Час жити і час помирати - Сторінка 5
- Еріх Марія Ремарк -А ти собі уяви, що колись вони так само вчинять з нами.
Гребер хвилю помовчав. "Я не ліпший від нього, — міркував він. — Я теж усе зволікав і зволікав скільки міг".
— Дивно, що інших починаєш розуміти лише тоді, коли самому припече в одне місце, — сказав у відповідь. — А поки все добре, ні про що не думаєш, чи не так?
— Звичайно. Це кожному відомо.
— Атож. Але гордитися тут нічим.
— Гордитися? Які там гордощі, коли йдеться про власну шкуру? — Зауер дивився на Гребера здивовано і водночас сердито. — Ваш брат з вищою освітою завше щось намудрує! Не ми з тобою затіяли цю війну і не ми за неї відповідаємо. Ми тільки виконуємо свій обов'язок. А наказ є наказ. Чи, може, ні?
— Авжеж, — стомлено підтвердив Гребер.
III
Залп одразу захлинувся в сірій ваті безкрайого неба. Навіть ворони, що сиділи на мурах, не встигли злетіти. Вони лише відгукнулися кількома криками, які пролунали голосніше, ніж постріли. Птахи не звикли до такого шуму.
Три плащ-намети були наполовину залиті талою водою. Той, що належав людині без обличчя, був зав'язаний. Райке лежав посередині. Розмоклий чобіт із рештками ноги поклали на місце, але дорогою від церкви він зсунувся і тепер звисав. Ніхто більше не мав бажання його поправляти. Всім раптом здалося, ніби Райке хоче якомога глибше заритися в землю.
Вони закидали тіла мокрими грудками. Яму вже загорнули, але поруч ще залишилася купа землі. Мюкке поглянув на Мюллера:
— Може, втоптати?
— Що?
— Втоптати, пане лейтенант. Могилу. Тоді можна буде згорнути туди решту землі й покласти зверху кілька каменів. Від вовків та лисиць.
— Вони не дістануться. Яма достатньо глибока. Та й крім того…
Мюллер подумав, що вовкам та лисицям і так вдосталь поживи, навіщо ж їм розривати могили.
— Дурниці,—мовив він. — Звідки ви це взяли?
— Траплялося.
Мюкке байдуже дивився на Мюллера. "І в цього немає клепки, — промайнуло в нього. — Чомусь нікчеми завжди стають офіцерами. А справжні люди гинуть. Як от Райке".
Мюллер похитав головою.
— З решти землі нагорніть могилку, — звелів він. — Так буде ліпше. І поставте в головах хрест.
— Слухаюсь, пане лейтенант!
Мюллер наказав роті шикуватись І рушати. Він командував голосніше, ніж потрібно було. Йому завжди здавалося, що літні люди не сприймають його серйозно. Власне, так воно й було.
Зауер, Іммерман і Гребер позгрібали лопатами рештки землі докупи.
— Хрест тут довго не встоїть, — сказав Зауер. — Земля надто м'яка.
— Звичайно, ні.
— І трьох днів не втримається.
— Тобі Райке що, рідня? — поглузував Іммерман.
— Стули писок! Він був чудовий хлопець! Що ти в цьому тямиш?
— То будемо ставити хреста? — спитав Гребер.
Іммерман обернувся:
— А, наш відпускник. Поспішає!
— А ти б не поспішав, га? — втрутився Зауер.
— Мені відпустки не дадуть, і тобі це добре відомо, гнойовий ти жук!
— Звичайно. Бо назад ти не повернешся.
— А може, й повернуся?
Зауер сплюнув. Іммерман зневажливо засміявся:
— Можливо, я повернуся навіть добровільно.
— Авжеж, можливо. Тебе ніхто не розбере. Ти можеш наплести всякої всячини. А хто знає, що там у тебе на умі?
Зауер підняв хреста. Внизу він був загострений. Поставивши його, Зауер ударив кілька разів лопатою зверху. Хрест глибоко вгруз у землю.
— От бачиш, — звернувся він до Гребера. — Не простоїть і трьох днів.
