Червоне і чорне - Сторінка 4

Батько мене силуватиме, але краще вмерти. В мене є п'ятнадцять франків і вісім су заощаджень, втечу цієї ж ночі. Через два дні, ідучи навпростець через гори стежками, де немає жодного жандарма, я буду в Безансоні. Там я запишуся в солдати, а коли треба, то перейду в Швейцарію. Але тоді прощай, кар'єра, годі думати про сан священика, що відкриває шлях до всього".

Жах перед тим, що доведеться їсти з прислугою, не був природним для Жюльєна. Щоб вийти в люди, він міг би витримати і далеко тяжчі злигодні. Цей жах він запозичив із "Сповіді" Руссо. Це була єдина книжка, з допомогою якої уява його малювала йому світське життя. Збірка реляцій великої армії і "Меморіал Святої Єлени" — ось все, з чого складався його коран. Він готовий був віддати життя за ці три книги. Ніяким іншим книжкам він не вірив. Як казав йому старий полковий лікар, усі інші книжки на світі — цілковита брехня, і написані вони пройдисвітами, що хотіли вислужитись.

Крім полум'яної душі, Жюльєн мав надзвичайну пам'ять, яка, правда, нерідко буває і в дурнів. Щоб полонити серце старого абата Шелана, від кого, як він добре знав, залежало все його майбутнє, він вивчив назубок увесь Новий завіт по-латині. Так само вивчив книгу "Про папу" Жозефа де Местра,12 але не вірив ні тій, ні другій.

Сорель і його син, немов за згодою, більш і словом не перекинулися цілісінький день. Коли смеркло, Жюльєн пішов до священика на урок теології, але вирішив, що краще не згадувати про дивну пропозицію, зроблену його батькові. "Може, це якась пастка,— казав він сам собі,— треба удавати, ніби я про це забув".

Другого дня рано-вранці пан де Реналь послав по старого Сореля; примусивши почекати на себе годину або дві, той нарешті прийшов, почавши з самого порога перепрошувати і розводити церемонії. Після довгих розпитувань манівцями Сорель переконався, що його син їстиме з хазяїном і хазяйкою, а в ті дні, коли будуть гості,— в окремій кімнаті, з дітьми.

Помітивши, що панові меру справді не терпиться взяли до себе його сина, здивований і недовірливий Сорель ставав дедалі прискіпливішим і нарешті зажадав, щоб йому показали кімнату, де спатиме його син. Кімната була велика, пристойно умебльована, і туди вже переносили ліжка трьох дітей.

Це було променем світла для старого селянина. Він зразу ж рішуче зажадав, щоб йому показали одяг, який дадуть його синові. Пан де Реналь відкрив бюро і витяг сто франків.

— З цими грішми ваш син піде до сукняра, пана Дюрана, і замовить собі чорну пару.

— А якщо я його заберу додому,— сказав селянин, раптом забувши всі свої церемонії,— ця одежа залишиться йому?

— Звичайно.

— Ну, добре,— спроквола мовив Сорель,— тепер нам треба тільки порозумітись ще про одну річ: скільки грошей ви йому дасте.

— Тобто як? — скрикнув обурений пан де Реналь.— Адже ми вчора домовилися: я даю триста франків; думаю, що цього досить, а може, й забагато.

— Ви пропонували стільки, я не заперечую,— сказав старий Сорель, ще більше розтягуючи слова, і раптом йому сяйнула геніальна думка, що зовсім не здивує тих, хто знає селян з Франш-Конте. Він пильно подивився в очі панові де Реналю і проказав: — В іншому місці ми знайдемо й краще.

На ці слова обличчя мера аж скривилося з досади. Але він опанував себе, і після хитромудрої розмови, яка тривала ще не менше двох годин і в якій жодне слово не було сказано на вітер, хитрість селянина взяла гору над хитрістю багатія, який не годується з неї. Були встановлені всі численні пункти, що мали визначати нове існування Жюльєна; платня не тільки була підвищена до чотирьохсот франків, але її мусили видавати наперед, першого числа щомісяця.

— Гаразд, я видам йому тридцять п'ять франків,— сказав пан де Реналь.

— Щоб закруглити суму, такий багатий і щедрий чоловік, як наш пан мер,— промовив селянин улесливо,— дасть уже тридцять шість франків.

— Хай так,— відповів пан де Реналь,— але покінчимо на цьому.

Гнів, що охопив його, надав його мові на цей раз твердості. Селянин побачив, що більше тиснути не можна. Тоді пан де Реналь перейшов у наступ. Він нізащо не згоджувався передати тридцять шість франків за перший місяць старому Сорелю, якому дуже хотілось одержати їх за сина. Пан де Реналь подумав, що доведеться розповісти дружині, яку роль він зіграв у всіх цих переговорах.

— Поверніть мені сто франків, які я вам дав,— сказав він роздратовано.— Пан Дюран мені заборгував. Я піду з вашим сином і наберу йому чорного сукна.

Після цього різкого випаду Сорель знов почав розсипатися шанобливими фразами; це забрало ще чверть години. Нарешті, переконавшись, що більш нічого не зможе домогтися, він пішов. Останній його уклін супроводився словами:

— Я зараз пришлю сина до замку.

Так городяни називали дім пана мера, коли хотіли йому догодити.

Повернувшись до себе на лісопилку, Сорель не міг знайти сина. Сповнений побоювань перед тим, що могло його спіткати, Жюльєн ще вночі вийшов з дому: він вирішив сховати в безпечне місце свої книжки й орден Почесного легіону. Все це він переніс до свого друга, молодого торговця деревом на ім'я Фуке, що жив у горах над Вер'єром.

