Червоне і чорне - Сторінка 43

Пані де Реналь попросила Жюльєна ще раз розповісти їй про своє життя в семінарії.

— Вчора я тебе не слухала; поки ти говорив, я думала тільки про те, як би мені зібратися з силами й прогнати тебе.

Пані де Реналь поводилася вкрай необачно. Вони розмовляли голосно; була, мабуть, вже друга година ночі, коли їх перервав несамовитий стук у двері. Це знов був пан де Реналь.

— Мерщій відчиніть, в домі злодії,— кричав він.— Сен-Жан знайшов цього ранку їхню драбину.

— Ось і кінець усьому! — скрикнула пані де Реналь, кидаючись в обійми Жюльєна.— Він уб'є нас обох, він не вірить, що це злодії! Я умру в твоїх обіймах, така щаслива в смерті, якою ніколи не була в житті!

Вона нічого не відповідала чоловікові, що лютував за дверима, і палко цілувала Жюльєна.

— Врятуй матір Станіслава,— сказав він їй з владним поглядом.— Я стрибну у двір з вікна твоєї туалетної і сховаюсь у саду, собаки мене впізнали. Згорни в клунок мій одяг і кинь його в сад, як тільки можна буде. Поки що хай виламують двері. Не признавайся ні в чому,— я тобі забороняю; краще хай він підозрює, ніж дізнається про все.

— Ти розіб'єшся на смерть! — Така була її єдина відповідь і єдина турбота.

Вона підійшла разом з ним до вікна туалетної; потім старанно сховала його одяг. І тільки після цього відчинила своєму чоловікові, що кипів від люті. Він оглянув спальню і туалетну і, не сказавши ні слова, пішов. Жюльєнів одяг був кинутий з вікна, він схопив його й щодуху побіг через сад униз до річки.

Раптом над вухом його просвистіла куля і зараз же пролунав рушничний постріл.

"Це не пан де Реналь,— подумав він,— той стріляє не так влучно". Собаки мовчки бігли поряд з ним; друга куля, певно, влучила в лапу одного з них, бо він жалібно заскавчав. Жюльєн перескочив через мур однієї з терас, зробив кроків з півсотні під її захистом і знов кинувся бігти в іншому напрямку. Він почув голоси, що перегукувались, і виразно розглядів свого ворога, лакея, що цілився з рушниці; якийсь селянин по той бік саду теж заходився стріляти, але Жюльєн уже стояв на березі Ду й одягався.

Через годину він був уже на відстані льє від Вер’єра, на женевській дорозі. "Якщо в них справді є підозра,— подумав Жюльєн, — вони кинуться ловити мене на шляху в Париж".

ЧАСТИНА ДРУГА

Вона негарна, не нарум’янена.

Сент-Бев

I. ВТІХИ СІЛЬСЬКОГО ЖИТТЯ

О rus, quando ego te adspiciam!

Virgile 65

— Ви, пане, певне, чекаєте поштових на Париж? — сказав Жюльєнові власник готелю, де він спинився поснідати.

— Сьогодні не вдасться — поїду завтра, мені байдуже,— відповів Жюльєн.

Він удавав цілковиту байдужість. В цей час прибула поштова карета, в якій було два вільні місця.

— Як! Невже це ти, сердега Фалькоз! — вигукнув подорожній, що їхав з Женеви, до другого, що сідав у карету разом з Жюльєном.

— А я думав, що ти влаштувався десь біля Ліона,— сказав Фалькоз,— у якій-небудь чарівній долині на берегах Рони.

— Влаштувався! Тікаю звідти!

— Що ти кажеш! Ти, Сен-Жіро, з твою статечною зовнішністю — і раптом умудрився стати злочинцем? — сказав Фалькоз, сміючись.

— Слово честі,— майже так і є! Я тікаю від цього осоружного провінційного життя. Я, ти знаєш, люблю лісову свіжість і спокій ланів. Ти мені часто докоряв за романтизм. Ніколи в житті я й слухати не хотів про політику, але саме вона мене й вигнала звідти.

