Час жити і час помирати - Сторінка 49

Я вже знайду ванну сама. Як туди пройти?

Він описав дорогу, Елізабет пішла через сад. Вона спала так спокійно, що її сукня майже не пом'ялась. Гребер дивився їй услід. Він раптом полюбив її ще більше.

— Ага, то ви варите їжу в саду господнім? — Благочестивий причетник підкрався у повстяних капцях. — І саме під скульптурою покладання мученицького тернового вінка!

— Де тут у вас вінок радості? Я можу перейти туди.

— Тут скрізь свята земля. Хіба ви не бачите, що там поховані каноніки!

— Мені вже не раз доводилося сидіти на цвинтарях; і варити страву на могилах, — спокійно відповів Гребер. — Але скажіть, куди ж нам подітися? Тут є де-небудь їдальня чи польова кухня?

— Їдальня?! — Причетник прожував це слово, немов гнилий фрукт. — Тут?!

— Це було б непогано.

— Можливо, для такого безбожника, як ви. На щастя, є люди, які думають інакше. Харчівня на землі Ісуса Христа! Яке святотацтво!

— Не бачу ніякого святотацтва. Ісус Христос кількома хлібинами і рибинами нагодував тисячі людей, це вам не завадило б знати. Але він, напевно, не був такою чванькуватою вороною, як ви. А тепер згиньте з-перед очей! Тепер війна, чи це, може, для вас новина?

— Я повідомлю пасторові Бідендіку про те, що ви опоганили святе місце!

— Зробіть ласку! Він вас викине геть, ви, нікчемний блюдолиз!

Причетник пішов у своїх повстяних капцях геть, сповнений величі й гніву. Гребер розірвав пакет з кавою, що дістався йому у спадщину від Біндінга, й понюхав. Справжня кава! — Він заварив її. Запах ураз привернув увагу. З-за могили з'явилася кудлата голова й принюхалась. Потім чоловік чхнув, устав і підійшов ближче.

— Ви мене не пригостили б?

— Забирайся геть, — відповів Гребер. — Тут дім божий; тут не дають, а лише беруть!

Повернулась Елізабет. Вона йшла легкою і невимушеною ходою, немовби прогулюючись.

— Звідки в тебе кава? — спитала вона.

— Від Біндінга. Треба її скоріше випити, а то всі мешканці галереї накинуться на нас.

Сонце вигравало на картинах, що зображували муки Христові. Перед скульптурою "Бичування" зацвів кущик фіалок. Гребер дістав із ранця хліб і масло. Він різав хліб кишеньковим ножем і намазував його маслом.

— Масло справжнє,— мовила Елізабет. — Теж від Біндінга?

— Все від нього. Дивно: він робив мені лише добро, а я не міг його терпіти.

— Можливо, він саме тому і робив тобі добро. Таке буває.

Елізабет сіла біля Гребера на ранець.

— Коли мені було сім років, я мріяла про таке, життя, як тут.

— А я мріяв стати пекарем.

Вона засміялася:

— А став інтендантом! І непоганим. Котра година?

— Я все зберу і проведу тебе до фабрики.

— Ні, Давай краще посидимо тут проти сонечка, поки можна. Складати речі і здавати їх — це забере до біса часу, бо доведеться стояти в черзі. Галерея вже переповнена людьми. Зробиш це після того, як я піду.

— Гаразд. Як ти гадаєш, тут можна курити?

— Ні. Але ж тебе це все одно не обходить.

— Авжеж. Давай робити все, що нам забажається, доки нас не виженуть. Це триватиме недовго. Сьогодні я спробую підшукати яке-небудь місце, де ми могли б спати без одягу. До пастора Бідендіка ми не підемо ні в якому разі, правда ж?

— Ні. Краще вже повернутися до Польмана.

Сонце підбилося вище. Воно освітило портик, і тіні від колон упали на стіни галереї. Люди снували сюди-туди, немов в'язні у тюрмі, зведеній зі світла та тіней. Діти плакали. Одноногий, що спав у кутку, саду, прилаштував протез і натягнув на нього штанину. Гребер заховав хліб, масло й каву.

