Червоне і чорне - Сторінка 31

Підходячи до молодої, та ще й такої вродливої дівчини, що сама заговорила до нього, Жюльєн подолав ніяковість і, осмілівши, подумав: "Скажу їй щиру правду".

— Пані, я вперше в Безансоні. Мені хотілося б за гроші одержати чашку кави з хлібом.

Дівчина посміхнулась і зашарілася, вона боялась, що гравці в більярд помітять гарного юнака і почнуть з нього глузувати, а він тоді злякається й не прийде більше в кав'ярню.

— Сідайте тут, біля мене,— сказала вона, вказавши на мармуровий столик, який майже зовсім ховався за великою стійкою з чорного дерева, що виступала в зал.

Дівчина перехилилася через прилавок, і це дало їй змогу показати свій гнучкий стан. Жюльєн помітив це, і думки його враз набули іншого напрямку. Красуня поставила перед ним чашку, цукор і хлібець. Їй не хотілося кликати офіціанта, щоб той приніс кави, бо вона розуміла, що, коли той підійде, вона не буде вже на самоті з Жюльєном.

Жюльєн замріявся, порівнюючи в думці красу цієї веселої білявої дівчини з деякими хвилюючими спогадами, які раз у раз виникали перед ним. Згадавши, як палко його кохали, він майже зовсім позбувся своєї ніяковості. Красуні досить було глянути Жюльєнові в очі, щоб зрозуміти все.

— Цей тютюновий дим викликає у вас кашель, приходьте снідати завтра до восьмої години ранку, я тоді майже сама.

— А як вас звуть? — спитав Жюльєн, усміхаючись несміливо і з щирим захопленням.

— Аманда Біне.

— Чи не дозволите ви мені прислати вам через годину один пакуночок, такий завбільшки, як оцей?

Красуня Аманда на мить задумалась.

— За мною стежать; те, про що ви мене просите, може мені пошкодити; а проте я зараз запишу свою адресу на картці, ви її наліпіть на пакунок. Можете послати його мені, не боячись.

— Мене звуть Жюльєн. Сорель,— сказав юнак,— в мене нема ні родичів, ні знайомих у Безансоні.

— А, розумію,— сказала вона, зрадівши,— ви вступаєте до юридичної школи?

— На жаль, ні,— відповів Жюльєн,— мене посилають у семінарію.

Глибоке розчарування промайнуло на обличчі Аманди; вона покликала офіціанта; тепер вона зробила це без вагань. Офіціант, навіть не глянувши на Жюльєна, налив йому кави.

Аманда одержувала за прилавком гроші; Жюльєн був гордий, що наважився поговорити. Біля одного з більярдів голосно сперечалися. Крики й вигуки, які лунали в цій величезній залі, зливались у якийсь суцільний гомін, що вражав Жюльєна. Аманда сиділа, замислившись і опустивши очі.

— Коли хочете, мадемуазель,— сказав він раптом упевнено,— я можу назватись вашим родичем.

Така потішна самовпевненість сподобалась Аманді. "Це не якийсь там пройдисвіт",— подумала вона й поквапливо прошепотіла, не дивлячись на нього, бо весь час стежила, чи не йде хто-небудь до стійки.

— Я з Жанліса, біля Діжона, ви скажіть, що ви теж із Жанліса, родич моєї матері.

— Скажу неодмінно.

— Кожний четвер о п'ятій годині, влітку, пани семінаристи проходять тут повз кав'ярню.

— Якщо ви згадаєте про мене, коли я теж тут проходитиму, вийдіть з букетиком фіалок у руці.

Аманда глянула на нього здивовано. Цей погляд перетворив мужність Жюльєна в одчайдушну відвагу, проте він все ж зашарівся, кажучи їй:

— Я почуваю, що безтямно закохався в вас.

— Говоріть тихіше,— сказала вона злякано.