— Трьох днів цілком достатньо, — відгукнувся Іммерман — Хочу дати тобі одну пораду, Зауере. Через три дні сніг на кладовищі так осяде, що можна буде туди дістатися. Візьмеш там кам'яного хреста І поставиш отут. Тоді твоя вірнопіддана душа матиме спокій.
— Російського хреста?
— А чом би й ні? Бог — явище інтернаціональне. Чи, може, вже ні?
Зауер відвернувся.
— А ти, виявляється, жартівник! Справжній інтернаціональний клоун!
— Я став ним недавно. Став, Зауере. Раніше я був не такий. А з хрестом — це твоя вигадка. Вчора ти сам запропонував.
— Вчора! Вчора! Тоді ми гадали, що це росіянин, а ти все переінакшив!
Гребер узяв свою лопату.
— Я піду, — мовив він — Здається, ми тут упорались, чи не так?
— Так, відпускнику, — відповів Іммерман, — Так, обережнику! Тут ми впорались.
Гребер промовчав. Він спускався з пагорба.
Відділення розмістилося в погребі, куди світло проникало через дірку в стелі. Якраз під діркою сиділи четверо і грали на ящику в скат. Інші спали по кутках. Зауер писав листа. Погріб був великий, колись він належав, очевидно, якомусь керівникові; тут майже не відчувалося вологи.
Зайшов Штайнбреннер.
— Ви чули останні вісті?
— Радіо вдавилося.
— Неподобство! Воно мусить працювати!
— Ну то полагодь його, молокососе, — кинув Іммерман. — Чоловік, який його лагодив, два тижні тому залишився без голови.
— А що там зіпсувалося?
— У нас просто немає батарей.
— Батарей?
— Авжеж. — Іммерман ошкірився до Штайнбреннера. — А може, воно запрацює, коли ти всунеш дроти собі в ніс, у тебе ж у голові завжди повно електрики. Спробуй-но!
Штайнбреннер відкинув рукою чуба назад.
— Є люди, які не можуть заткнути пельку доти, доки добряче не обпечуть язика.
— Не говори так таємниче, Максе, — спокійно відповів Іммерман. — Ти вже не раз доносив на мене. Це кожному відомо. Ти спритний хлопець, нівроку. Та от біда — я прекрасний механік і непоганий кулеметник. В даний момент такі люди тут потрібніші, ніж ти. Ось чому тобі так не щастить. А скільки тобі, власне, років?
— Стули писок!
— Років двадцять, еге ж? Чи навіть дев'ятнадцять? Тоді ти прожив чудове життя. П'ять чи шість років полюєш за євреями та зрадниками народу. Слухайте всі! Коли мені було двадцять, я полював лише за дівчатами.
— Воно й видно.
— Авжеж, — відповів Іммерман. — Видно.
На порозі став Мюкке.
— Що тут знову сталося?
Ніхто не відповів. Всі мали Мюкке за дурня.
— Я питаю, що тут сталося?
— Нічого, пане фельдфебель, — озвався Бернінг, що сидів до нього найближче. — Просто ми розмовляли.
Мюкке глянув на Штайнбреннера.
— Що таке?
— Десять хвилин тому передавали останні вісті.
Штайнбреннер підвівсь і озирнувся довкола. Ніхто не виявляв жодного інтересу. Слухав лише Гребер. Картярі нишком грали далі. Зауер не підводив голови від листа. Ті, що спали, безперервно хропіли.
— Увага! — загорланив Мюкке. — Вам що, позакладало? Останні вісті! Слухати всім! Це стосується служби!
— Так точно! — відповів Іммерман.
Мюкке кинув на нього погляд. Іммерманове обличчя нічого, крім уваги, не виражало. Картярі поклали карти догори сорочками. Вони не збирали їх у колоду — ощадили кожну мить, щоб одразу ж знову грати далі. Зауер відірвався від свого листа.
Штайнбреннер випростався.