— За десять хвилин восьма, — сказав він. — Тобі пора. Я проведу тебе до фабрики, Елізабет. Якщо станеться щось непередбачене, у нас із тобою є два місця зустрічі: перше — сад фрау Вітте, друге — тут.

— Гаразд. — Елізабет підвелася. — Це останній раз я йду на цілий день.

— Зате сьогодні увечері ми сидітимемо довго-довго, годинами. І надолужимо втрачений день.

Вона поцілувала його і швидко пішла. Гребер почув чийсь сміх. Він роздратовано озирнувся. Між колонами стояла молода жінка. Перед нею на підмурку стояв хлопчик, він обома руками, вчепився в її коси, і вона сміялася разом з ним. Гребера й Елізабет вона навіть не помітила. Він зібрав речі; потім пішов вимити казанок. Одноногий рушив за ним. Його протез рипів і гримів.

— Гей, друже!

Гребер зупинився.

— Це не ви варили каву? — спитав одноногий.

— Так. Ми вже її випили.

— Ясно. — У чоловіка були великі голубі очі.— Я щодо заварки. Якщо ви збираєтеся її вилити, то краще віддайте мені. Можна заварити ще раз.

— Авжеж, звичайно.

Гребер вишкріб гущу, Потім забрав свої речі і відніс туди, де їх приймали на зберігання. Він чекав сутички із святим причетником. Але замість нього там господарював уже, інший, червононосий. Від нього несло церковним вином, і він мовчав.

Двірник сидів на підвіконні своєї квартири у напівспаленому будинку. Побачивши Гребера, він помахав рукою. Гребер зайшов.

— Нам немає листів?

— Є. Вашій дружині. Листа адресовано ще на ім'я фрейлейн Крузе. Але ж це байдуже, правда ж?

— Звичайно.

Гребер узяв листа. Він помітив, що сторож якось дивно дивиться на нього. Потім глянув на лист і похолов. Лист був із гестапо. Він покрутив конверта в руках. Він був заклеєний так, ніби його вже розпечатували.

— Коли надійшов лист? — спитав Гребер.

— Вчора ввечері.

Гребер почав роздивлятися конверт. Він був певен, що двірник листа прочитав. Тому він розірвав конверт і дістав складений папірець. Це була повістка Елізабет з'явитися в гестапо о пів на дванадцяту. Гребер поглянув на годинника. Була майже десята.

— Добре, — сказав він. — Нарешті! Я цього давно чекав! — Він заховав листа. — Є ще щось?

— Хіба цього мало? — перепитав двірник, зацікавлено дивлячись на Гребера.

Той засміявся.

— Ви не знаєте, де можна знайти квартиру?

— Ні. Хіба вона вам ще потрібна?

— Мені не потрібна. Але моїй дружині — так.

— Он що?! — мовив двірник із сумнівом у голосі.

— Атож. Я добре заплачу.

— Он що, — ще раз повторив двірник.

Гребер пішов. Він відчував, що чоловік дивиться з вікна йому вслід. Він став, удаючи, що зацікавлено розглядає побиті дахи. Потім, не поспішаючи, рушив далі.

Завернувши за ріг, Гребер поквапно дістав листа. Це був звичайний бланк, з якого годі було про щось довідатись. Навіть замість підпису стояв штамп. Лише прізвище Елізабет і дата були вписані на друкарській машинці, в якій літера "А" била трохи вище.

Гребер почав пильно роздивлятися повістку. Це був клаптик сірого, дешевого паперу. Але цей прямокутник раптом заступив йому весь світ. Від нього віяло якоюсь невловимою загрозою. Він пахнув смертю.

Гребер опинився біля церкви святої Катаріни, сам не знаючи як.

— Ернсте, — прошепотів хтось позад нього.

