Червона корчма - Сторінка 5

Того ж таки дня я домігся дозволу навідати його в камері і пробув у нього кілька годин. Отже, ми бачилися не один раз, і бідолашний хлопець нелукаво втаємничив мене у всі свої думки. Він вважав себе невинним і водночас злочинцем. Згадуючи страхітливу спокусу, подолати яку в нього вистачило сили, він усе ж таки боявся, що міг уві сні підвестися й у стані лунатизму здійснити злочин, який стільки обмірковував наяву.

"А ваш товариш?" — натякнув я.

"Що ви! — з палкою переконаністю вигукнув Проспер.— Вільгельм нездатний..."

Він навіть не договорив. На ці палкі слова, сповнені юної чистоти, я потис йому руку.

"Коли він прокинувся,— сказав Проспер,— то, звичайно, перелякався, втратив голову і втік".

"Не розбудивши вас,— сказав я.— Але в такому разі захищатися вам буде легко, якщо тільки Вальгенферову валізу не вкрадено".

Зненацька Проспер залився слізьми.

"О, я невинний, невинний! — вигукнув він,— Я не вбивав. Я згадав, що мені снилося. Я бігав наввипередки з товаришами на шкільному подвір'ї. Ні, я не міг відтяти голову тому бідоласі, якщо уві сні я бігав наввипередки".

Та незважаючи на проблиски надії, що повертали йому трохи спокою, він знову й знову мучився каяттям. Адже він усе-таки підняв руку, щоб перерізати людині горло. Він суворо осуджував сам себе, він не міг вважати, що його сумління чисте, після того як він скоїв злочин у думках.

"А я ж загалом добрий! — вигукував він.— О моя нещаслива мати! Можливо, в цю саму мить вона безтурботно грає в імперіал із сусідками у своїй невеличкій вітальні, обтягнутій шпалерами. Якби навіть вона знала тільки те, що я надумав убити людину і вже підняв на неї руку... О, вона вмерла б! А я ж у тюрмі й мене звинувачують у справжньому вбивстві. Хай навіть я невинний у смерті того бідолахи — в смерті своєї матері я буду винний..."

Белькочучи ці слова, він не заплакав, але раптом у нападі шалу, характерного для пікардійців, кинувся до стіни і якби я його не схопив, розчерепив би собі голову.

"Дочекайтеся суду,— сказав йому я.— Ви невинний, вас неодмінно виправдають. І ваша мати..."

"Моя мати! — з люттю вигукнув він.— Насамперед їй повідомлять, у чому мене звинувачують. Так уже заведено в малих містечках. І бідолашна помре від горя. Та й не можу я вважати себе невинним. Хочете знати правду? В мене таке відчуття, ніби я навіки втратив чистоту совісті".

Сказавши ці жахливі слова, він сів, схрестив руки на грудях, похилив голову і втупив похмурий погляд у підлогу. В цю хвилину увійшов тюремний наглядач і звелів мені повернутися в свою камеру. Засмучений тим, що доведеться покинути товариша в таку хвилину, коли він зовсім занепав духом, я міцно його обняв як друг.

"Потерпіть трохи,— сказав йому я,— можливо, все ще закінчиться добре. Якщо думка чесної людини може полегшити ваші сумніви, то знайте, що я шаную вас і люблю. Прийміть мою дружбу і покладіться на моє серце, якщо своєму серцю ви не довіряєте".

Наступного дня о дев'ятій годині ранку по нього прийшли четверо солдатів і капрал. Почувши шарудіння їхніх кроків, я визирнув у вікно. Коли молодого лікаря вели через тюремний двір, він подивився на мене. Ніколи не забуду я того погляду — стільки було в ньому думок, передчуттів, смирення і якогось лагідного тихого смутку. То був безмовний, але цілком очевидний заповіт, за яким людина передавала в руки останнього друга своє пропаще життя. Якою, мабуть, тяжкою була для нього остання ніч, яким самотнім він себе почував! Та вираз його блідого обличчя свідчив, що, можливо, з віднайденої поваги до самого себе він почерпнув новий стоїцизм. Можливо, він очистився каяттям і вважав, що омив свою провину у своїх стражданнях і ганьбі. Він ішов твердою ходою, і на ранок він уже повідмивав плями крові, в яку неумисне вимастився. "Адже мої руки вмочилися у кров з фатальної випадковості, коли я спав, бо сон у мене завжди неспокійний",— сказав він мені напередодні з жахом і розпачем у голосі. Я довідався, що його судитиме військово-польовий суд. Через день дивізія мала рушати далі, й командир напівбригади не хотів покинути Андернах, не покаравши злочину в тому самому місті, де його було скоєно. Поки відбувався суд, мене мучила жорстока тривога. Нарешті десь ополудні Проспера Маньяна привели назад до в'язниці. Я саме відбував свою щоденну прогулянку в тюремному дворі; побачивши мене, він кинувся в мої обійми.

"Кінець! — сказав він.— Мені кінець, і не лишилося найменшої надії. Отже, всі вважатимуть мене вбивцею.— Він гордо підвів голову.— Ця несправедливість повернула мені відчуття невинності. Жити мені однаково було б тяжко, зате помру я бездоганно. Та чи існує життя потойбіч смерті?"

Усе вісімнадцяте сторіччя відбилося в цьому несподіваному запитанні. Проспер поринув у глибоку задуму.

"Стривайте,— сказав йому я.— Які вам ставили запитання і як ви відповідали? Невже ви не розповіли їм про все так само щиро, як розповідали мені?"

