Червоне і чорне - Сторінка 51

Тільки дипломат мав досить дивний вигляд у своєму халаті.

"Хоч це й вельми знатні пани,— думав Жюльєн, — але вони зовсім не такі дурні, як особи, що обідають у пана де Ла-Моля. Я розумію чому,— додав він подумки через хвилину,— вони дозволяють собі відступати від благопристойності". Розмовляли про танцюристок, які мали успіх у вчорашньому балеті. Дипломат і його приятель робили натяки на пікантні історії, зовсім не відомі ні Жюльєнові, ні лейтенантові 96-го полку. Жюльєн був не такий дурень, щоб удавати, ніби їх знає, і щиросердо признався у своєму невідані. Ця щирість сподобалась приятелеві шевальє, і він розповів йому ці історії якнайдокладніше й дуже потішно.

Одна річ надзвичайно здивувала Жюльєна. Карета на хвилину спинилась через те, що на вулиці будували тимчасовий вівтар для процесії на честь свята Тіла господнього. Дипломат і його приятель дозволили собі з цього приводу не один жарт: тутешній кюре, мовляв, був сином архієпископа. Ніколи в домі маркіза де Ла-Моля, що претендував на титул герцога, ніхто не наважився б вимовити щось подібне.

З дуеллю було покінчено за одну хвилину: Жюльєн дістав кулю в руку; йому зробили перев'язку з носових хустинок, змочених горілкою, і шевальє де Бовуазі дуже чемно попросив у Жюльєна дозволу відвезти його додому в тій самій кареті, яка їх привезла сюди. Коли Жюльєн назвав особняк де Ла-Моль, молодий дипломат перезирнувся з своїм приятелем. Фіакр Жюльєна стояв тут же, але розмова з цими панами була для нього значно цікавіша, ніж товариство хвацького лейтенанта 96-го полку.

"Боже мій! Так оце й є дуель? Оце й усе? — думав Жюльєн.— Яке щастя, що я все-таки спіймав цього кучера! Як би я мучився, коли б мені довелося стерпіти ще й цю образу в кав’ярні!"

Дорогою цікава розмова майже не уривалась. Тут Жюльєн зрозумів, що дипломатичне прикидання може теж стати в пригоді.

"Виходить, нудьга не є невід'ємною властивістю розмови знатних осіб. Адже мої недавні супротивники глузують з хресного ходу, не соромляться розповідати масні анекдоти, та ще й з такими мальовничими подробицями. Їм бракує тільки розмірковувань на теми високої політики, але це повністю компенсується вишуканістю, легкістю мови й бездоганною точністю висловів". Жюльєн почував щиру приязнь до цих молодих людей. "Який би я був щасливим, якби міг часто зустрічатись з ними!" — думав він.

Як тільки вони розстались, шевальє де Бовуазі навів довідку про Жюльєна: відомості виявились не блискучі.

Йому дуже цікаво було з'ясувати, хто такий його супротивник, чи буде пристойно зробити йому візит? Але те, що вія почув, було далеко не втішне.

— Все це просто жахливо,— сказав він своєму секундантові! — Не можу ж я признатись, що стрілявся з якимось секретарем пана де Ла-Моля, і тільки тому, що кучер викрав мої візитні картки!

— Безперечно це може поставити вас у смішне становище.

Того ж таки вечора шевальє де Бовуазі і його приятель розголосили скрізь, що цей пан Сорель — до речі сказати, дуже милий молодий чоловік — є позашлюбним сином близького друга маркіза де Ла-Моля. Всі охоче повірили їхнім словам. А коли факт був встановлений, молодий дипломат і його приятель дозволили собі кілька разів відвідати Жюльєна протягом двох тижнів, поки він не виходив з кімнати. Жюльєн признався їм, що був в опері тільки раз у житті.

— Це жахливо,— сказали вони йому,— адже тільки туди й варто ходити. Треба, щоб ваш перший вихід був на "Графа Орі".79

В опері шевальє де Бовуазі познайомив його з уславленим співаком Джеронімо, що на той час користався величезним успіхом.