Гребер обернувся. Це був Йозеф. Він був одягнений у якусь шинель і, не звертаючи більше на Гребера уваги, зайшов у церкву. Гребер оглянувся на всі боки і через хвилину рушив слідом за ним. Йозеф стояв навколішки перед порожньою лавою біля ризниці. Він зробив застережливий рух, Гребер дійшов до вівтаря, озирнувся, вернувся назад і став навколішки поряд з Йозефом.

— Польмана заарештовано, — прошепотів Йозеф.

— Що?!

— Заарештовано. Гестапо забрало його сьогодні вранці.

Гребер на мить замислився над тим, чи не має арешт Польмана чогось спільного з листом Елізабет. Він мовчки дивився на Йозефа.

— Отже, Польмана теж, — проказав він нарешті.

Йозеф ураз звів на нього очі.

— А ще кого?

— Моя дружина одержала повістку з гестапо.

— На коли?

— На сьогодні. На одинадцяту тридцять.

— Повістка при вас?

— Так. Ось вона.

Гребер простягнув Йозефу конверт.

— Як це сталося з Польманом? — запитав він.

— Не знаю. Мене там не було. Коли я прийшов, то по каменю, який лежав не так, як завжди, збагнув, що сталося. Коли Польмана забирали, він відсунув камінь вбік. Це був наш умовний знак. Через годину я побачив, як у машину вантажать його книжки.

— Там було щось таке, що могло б його скомпрометувати?

— Не думаю. Все небезпечне закопано в іншому місці. Навіть консерви.

Гребер кинув погляд на папір у руках Йозефа.

— А я саме збирався зайти до нього, — сказав він. — Хотів порадитись, що нам робити.

— Саме тому я сюди й прийшов. Немає ніякого сумніву, що в його квартирі гестапо влаштувало засідку.

Йозеф повернув Греберові повістку.

— Що ви думаєте робити?

— Не знаю. Листа я одержав щойно. А що ви зробили б на моєму місці?

— Утік би, — відповів, не вагаючись, Йозеф.

Гребер дивився у напівтемряву, де виблискував вівтар.

— Я спершу піду туди сам і спитаю, чого вони хочуть, — промовив він.

— Вам ніхто нічого не скаже, якщо їм потрібна ваша дружина.

Гребер відчув, як за плечима в нього пройшов холод. Але Йозеф говорив діловито, більш нічого.

— Якби їм потрібна була моя дружина, вони її просто заарештували б, як Польмана. Тут щось не те. Тому я й хочу піти туди сам. Можливо, немає нічого особливого, — сказав Гребер невпевнено. — І втеча буде помилкою.

— Ваша дружина єврейка?

— Ні.

— Тоді інша справа. Євреї в будь-якому випадку змушені рятуватися втечею. А чи не можна сказати, що ваша дружина кудись поїхала?

— Ні. Вона відбуває трудову повинність. Це не важко з'ясувати.

Йозеф задумався.

— Можливо, її й не збираються заарештовувати. Ви маєте рацію, вони могли б зробити це відразу. А ви не здогадуєтеся, чому її викликають?

— Її батько в концтаборі. Хто-небудь із сусідів міг написати доноса. А може, на неї звернули увагу після одруження зі мною.

Йозеф знов задумався.

— Знищіть усе, що має хоч якесь відношення до її батька. Листи, щоденники тощо. А потім підіть туди. Але без неї. Адже саме це ви хотіли зробити, чи не так?

— Так. Я скажу, що лист надійшов сьогодні, а дружина на фабриці, і я не зміг з нею побачитись.

— Це буде найкраще. Спробуйте розвідати, в чому справа. Вам нічого не загрожує. На вас усе одно чекає фронт. Затримувати вас вони не стануть. Якщо для дружини потрібне буде сховище, я вам дам адресу. Але спершу підіть туди. Я пробуду тут до вечора. — Йозеф на якусь мить завагався. — У сповідальні пастора Бідендіка. Там, де висить табличка з написом "Вийшов". Це мені дає можливість кілька годин поспати.

Гребер підвівся. Після прохолодної напівтемряви церкви денне світло так осліпило його па порозі, що йому здалося, ніби воно також на службі в гестапо. Він повільно пішов вулицею.