Жюльєн намагався пригадати кілька фраз з пошарпаного томика "Нової Елоїзи", який потрапив йому до рук у Вержі. Пам'ять його стала йому в пригоді. Протягом десяти хвилин він цитував зачарованій мадемуазель Аманді "Нову Елоїзу" і був щасливий від власної хоробрості. Раптом красуня набрала крижаного вигляду. Один з її коханців з'явився в дверях кав'ярні.

Він підійшов до стійки, насвистуючи й поводячи плечима, і глянув на Жюльєна. В ту саму мить в уяві Жюльєна, що завжди все перебільшував, виникла думка про дуель. Він пополотнів, відсунув свою чашку, набрав рішучого вигляду й уважно втупився очима у свого суперника. Коли той нахилився, безцеремонно наливаючи собі біля прилавка склянку горілки, Аманда поглядом наказала Жюльєнові опустити очі. Він послухався і протягом двох хвилин сидів не ворухнувшись, блідий, рішучий, думаючи тільки про те, що ось-ось мало трапитись; він був справді гарний в цю хвилину. Суперника здивували очі Жюльєна; вихиливши одразу склянку горілки, він щось сказав Аманді, засунув руки в кишені свого широченного сюртука і попростував до одного з більярдів, насвистуючи й поглядаючи на Жюльєна. Жюльєн схопився, не тямлячи себе від люті, але не знав, як почати сварку. Він поклав свій пакунок, і набравши найзухвалішого вигляду, рушив до більярда.

Марно підказувала йому розсудливість: затіяти дуель з першого ж дня в Безансоні — значить, погубити церковну кар'єру.

"Та дарма, принаймні ніхто не скаже, що я злякався нахаби!" — думав він.

Аманда побачила його хоробрість, що так гарно контрастувала з наївною соромливістю. Вона відразу віддала йому перевагу перед отим високим хлопцем у сюртуку. Вона підвелась і, вдаючи, що стежить за кимсь із прихожих на вулиці, поспішно стала між ним і більярдом:

— Боронь вас боже так скоса поглядати на цього пана, це мій зять.

— А яке мені діло? Чого він втупився очима в мене?

— Ви що ж, хочете мене зробити нещасною? Звичайно, він на вас глянув, може, навіть і заговорить до вас. Адже я сказала, що ви родич моєї матері і тільки що приїхали з Жанліса. Він сам з Франш-Конте і в Бургундії ніде не бував по той бік Доля. Отже, сміливо можете говорити все, що вам на думку спаде.

Жюльєн все ще вагався; тоді вона додала поквапливо, бо уява цієї дамочки з-за стойки була щедра на брехню.

— Звичайно, він подивився на вас, але саме тоді, коли питав мене, хто ви такий. Цей хлопець до всіх такий мугир, вас він не хотів образити.

Жюльєн пильно стежив очима за уявним зятем. Він побачив, як той підійшов до дальшого з двох більярдів і купив номерок, щоб взяти участь у грі. Жюльєн почув, як він погрозливо загорлав: "Ось я вам покажу!" Жюльєн поквапливо пройшов за спиною мадемуазель Аманди і ступив крок у напрямку більярда. Аманда схопила його за лікоть.

— Спершу заплатіть мені,— сказала вона.

"Справді,— подумав Жюльєн,— вона боїться, що я втечу, не заплативши. Аманда була така ж схвильована, як і він, щоки її палали,— вона дуже довго відраховувала йому здачу, тихенько повторюючи:

— Негайно йдіть з кав'ярні, інакше я вас не любитиму, а ви мені сподобались.

Нарешті Жюльєн пішов, хоч і дуже поволі. "Чи не слід мені піти подивитись, так само прямо в вічі цьому грубіянові?" Ця нерішучість затримала його на цілу годину на бульварі перед кав'ярнею; він чекав, чи не вийде той молодик; але він не показувався, і Жюльєн пішов.

Він пробув у Безансоні всього кілька годин, а йому вже було за що докоряти собі. Старий полковий лікар, незважаючи на свою подагру, колись дав йому кілька уроків фехтування — оце й уся наука, що була до послуг Жюльєна на випадок сварки. Та він не зважив би на це, коли б тільки знав, яким чином, крім ляпаса, можна почати сварку, а якби справа дійшла до кулаків, той здоровило добре б його побив, та й годі.