— Важливі новини! Передавали в Годину Нації. В Америці величезні страйки. Сталеливарна промисловість паралізована. Більшість військових заводів не працює. В авіаційній промисловості — акти саботажу. Повсюди демонстрації з вимогою негайного миру. Уряд хитається. Передбачається його повалення.
Він зробив паузу. Ніхто не обізвався. Тих, що спали, розбудили. Вони лежали і чухались. Через дірку в стелі тала вода капала у підставлене відро.
Мюкке голосно зітхнув.
— Наші підводні човни блокують все американське узбережжя. Вчора потоплено два великі військові транспорти і три вантажні пароплави з військовими матеріалами; це становить тридцять чотири тисячі тонн лише за один тиждень. Англія голодує серед руїн. Наш підводний флот перерізав будь-який рух на морях. Створено нову таємну зброю. В тім числі бомбардувальники дальньої дії, які без екіпажу можуть долетіти до Америки і, не роблячи посадки, повернутися назад. Атлантичне узбережжя перетворено в могутню фортецю. Якщо ворог спробує полізти на нас, ми його скинемо в океан, як це вже сталося в сороковому році.
Картярі знову взялися за карти. Грудка снігу впала у відро й розбризкала воду.
— Я волів би сидіти зараз у пристойному сховищі,— пробурмотів Шнайдер, присадкуватий чолов'яга з короткою рудою борідкою.
— Штайнбреннере, — звернувся Іммерман, — а які в тебе вісті щодо Росії?
— Чому раптом?
— Бо ми тут. Декого з нас це цікавить. Нашого товариша Гребера, наприклад. Відпускника.
Штайнбреннер завагався. Він не довіряв Іммерману. Але почуття партійного обов'язку взяло гору.
— Скорочення лінії фронту майже закінчено, — пояснив вій. — Росіяни знекровлені величезними втратами. Нові позиції, оснащені для контрнаступу, вже готові. Підхід резервів завершується. Наш контрудар із застосуванням нової зброї буде нестримним.
Він хотів був викинути руку, але відразу ж опустив її. Важко було сказати про Росію щось підбадьорливе; кожен сам усе добре бачив. Штайнбреннер раптом став схожий на зразкового учня, який будь-що намагається врятувати іспит.
— Це, звичайно, ще далеко не все. Найважливіші новини тримаються в суворій таємниці. Про них не можна говорити навіть у Годину Нації. Але незаперечно одне: ми знищимо ворога ще в цьому році.
Він якось незграбно повернувся, збираючись іти в інший постій.
Мюкке пішов за ним.
Задолиз, — кинув один з тих, що спали, потім упав на солому й знову захропів.
Четверо грали далі в скат.
— Знищимо! — поглузував Шнайдер. — Ми їх знищуємо по двічі на рік. — Він заглянув у свої карти. — В мене двадцять.
— Росіяни народжуються вже обманщиками, — заявив Іммерман. — У фінську війну вони прикинулися значно слабшими, ніж були насправді. Це був підлий більшовицький викрутас.
Зауер підвів голову.
— Може, ти, нарешті, трохи помовчиш? Ти, мабуть, усе знаєш, еге ж?
— Абсолютно! Ще кілька років тому вони були нашими союзниками. А висловлювання щодо фінської війни належить самому Герінгу. Ти маєш щось проти?
— Діти, годі вам, урешті-решт, сперечатися, — сказав хтось під стіною. — Що це сьогодні, справді, сталося?
Запанувала тиша. Тільки карти й далі ляскали об дошку та капала вода. Гребер незрушно сидів на своєму місці. Він знав, що сталося. Так було завжди після розстрілів і похоронів.
Надвечір почали прибувати цілі групи поранених. Частину з них одразу ж відсилали далі. Вони приходили у закривавлених пов'язках із сіро-білої далечини і рухались в інший бік, до похмурого горизонту. Здавалося, вони ніколи не дістануться до госпіталю і десь потонуть у цьому безкінечному сіро-білому місиві. Більшість із них мовчали. Всі були голодні.
Для інших, хто не міг іти і кому не залишалося санітарного транспорту, в церкві обладнали тимчасовий госпіталь.