Червоне і чорне - Сторінка 72

Чи, може, ви хочете й далі говорити, а не діяти? Через п'ятдесят років в Європі будуть самі президенти республіки і жодного короля. А з цими шістьома літерами — КОРОЛЬ — зникнуть і священики, і аристократія. Я бачу в майбутньому тільки кандидатів, що запобігатимуть перед гидкою більшістю.

І не кажіть мені, що у Франції нема зараз генерала, якому всі довіряють, якого знають і люблять, що армія, організована тільки в інтересах трону і вівтаря, що в неї відібрано всіх досвідчених бійців, тоді як у кожному австрійському чи прусському полку можна нарахувати десятків з п'ять унтер-офіцерів, що понюхали пороху. Двісті тисяч молодих людей з дрібної буржуазії марять війною...

— Чи не досить цих гірких істин,— сказав самовпевненим тоном поважний чоловік, що, мабуть, мав дуже високий духовний сан, бо пан де Ла-Моль, замість розсердитись, тільки приємно усміхнувся. Для Жюльєна це говорило багато про що.

— Досить гірких істин; зробимо висновки, панове: людина, якій мають відтяти ногу, вражену гангреною, марно запевняла б свого хірурга, що хвора нога зовсім здорова. Даруйте мені, панове, якщо я дозволю собі так висловитись: благородний герцог де *** — це наш хірург...

"Ну, нарешті вимовлене заповітне слово, — подумав Жюльєн,— значить, цієї ночі мені доведеться скакати в..."

XXIII. ДУХІВНИЦТВО, ЛІСИ, СВОБОДА

Основний закон всього існуючого — це зберігати існування, жити. Ви сієте цикуту і сподіваєтесь виростити колос.

Макіавеллі

Поважний чоловік продовжував свою промову. Видно було, що він обізнаний зі справою: він висловлював великі істини з лагідним і стриманим красномовством, яке надзвичайно сподобалось Жюльєнові:

1. В Англії не знайдеться жодної гінеї для нас, там у моді економія і Юм.135 Ніхто, навіть їхні святі, не дадуть нам грошей, а пан Брум 136 глузуватиме з нас.

2. Неможливо добитись від європейських монархів більше двох кампаній без англійського золота, а двох кампаній не досить, щоб роздушити дрібну буржуазію.

3. Необхідно утворити у Франції озброєну партію, бо без цього прихильники монархії в Європі не наважаться навіть і на дві кампанії.

Четвертий пункт, який я наважуюсь вам пропонувати, як щось цілком незаперечне, такий:

Неможливо утворити у Франції озброєну партію без допомоги духовенства. Я сміливо кажу це і берусь довести вам, панове, що треба все дати духовенству. По-перше, воно піклується про свою справу день і ніч, під керівництвом осіб високодостойних, які перебувають далеко від бур і гроз, за триста льє від ваших кордонів...

— А-а! Рим! Рим! — вигукнув господар дому...

— Так, пане, Рим! — продовжував кардинал гордовито.— Які б не були ті більш чи менш влучні жарти з цього приводу, поширені в часи вашої молодості, але тепер, у тисяча вісімсот тридцятому році, я рішуче скажу, що тільки духовенство, кероване Римом, вміє знайти шлях до серця простого народу.

П'ятдесят тисяч священиків повторюють одні й ті самі слова в один день, вказаний їм їхніми владиками, і народ,— а це ж він, зрештою, постачає солдатів,— відчує голос своїх пастирів сильніше, ніж будь-які світські віршики...

Цей особистий випад викликав гомін серед присутніх.

— Духовенство сильніше за вас,— продовжував кардинал, підвищуючи голос.— Всі кроки, які ви робите в напрямку основної мети — створити у Франції озброєну партію,— робилися через нас...

Тут він навів факти. Хто дав вісімдесят тисяч рушниць у Вандеї? І так далі, і тому подібне.

— Поки духовенство не одержить назад своїх лісів, воно нічого не зможе зробити. Якщо почнеться війна, міністр фінансів накаже своїм агентам виплачувати гроші тільки парафіяльним священикам. По суті, Франція невіруюча країна, і вона любить воювати. Хто б не розпочав війну, він буде дуже популярним, бо воювати — це значить примусити єзуїтів пухнути з голоду, як каже чернь, воювати — це значить врятувати гордих французів від загрози іноземної інтервенції.

Кардинала слухали прихильно...

— Треба було б іще,— говорив він далі,— щоб пан де Нерваль залишив міністерство, бо його ім'я дратує народ.

При цих словах всі посхоплювалися і заторохтіли всі разом.

"Зараз мене знов попросять вийти",— подумав Жюльєн. Але навіть сам обачливий голова забув про його існування й присутність.

Всі обернулись до людини, яку Жюльєн одразу впізнав; це був пан де Нерваль, прем’єр-міністр; Жюльєн бачив його на балу в герцога де Ретца.

Сум'яття досягло свого апогею, як пишуть газети про дебати в парламенті. Минуло добрих чверть години, перш ніж відновилася відносна тиша.

І тоді підвівся пан де Нерваль й почав говорити апостольським тоном:

— Я не буду запевняти вас,— сказав він якимсь незвичайним голосом,— що я зовсім не дорожу посадою міністра. Мені вказують, панове, що моє ім'я начебто збільшує сили якобінців, відштовхуючи від нас багатьох поміркованих. Отже, я охоче пішов би, але шляхи господні відомі небагатьом. А на мене,— додав він, пильно дивлячись на кардинала,— покладена певна місія. Господь сказав мені: або ти покладеш голову на ешафот, або відновиш монархію у Франції і зведеш парламент на те місце, яке він займав при Людовіку XV. І я це зроблю, панове.