Жюльєн майже закохався в свого нового знайомого; його зачаровувала самоповага і таємнича значимість де Бовуазі, поєднані з юнацьким фатівством. Наприклад, шевальє трохи заїкався тільки тому, що мав честь часто бачитись з вельможею, в якого була така вада. Ніколи ще Жюльєн не зустрічав в одній істоті стількох дивацтв, які вживалися з бездоганністю манер, що могла правити ва зразок для бідного провінціала.

Жюльєна бачили в опері в товаристві шевальє де Бовуазі і почали про нього говорити.

— Отже, — сказав йому якось пан де Ла-Моль, — ви — позашлюбний син багатого дворянина з Франш-Конте, мого близького друга?

Маркіз урвав Жюльєна, коли той хотів запевнити, що ніякої участі в поширенні таких чуток не брав.

— Пан де Бовуазі не захотів, щоб про нього говорили, що він бився з сином тесляра.

— Знаю, знаю сказав пан де Ла-Моль.— Тепер уже моя справа підтвердити цю версію,— вона для мене дуже зручна... Але я хочу просити вас зробити мені одну послугу — це відбиратиме не більше півгодини вашого часу: після кожної оперної вистави дивитись на роз'їзд великосвітського товариства. Я помічаю у вас іноді провінційні манери, треба позбутись їх; крім того, вам не завадить знати, принаймні в обличчя, тих значних осіб, що до них мені, можливо, доведеться послати вас з яким-небудь дорученням. Пройдіть в касу театру, щоб вас там знали. Вам замовлена постійна перепустка.

VII. ПРИСТУП ПОДАГРИ

І я дістав підвищення не за свої заслуги, а тому, що в мого начальника загострилась подагра.

Бертолотті

Читача, можливо, дивує цей невимушений і майже дружній тон; ми забули сказати, що маркіз уже шість тижнів не виходив з дому через приступ подагри.

Мадемуазель де Ла-Моль з матір'ю були на Гієрах у матері маркізи. Граф Норбер заходив до батька лише на хвилину: вони були в прекрасних стосунках, але не мали про що говорити. Пан де Ла-Моль, змушений задовольнятись товариством Жюльєна, дуже здивувався, переконавшись, що в того є якісь власні думки. Він примушував Жюльєна читати йому вголос газети. Незабаром молодий секретар вже міг сам вибирати цікаві місця. Маркіз ненавидів одну нову газету і поклався її не читати, а проте щодня говорив про неї. Жюльєна смішила й захоплювала сутичка влади з ідеєю.

Дрібні пристрасті маркіза повертали Жюльєнові впевненість в собі, яку він ризикував втратити, проводячи вечори сам на сам зі знатним вельможею.

Обурений сучасністю, маркіз просив читати йому Тіта Лівія; імпровізований переклад з латині його розважав.

Якось маркіз звернувся до Жюльєна з тією вишуканою чемністю, яка часто дратувала його секретаря:

— Дозвольте мені, любий Сорелю, подарувати вам свій костюм. Коли ви схочете вдягати його й приходити до мене, ви будете для мене молодшим братом графа де Реца, тобто сином мого друга, старого герцога.

Жюльєн не зовсім розумів, що це має означати, але того самого вечора з'явився до маркіза в синьому костюмі. Маркіз тримався з ним, як з рівнею. Жюльєн мав душу, здатну оцінити справжню чемність, але він досі не уявляв собі її відтінків. До того, як маркізові спала на думку ця вигадка, Жюльєн заприсягнувся б, що пан де Ла-Моль не міг би бути люб'язнішим. "Який дивний талант",— мимоволі подумав Жюльєн, коли він підвівся, щоб іти, і маркіз попросив пробачення, що не може, через свою подагру, провести його.

Дивна примха маркіза примусила Жюльєна замислитись: "Чи не глузує він з мене?" Він пішов порадитись з абатом Піраром: але той, не будучи таким чемним, як маркіз, у відповідь тільки засвистів і заговорив про щось інше. Наступного ранку Жюльєн з'явився до маркіза в чорному костюмі, з портфелем і листами, які треба було підписати. Маркіз прийняв його, як і раніше. Ввечері, коли він знову прийшов у синьому костюмі, тон був зовсім інший і такий самий ввічливий, як і напередодні.