Як тільки він повернувся: "Прокляте ледащо — закричав його батько.— Чи вистачить у тебе совісті заплатити мені хоч за харчі, на які я витрачався стільки років! Забирай своє дрантя та йди до пана мера".

Жюльєн дивуючись, що його не б'ють, поспішив з дому. Однак, ледве відійшовши з-поперед батькових очей, він уповільнив ходу. Він вирішив, що для його лицемірства буде корисно зайти до церкви.

Це слово вас вразило? Перше ніж дійти до цього жахливого слова, душа молодого селянина пройшла чималий шлях.

З раннього дитинства, відколи одного разу він побачив драгунів 6-го полку в довгих білих плащах, в касках з довгими чорними султанами,— ці драгуни поверталися з Італії і прив'язували своїх коней перед гратчастим вікном його батька,— Жюльєн марив військовою службою. Пізніше він захоплено слухав розповіді старого полкового лікаря про бої біля мосту Лоді, під Арколем і Ріволі,13 помічав палкі погляди, що їх кидав старий на свій хрест.

Та коли Жюльєнові було чотирнадцять років, у Вер’єрі почали будувати церкву, яку для такого маленького містечка можна назвати розкішною. Жюльєна особливо вразили чотири мармурові колони. Вони уславились на весь край через ту смертельну ворожнечу, яку викликали між мировим суддею і присланим у Безансон молодим вікарієм, про якого казали, що він — шпигун конгрегації.14 Мировий суддя через це мало не втратив своєї посади — принаймні така була загальна думка. Адже він насмілився посваритись із цим священиком, який майже двічі на місяць їздив у Безансон і там, кажуть, бував у самого монсеньйора єпископа.

Саме тоді трапилося, що мировий суддя, батько численної родини, ухвалив кілька вироків, які здалися несправедливими: всі вони були спрямовані проти тих жителів, що читали "Конституціоналіста".15 Добромисні перемогли. Щоправда, йшлося лише про суми в три чи п'ять франків; але один з цих дрібних штрафів припав на цвяхаря — хрещеного батька Жюльєна. Розгнівавшись, цей чоловік скрикнув:

— Як все змінилося! І подумати тільки — понад двадцять років суддю вважали чесною людиною!

Полковий лікар, Жюльєнів друг, на той час уже помер.

Раптом Жюльєн перестав говорити про Наполеона; він заявив, що хоче стати священиком, і його тепер постійно бачили на лісопилці з латинською біблією, яку йому дав кюре,— він вивчав її напам'ять. Добрий старий кюре, захоплений його успіхами, проводив з ним цілі вечори, даючи йому уроки теології. Жюльєн виявляв при ньому тільки побожні почуття. Хто б міг подумати, що це юне, майже дівоче обличчя, таке бліде й лагідне, таїло непохитну рішучість витерпіти які завгодно муки, аби лиш пробити собі дорогу.

Пробити дорогу — для Жюльєна означало насамперед вирватись із Вер'єра; він ненавидів свою батьківщину. Від усього, що він тут бачив, холонуло його серце.

З раннього дитинства в нього бували хвилини надзвичайного піднесення. Він з насолодою поринав у мрії, уявляючи, як його будуть знайомити з паризькими красунями і він зуміє привернути їхню увагу якимсь надзвичайним вчинком. Чому б одній з них не покохати його, як покохала Бонапарта, коли він ще був бідним, блискуча пані де Богарне? Протягом багатьох років не було, здається, в житті Жюльєна жодної хвилини, коли б він не повторював собі, що Бонапарт, нікому не відомий бідний лейтенант, зробився володарем світу з допомогою тільки своєї шпаги. Ця думка втішала його у нещастях, які здавалися йому жахливими, і подвоювала його радощі, коли було чому радіти.

Будівництво церкви й вироки мирового судді раптом відкрили йому очі. Протягом кількох тижнів він ходив як божевільний: одна ідея зародилася у нього і нарешті охопила його з тією непереборною силою, яку має над палкою душею перша думка, що здається їй власним відкриттям.

"Коли Бонапарт примусив говорити про себе, Франція боялась іноземної навали; військові доблесті були необхідні, і вони були в моді. А тепер священик в сорок років одержує платню в сто тисяч франків, тобто втричі більше, ніж уславлені генерали Наполеона. Священикам потрібні люди, що допомагали б їм. Ось і цей мировий суддя, така світла голова, такий раніше чесний старий, а від страху не догодити молодому тридцятилітньому вікарію ганьбить себе. Треба стати служителем культу".

Одного разу, саме в розпалі свого удаваного благочестя, коли він уже два роки студіював теологію, Жюльєн раптом виказав себе несподіваним вибухом вогню, що пожирав його душу. Це трапилося в пана Шелана: на обіді, де були присутні священики, яким добрий кюре рекомендував Жюльєна як чудо премудрості, він несподівано почав захоплено звеличувати Наполеона. Щоб покарати себе за це, Жюльєн прив'язав до грудей праву руку, удаючи, що звихнув її, перевертаючи ялинову колоду, і носив її в такому незручному положенні протягом двох місяців. Після цієї тяжкої кари він сам себе простив.

Ось який був цей вісімнадцятилітній юнак, такий кволий на вигляд, що йому можна було дати не більше сімнадцяти років, який тепер входив з маленьким клуночком під пахвою у розкішну вер'єрську церкву.

Вона була темна й порожня. З нагоди свята всі вікна були запнуті червоною тканиною, і сонячне проміння, проходячи крізь неї, створювало разючий світловий ефект, величний і суворий.