

— Я й сама дивуюся з того, що я щодня інша, — промовила вона.

— Не щодня. Щогодини.

— А ти?

— Я теж.

— Це добре?

— Добре. А коли й ні, то все одно байдуже.

— Байдуже — це теж непогано, еге ж?

— Так.

Елізабет вимкнула світло.

— Тепер можна знов відчинити цей склеп, — сказала вона.

Гребер порозчиняв вікна. В кімнату відразу ж залетів вітер. Завіски, затріпотіли.

— Ось і місяць, — мовила Елізабет.

Червонуватий повний місяць повільно виплив із-за розбитого даху навпроти. Місяць здавався якимось страховиськом, що вогненними зубами вгризається у вулицю. Гребер узяв дві склянки і наповнив їх до половини коньяком. Одну з них простягнув Елізабет.

— А тепер вип'ємо ще цього, — запропонував він. — Вино в темряві — це ніщо.

Місяць підіймався вище, ставав усе урочистішим і схожим на золото. Якийсь час вони лежали мовчки. Елізабет повернула голову.

— Ми, власне, щасливі чи не щасливі? — спитала вона.

Гребер замислився.

— Гадаю, і те, й інше. Так воно, мабуть, і має бути. Щасливі нині лише корови. А може, й вони вже ні. Щасливе, певно, тільки каміння.

Елізабет поглянула на Гребера.

— І це теж байдуже, чи не так?

— Ні.

— А є що-небудь не байдуже?

— Є.— Гребер вдивлявся в холодне, золотаве світло, що повільно заповнювало кімнату. — Те, що ми вже не мертв'яки, — сказав вій, — І те, що ми ще не мертв'яки.

XVI

Був недільний ранок.