"Для такого бідака, як я,— думав Жюльєн,— без покровителів, без грошей, не буде великої різниці між семінарією і в'язницею. Треба мені залишити цивільний одяг десь у готелі й перевдягтись у чорний костюм. Якщо мені колись пощастить вийти з семінарії на кілька годин, я зможу в цій одежі відвідати мадемуазель Аманду.

Задум був непоганий, але, проходячи повз готелі, Жюльєн не наважувався зайти в жоден з них.

Нарешті, коли він уже вдруге проходив повз "Посольський готель", його заклопотаний погляд зустрівся з очима товстої, червонощокої молодиці з жвавим і веселим обличчям. Він підійшов до неї і розповів про свою скруту.

— З охотою, любенький абатику,— сказала хазяйка "Посольського готелю",— я збережу ваш цивільний одяг і навіть накажу його інколи провітрювати. Адже в цю пору року не можна залишати довго лежати суконне вбрання.

Вона взяла ключ і сама провела Жюльєна в кімнату, порадивши йому записати все, що він залишає.

— Боже мій! як вам до лиця оце вбрання, пане абате Сорель,— сказала товстуха, коли він зайшов до неї в кухню.— Зараз скажу, щоб вам подали добрий обід; він коштуватиме вам,— додала вона тихенько,— тільки двадцять су, замість п'ятдесяти, як платять усі; треба ж зглянутися на ваш гаманець.

— В мене є десять луїдорів,— відповів Жюльєн не без гордощів.

— Ой боже мій! — злякано вигукнула добра хазяйка.— Не кажіть про це так голосно; в Безансоні чимало негідників, вони вас вмить обікрадуть. Особливо ніколи не заходьте до кав'ярні, там повно шахраїв.

— Справді? — сказав Жюльєн, якого ці слова примусили замислитись.

— Не ходіть нікуди, тільки до мене, я вас частуватиму кавою. Пам'ятайте, що тут ви знайдете жінку, яка почуває до вас приязнь, і гарний обід за двадцять су; вірте моєму слову, так воно і є. Тепер сідайте до столу, я сама вам подам.

— Я не можу їсти,— сказав Жюльєн,— я занадто хвилююсь, адже прямо звідси я піду до семінарії.

Але добра жінка випустила його тільки тоді, як понабивала йому кишені всякою їжею. Нарешті Жюльєн попростував до страшного закладу, а хазяйка, стоячи на порозі, показувала йому дорогу.

XXV. СЕМІНАРІЯ

Триста тридцять шість обідів по вісімдесят три сантими, триста тридцять шість вечерь по тридцять вісім сантимів, шоколад для тих, кому належить; скільки ж можна заробити на постачанні?

Безансонський Вально

Ще здаля Жюльєн побачив на дверях залізний золочений хрест. Він повільно наблизився, ноги його підломлювались. "Так ось воно, це земне пекло, з якого мені вже не вийти!" Кінець кінцем він наважився подзвонити. Дзвінок розлігся лунко, немов у порожньому приміщенні. Хвилин через десять якийсь блідий, одягнений в чорне чоловік відчинив двері. Жюльєн глянув на нього і миттю опустив очі. Дивне обличчя було в цього воротаря. Зіниці його зелених банькатих очей були круглі, немов у кішки; застиглі контури повік свідчили про те, що від цієї людини годі було чекати співчуття; тонкі губи півколом прикривали зуби, що випиналися вперед. Проте в його обличчі не було нічого злочинного, скоріше, воно було позначене тією цілковитою байдужістю, яка викликає в молодій людині найбільший жах. Єдине почуття, яке Жюльєн міг прочитати з першого погляду на цьому довгастому обличчі святенника, було найглибше презирство до всього, про що б з ним не заговорили, крім нагороди на небесах.

Жюльєн з деяким зусиллям підвів очі; серце його билося так, що голос тремтів, коли він вимовив, що йому треба бачити пана Пірара, ректора семінарії.