Якусь мить він пильно дивився на мене, і після цієї моторошної паузи заговорив з гарячковою жвавістю і поквапністю:

"Спершу вони мене запитали: "Ви виходили уночі з корчми?" Я відповів: "Так".— "В який спосіб?" Я почервонів і відповів: "Виліз у вікно".— "Отже, ви його відчинили?" Я відповів: "Так".— "Ви проробили це дуже обережно — корчмар нічого не чув!" Я не знайшов, що відповісти. Човнярі посвідчили, що бачили, як я прогулювався вночі, ходячи то до Андернаха, то до лісу. За їхніми словами, я пройшовся цією дорогою кілька разів. Виходить, я закопав золото й діаманти. Адже валіза зникла! А до всього мене там ще й мучили докори сумління. Як тільки я хотів сказати щось на своє виправдання, безжальний внутрішній голос кричав мені: "Ти ж хотів, хотів його вбити!" Усе було проти мене, навіть я сам!.. Коли запитали про мого товариша, я став палко захищати його. Тоді вони сказали: "Шукати вбивцю слід між вами, вашим товаришем, корчмарем і його дружиною. Адже всі вікна та двері вранці виявилися замкненими!" Почувши ці слова,— провадив Проспер,— я занімів, позбувся сил, душа у мене завмерла. Я вірив своєму другові більше, аніж самому собі, й не міг його звинуватити. Мені стало очевидно, що нас обох вважають співучасниками вбивства, але мене не таким спритним, як він! Я спробував пояснити злочин моїм можливим лунатизмом і виправдати друга; але тут я заплутався й остаточно занапастив себе. В очах суддів я прочитав собі вирок. Вони не могли втриматися від глузливих посмішок. Отже, всьому кінець. Усе ясно. Завтра мене розстріляють. Про себе я вже не думаю,— сказав він, помовчавши,— я думаю про свою бідолашну матінку! — Він замовк, подивився на небо і не зронив жодної сльозинки. Його очі були сухі, але повіки судомно посмикувались,— Фредерік..."

— Ага, згадав! Того другого звали Фредерік. Ну звісно ж, Фредерік! Як я міг забути його ім'я! — вигукнув гер Герман з торжеством у голосі.

Моя сусідка штовхнула мою ногу під столом своєю ніжкою і непомітно вказала на пана Тайфера. Колишній постачальник недбало закрив очі долонею, але за нещільно стуленими пальцями його погляд, як нам здалося, палахкотів похмурим вогнем.

— А що як його звати Фредерік? — прошепотіла сусідка мені на вухо.

У відповідь я підморгнув їй, ніби кажучи: "Помовчіть!"

Герман відразу повернувся до своєї розповіді.

— "Фредерік підло мене покинув! — вигукнув Проспер.— Мабуть, перелякався. А може, заховався десь у корчмі, адже обох наших коней уранці знайшли на подвір'ї. Яка моторошна таємниця! — провадив він після хвилинної мовчанки.— Лунатизм, лунатизм ! Але ж напад цієї хвороби був у мене лише раз у житті — і то в шестирічному віці! Чи заберу я із собою в небуття спогад про найдорожче, що є на світі,— про дружбу? Невже мені судилося вмерти двічі, засумнівавшись у братській приязні, що виникла, коли нам було по п'ять років, а потім тривала й у школі, й коли ми стали студентами? Де ж ти, Фредеріку?"

І Проспер заплакав. Як бачите, почуття дорожчі нам, аніж само життя.

"Ходімо,— сказав мені він,— я волію побути у своїй камері. Хай ніхто не бачить, що я плачу. Я мужньо зустріну смерть, але зараз мені важко вдавати з себе героя і, признаюся, до болю жаль помирати в юності, коли життя здається таким прекрасним. Уночі я зовсім не спав: бачив картини дитинства, бачив луки, де бігав малим хлопчиком,— можливо, вони мене і згубили. Переді мною відкривалося щасливе майбутнє,— мовив він, уриваючи спогади.— А тепер!.. Дванадцять солдатів. Молодший лейтенант командує: "Націляйся! Плі!" Гуркіт барабанів — і вічна ганьба! Ось воно, моє майбутнє. О, має ж існувати Бог, інакше все це було б аж надто безглуздим.— Тут він обняв мене і міцно-міцно пригорнув до себе.— Ви єдина людина, якій у останню свою годину я можу звірити душу Вас випустять на волю, ви побачите свою матір! Я не знаю, багатий ви чи бідний, але яка різниця! Ви — моя остання надія! Не вічно ж триватиме ця війна. Так от, коли настане мир, поїдьте в Бове. Якщо моя мати переживе фатальну звістку про мою смерть, відшукайте її. Скажіть: "Він невинний!", втіште її цими словами. Вона вам повірить,— прошепотів він.— Сьогодні я їй напишу. Але ви передасте їй також мій останній погляд, ви скажете, що були останнім, кого я обняв. О, як вона полюбить вас, бідолашна, вас — мого останнього друга! Тут,— сказав він по хвилинній мовчанці, низько похиливши голову мовби під гнітом спогадів,— ніхто мене не знає, ні солдати, ні офіцери, і всім я вселяю жах. Якби не ви, моя невинність залишилася б таємницею між небом і мною".

Я присягнувся, що свято виконаю його останню волю. Мої слова, мій сердечний порив зворушили Проспера. Незабаром прийшли солдати і знову повели його в суд. Йому винесли смертний вирок. Я не знаю, які формальності супроводжували рішення суду, не знаю, що було потім і чи скористався Проспер усіма законними засобами, щоб захистити своє життя. Але він не мав сумніву, що завтра вранці його поведуть на розстріл, і провів ніч, пишучи листа матері.

"Ну от, ми обидва скоро дістанемо волю,— сказав він з усмішкою, коли вранці я зайшов до нього в камеру.— Я випадково почув, що генерал підписав вам помилування".

Я нічого не відповів і тільки дивився на нього, намагаючись закарбувати в пам'яті його риси.