— А до якої ж партії ти належиш?

— Ні до якої, і саме це мене погубило. Ось тобі вся моя політика: я люблю музику, живопис; гарна книга — це для мене ціла подія. Мені незабаром мине сорок чотири роки. Скільки мені залишилося жити? П'ятнадцять, двадцять, щонайбільше тридцять років? Ну, то я певен, що через тридцять років міністри будуть трохи спритніші, але такі самі чесні люди, як і тепер. Історія Англії є для мене дзеркалом нашого майбутнього. Завжди знайдеться який-небудь король, що схоче збільшити свої прерогативи, завжди честолюбне бажання стати депутатом, слава і сотні тисяч франків, які заробляв Мірабо, не даватимуть спати провінційним багатіям. І це називається в них — бути лібералом і любити народ. Завжди ультрароялісти будуть пройняті бажанням стати перами чи камерюнкерами. Всякий прагнутиме стати біля керма на державному кораблі, бо за це добре платять. Невже там ніколи не знайдеться скромного містечка для звичайного подорожнього?

— Та кажи ж нарешті, що з тобою трапилось? Напевне, щось дуже потішне, якщо взяти до уваги твою спокійну вдачу. Чи не останні вибори вигнали тебе з провінції?

— Мої поневіряння почалися раніше. Чотири роки тому мені було сорок років, і я мав п'ятсот тисяч франків. Тепер мені на чотири роки більше, а грошей, мабуть, на п'ятдесят тисяч франків менше, бо я їх втрачаю на продажу свого замку Монфлері на Роні — прекрасна місцевість! В Парижі мені набридла вічна комедія, до якої зобов’язує те, що ви називаєте цивілізацією дев'ятнадцятого сторіччя. Я прагнув простоти і щирості. І ось я купую маєток в горах біля Рони; не можна собі уявити нічого чарівнішого.

Сільський вікарій і сусідні дрібні поміщики цілих півроку догоджають мені; я запрошую їх на обіди; кажу їм: "Я покинув Париж, щоб ніколи в житті не чути про політику; як ви бачите, я не передплачую жодної газети, і, чим менше листів приносить мені листоноша, тим мені приємніше".

Але у вікарія, виявляється, свої розрахунки. Незабаром мене почали допікати тисячею настирливих вимог, каверз і т. ін. Я збирався приділити двісті триста франків на рік бідним,— від мене вимагають, щоб я дав ці гроші на якісь благочестиві товариства: святого Йосифа, діви Марії тощо. Я відмовляюсь; тоді на мене сиплються сотні образ. А я, дурень, беру це близько до серця, Я вже не маю змоги вийти з дому, щоб вранці погуляти й помилуватися красою гір,— неодмінно натраплю на яку-небудь халепу, що порушує мої мрії й прикро нагадує про людей та їхню злобу. Ось, наприклад, іде полями процесія з молебством — я люблю ці співи (це, мабуть, ще грецька мелодія),— то моїх полів не благословляють, бо, як каже наш вікарій, лани ці належать нечестивцю. У старої святенниці селянки здохла корова. То вона каже, це тому, що корова паслась біля ставка, який належить мені, нечестивому філософові з Парижа, і через тиждень уся моя риба плаває голічерева, отруєна вапном. Яких тільки каверз не роблять мені! Мировий суддя — чесна людина, але він все ж боїться за свою посаду, і тому завжди ухвалює вирок проти мене. Так сумирні поля стають для мене пеклом. Як тільки люди побачили, що вікарій, голова сільських єзуїтів, мене зрікся, а капітан у відставці, голова тамтешніх лібералів, мене не підтримує,— всі напали на мене, всі, аж до муляра, якого я утримував цілий рік, аж до стельмаха, що спробував, лагодячи мої плуги, безкарно обдурити мене. Нарешті, щоб мати хоч яку-небудь підтримку і виграти кілька своїх процесів, я стаю лібералом, але, як ти згадав, наспіли ці прокляті вибори, від мене вимагають, щоб я голосував.