— Якщо ви не надто нудьгуєте, відвідуючи по доброті своїй бідолашного хворого старика,— сказав йому маркіз,— було б добре, якби ви розповідали йому різні дрібні пригоди зі свого життя, але відверто, думаючи лише про те, щоб розповідь була ясна й цікава. Бо треба вміти розважатись,— провадив далі маркіз,— тільки це й реальне в житті. Адже ж не може хтось щодня врятовувати мені життя на війні або дарувати мільйон. Але якби Рівароль 80 був тут, біля мого крісла, я щодня на годинку позбувався б нудьги й страждань. Я часто бачився з ним у Гамбурзі, під час еміграції.

І маркіз став розповідати Жюльєнові анекдоти про Рівароля й жителів Гамбурга, які збирались учотирьох, щоб разом розгадати який-небудь його дотеп.

Змушений задовольнятись товариством юного абатика, пан де Ла-Моль вирішив розворушити його. Йому вдалося зачепити самолюбство Жюльєна. Побачивши, що від нього домагаються правди, той вирішив говорити все, крім двох речей: своєї фанатичної прихильності до героя, ім'я якого дратувало маркіза, і свого абсолютного безвірництва, яке не дуже пасувало майбутньому кюре. Його маленька сутичка з шевальє де Бовуазі трапилась дуже до речі. Маркіз до сліз сміявся зі сцени з кучером, що осипав Жюльєна найбрутальнішою лайкою в кав'ярні на вулиці Сент-Оноре. Це були хвилини цілковитої щирості між патроном і його підлеглим.

Пана де Ла-Моля зацікавила ця своєрідна натура. Спочатку він заохочував дивацтва Жюльєна, щоб повтішатися. Але незабаром йому здалося цікавішим помалу виправляти хибні уявлення цього юнака. "Інші, приїхавши з провінції в Париж, захоплюються всім,— думав маркіз,— а цей усе зневажає. В тих — надмірне замилування, а в Жюльєна його надто мало, тому дурні мають його за дурня".

Приступ подагри затягнувся через холодну погоду і тривав кілька місяців.

"Адже буває, що люди прив'язуються до гарненької собачки,— думав маркіз,— чому ж мені соромитись своєї приязні до мого юного абата? Мій секретар — своєрідна натура, я поводжуся з ним, як із сином, то що ж тут такого непристойного? Ця примха, якщо вона триватиме, обійдеться мені в брильянт в п'ятсот луїдорів у моєму заповіті".

Тепер, коли маркіз пізнав тверду вдачу свого улюбленця, він щодня доручав йому якусь нову справу.

Жюльєн з жахом помітив, що вельможний пан де Ла-Моль дає йому часом протилежні розпорядження у тій самій справі.

Жюльєн міг опинитися у прикрому становищі. Тому він завів спеціальну книгу, до якої записував усі розпорядження, і маркіз скріпляв їх своїм підписом. Жюльєн найняв писаря, що переписував в окрему книгу всі розпорядження, стосовні певних справ; сюди ж заносили і копії всіх листів.

Спершу таке нововведення здалося маркізові надзвичайно безглуздим і нудним. Але не минуло й двох місяців, як він відчув усі його переваги. Тоді Жюльєн запропонував йому взяти ще рахівника з банку, щоб вести подвійну бухгалтерію всіх прибутків і витрат по маєтках, які були під наглядом Жюльєна.

Ці заходи настільки прояснили маркізові стан його власних справ, що він міг тепер дозволити собі приємність пускати свої гроші в обіг, не вдаючись до підставних осіб, які його обкрадали.

— Візьміть собі три тисячі франків,— сказав він одного дня своєму молодому управителеві.

— Пане, це може дати привід до наклепу.

— Чого ж ви хочете? — роздратовано спитав маркіз,

— Щоб ви були ласкаві власноручно вписати ваше розпорядження в книгу; за цим розпорядженням я одержу три тисячі франків.