Він замовк і сів. Запанувала глибока тиша.

"Чудовий актор!" — подумав Жюльєн. Він помилявся, бо, як і звичайно, приписував людям більше розуму, ніж у них було насправді. Пан де Нерваль, схвильований жвавою дискусією і особливо щирістю ораторів, що виступали, в цю хвилину вірив у свою місію. Ця людина при всій своїй сміливості була позбавлена здорового глузду.

Серед тиші, що настала після пишної фрази: "Я це зроблю", годинник пробив дванадцяту годину. Жюльєнові здалося, що в бої годинника було щось поважне й лиховісне. Він був схвильований.

Дискусія скоро розгорілась ще з більшою енергією і, основне, з неймовірною одвертістю. "Ці люди кінець кінцем мене отруять,— часом спадало на думку Жюльєнові.— Як це вони наважуються говорити про таке перед плебеєм?"

Пробило й другу годину, а дискусія все ще тривала. Господар будинку давно спав; пан де Ла-Моль був змушений подзвонити, щоб подали нові свічки. Пан де Нерваль, міністр, пішов, коли вже була за чверть третя; перед тим він кілька разів уважно придивлявся до обличчя Жюльєна, що відбивалося в дзеркалі, недалеко від нього.

Коли він вийшов, всі начебто відчули полегшення.

Поки слуги заміняли свічки, чоловік у жилетах сказав тихенько своєму сусідові:

— Бог його знає, що цей пан наговорить королю. Він може поставити нас у смішне становище й зіпсувати всю справу. Треба прямо сказати — це з його боку зарозумілість, навіть просто нахабство, що він з'явився сюди. Він тут бував раніше, до того, як став міністром. Але посада все змінює, зв’язує людину, яка мусить жертвувати своїми інтересами, і він повинен був би це розуміти.

Як тільки вийшов міністр, наполеонівський генерал заплющив очі. Потім заговорив про своє здоров'я, про рани, глянув на годинника і вийшов.

— Б'юсь об заклад, що генерал побіг услід за міністром,— сказав чоловік у жилетах. Він буде виправдуватись у тому, що його застали тут, і запевнятиме, що ми в його руках.

Коли сонні слуги засвітили нарешті нові свічки, голова сказав:

— Треба вирішувати, панове, досить нам намагатись переконати один одного. Подумаємо краще про зміст ноти, яка через дві доби буде перед очима наших закордонних друзів. Тут говорили про міністрів. Тепер, коли пан де Нерваль вийшов, ми можемо сказати: яке нам діло до міністрів? Ми їх примусимо бажати того, що нам потрібно.

Кардинал висловив своє схвалення тонкою посмішкою.

— Сформулювати нашу позицію, як на мене, надзвичайно просто,— сказав молодий єпископ агдський із зосередженим і стриманим запалом фанатичної екзальтації. До цієї хвилини він мовчав. Жюльєн помітив, що його очі, спочатку лагідні й спокійні, загорілись після першої ж години дискусії. Тепер душа його кипіла, мов лава Везувію.

— За час з тисяча вісімсот шостого по тисяча вісімсот чотирнадцятий рік Англія зробила тільки одну помилку,— сказав він,— не вжила заходів безпосередньо і особисто проти Наполеона. Відколи він став надавати титули герцогів і камергерів, відколи він поновив трон, місія, покладена на нього богом, була закінчена, він був уже не потрібний, лишалося тільки принести його в жертву. Святе письмо в багатьох місцях навчає нас, як треба розправлятися з тиранами. (Тут було наведено кілька латинських цитат).

Тепер, панове, доведеться принести в жертву не одну людину, а весь Париж. Вся Франція бере приклад з Парижа. Навіщо озброювати по п'ятсот чоловік в кожному департаменті? Це небезпечно і нічого не дасть. Навіщо вплутувати всю Францію в цю справу, яка стосується тільки Парижа? Тільки Париж з його газетами й салонами породив це зло; то хай же й загине цей новий Вавилон.

Час уже вибрати між церквою і Парижем. Ця катастрофа буде корисна трону навіть з погляду світських інтересів. Чому Париж і дихнути не смів при Бонапарті?

Спитайте про це в гармати біля церкви Сен-Рок!137

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Тільки о третій годині ранку Жюльєн і пан де Ла-Моль вийшли з цього будинку.

Маркіз втомився, і йому було соромно. Вперше в житті коли він заговорив до Жюльєна, в його голосі відчулося прохання. Він узяв з нього слово ніколи й нікому не розповідати про надмірну ретельність, як він висловився, свідком якої йому довелося бути.

— Не кажіть про це й нашому закордонному другові, хіба що він буде дуже настоювати, щоб ви розповіли про цих молодих безумців. Хіба їх хвилює, що державний лад буде повалений? Вони стануть кардиналами і знайдуть притулок у Римі. А нас у наших замках переріжуть селяни.

Секретна нота, яку маркіз склав за довгим, на двадцять шість сторінок, протоколом Жюльєна, була готова на за чверть п'яту.

— Я страшенно стомився,— сказав маркіз,— і це відбилося на ноті: в кінці вона надто нечітка. Я так нею незадоволений, як ще ніколи в житті не був незадоволений будь-ким своїм ділом. Тепер, друже мій,— додав він,— ідіть відпочиньте кілька годин, а щоб вас не викрали, я вас замкну на ключ у вашій кімнаті.

Наступного дня маркіз одвіз Жюльєна в якийсь замок, що стояв на відшибі, на значній віддалі від Парижа. Господарі цього замку справили на Жюльєна досить дивне враження: йому дали подорожну на вигадане ім'я; але там нарешті було зазначено, куди він справді їде; до цього часу він удавав, ніби не знає цього.