— За невідомого тобі кандидата?

— Зовсім ні, за людину, яку я занадто добре знаю. Я відмовляюсь — страшенна необачність! Ну, тут на мене нападають і ліберали; моє становище став нестерпним. Я гадаю, що, якби вікарієві спало на думку обвинуватити мене в убивстві моєї служниці, знайшлося б двадцять свідків з тої і другої кліки, які заприсяглися б, що бачили це на власні очі.

— А ти хотів жити в селі і не догоджати примхам сусідів, навіть не слухати їхніх теревень! Яка наївність!

— Ну, тепер я порозумнішав. Монфлері продається, хай я втрачу на цьому, якщо буде треба, п'ятдесят тисяч франків, але я щасливий, бо покидаю це пекло лицемірства і капостей. Тепер я вирішив пошукати самотності та сільської тиші в єдиному місці, де вони існують у Франції,— на п'ятому поверсі, вікнами на Єлисейські Поля. Та й тут я не певен, чи не доведеться мені розпочати політичну кар'єру в кварталі Руль, роздаючи свячений хліб парафіянам.

— Цього не трапилося б з тобою за Бонапарта,— мовив Фалькоз, і очі його блиснули гнівом і жалем.

— Хай так, але чому ж він не всидів на місці, твій Бонапарт, адже все те, що я тепер зазнаю,— діло його рук.

Жюльєн став прислухатися ще уважніше. Він з перших слів догадався, що бонапартист Фалькоз — колишній друг дитинства пана де Реналя, якого той зрікся в тисяча вісімсот шістнадцятому році, а філософ Сен-Жіро, мабуть, брат того начальника канцелярії в ... префектурі, що вмів так дешево скуповувати громадські будинки на торгах.

— Все це наробив твій Бонапарт,— провадив далі Сен-Жіро,— чесна сорокалітня людина, маючи п'ятсот тисяч франків, яка б вона не була мирна, не може спокійно влаштуватись у провінції; попи й дворяни Бонапарта виженуть її звідти.

— Ет, не кажи про нього погано,— скрикнув Фалькоз,— ніколи Франція не стояла так високо в очах народів, як протягом тих тринадцяти років, коли він правив! Усе, що тоді робилось, було сповнене величі.

— Твій імператор, хай йому чорт,— провадив сорокачотирирічний пан,— був великим тільки на полі бою та ще тоді, коли упорядкував фінанси в тисяча вісімсот другому році. Але що означає вся його пізніша поведінка? Всі його камергери, пишнота і прийоми в Тюїльрі — це лише нове видання того самого монархічного безглуздя. Це видання було виправлено, воно могло витримати ще одне чи два століття. Дворяни і попи захотіли повернутись до старого, але їм бракує залізної руки, щоб піднести його народу.

— Пізнаю мову колишнього газетяра!

— А хто ж мене вигнав з моєї землі? — провадив розлючений газетяр.— Попи, яких Наполеон повернув своїм конкордатом, замість того щоб тримати їх так, як у державі тримають лікарів, адвокатів, астрономів, тобто вважати їх просто громадянами, не піклуючись про те ремесло, яким вони заробляють собі на хліб. Хіба існували б тепер ці зухвалі дворяни, якби твій Бонапарт не наробив баронів і графів? Ні, мода на них давно минула. А після попів найбільше допекли мені дрібні провінційні панки: через них я став лібералом.

Розмові не було кінця краю,— ця тема хвилюватиме Францію ще півстоліття. Сен-Жіро все повторював, що в провінції неможливо жити; Жюльєн несміливо вказав йому на приклад пана де Реналя.

— Отаке сказали, молодий чоловіче! — скрикнув Фалько.— Де Реналь став молотом, щоб не бути ковадлом, та ще й яким страшним молотом! А втім, я передбачаю, що Вально скоро візьме гору над ним.