Червоне і чорне - Сторінка 81

Жюльєн так уміло грав свою роль, що зумів її переконати, ніби з них двох вона кохає більше.

Настав фатальний вівторок. Опівночі, повернувшись додому, маркіз знайшов листа, на конверті якого було позначено, що він мусить розпечатати його власноручно і без свідків.

"Батьку! Всі суспільні зв'язки між нами розірвано, залишаються тільки ті, що пов'язують нас кровно. Після мого чоловіка Ви є і завжди будете найдорожчою для мене людиною. Мені на очі навертаються сльози, коли я думаю про горе, якого завдаю Вам. Але щоб моя ганьба не стала прилюдною, щоб ви мали час обміркувати все і діяти, я більше не могла відкладати признання, яке повинна Вам зробити. Якщо Ваша любов до мене,— а я знаю, яка вона глибока,— дозволить Вам призначити мені невелике утримання, я оселюся там, де ви скажете, наприклад, у Швейцарії, разом з моїм чоловіком. Його ім’я таке невідоме, що ніхто не впізнає Вашу дочку в пані Сорель, невістці вер'єрського тесляра. Ось те ім'я, яке мені так важко було написати. Мені страшно прогнівити Вас, яким би не був справедливим Ваш гнів, я боюсь, що він упаде на Жюльєна.

Я не буду герцогинею, батьку; я це знала з тої хвилини, як покохала його, бо я перша покохала його, я його звабила. Від Вас успадкувала я піднесену душу, яку не може задовольнити ніщо пересічне, або таке, що здається мені пересічним. Марно намагалась я, бажаючи Вам догодити, зацікавитись паном де Круазнуа. Навіщо ж поставили Ви переді мною людину справді достойну? Адже ви самі сказали мені, коли я повернулася з Сієр: "Молодий Сорель — єдина істота, з якою можна провести час не нудьгуючи". Бідолашний юнак засмучений так само, як і я (якщо це тільки можна уявити), тим горем, якого завдасть Вам цей лист. Не в моїй владі відвернути від себе Ваш батьківський гнів. Але не відштовхуйте мене, не позбавляйте мене Вашої дружби.

Жюльєн ставився до мене шанобливо. Якщо він і розмовляв зі мною інколи, то тільки з глибокої вдячності до вас, бо природна гордість його вдачі примушує його триматись суто офіційно з усіма, хто стоїть вище за нього. В нього є сильне природжене почуття соціальної нерівності. Це я сама — я зізнаюся в цьому з великим соромом Вам, моєму найкращому другові, і ніколи ніхто інший не почує цього зізнання,— це я сама якось у саду потиснула йому руку.

Мине доба, і невже завтра ви ще гніватиметесь на нього? Мій гріх уже непоправний. Якщо Ви зажадаєте цього, він через мене передасть вислови своєї глибокої пошани до Вас і свого розпачу з приводу заподіяного Вам горя. Ви ніколи не побачите його; але я поїду за ним, куди він схоче. Це його право; це мій обов'язок,— він батько моєї дитини. Якщо Ви будете ласкаві призначити нам шість тисяч франків на життя, я прийму їх з вдячністю; якщо ні — Жюльєн розраховує влаштуватись у Безансоні викладачем латині й літератури. З якого б низького щабля він не почав, він піде вгору, я певна цього. З ним я не боюся жити в невідомості. Я певна, що на випадок революції він гратиме одну з перших ролей. Чи могли б Ви сказати щось подібне про кого-небудь з тих, хто просив моєї руки? У них багаті маєтки? Ця єдина перевага не може в мене викликати захоплення. Мій Жюльєн навіть при сучасному режимі досяг би високого становища, якби володів мільйоном і користався підтримкою мого батька..."

Матильда, знаючи, що маркіз людина запальна, що йому треба дати охолонути, написала вісім сторінок.

"Що робити? — думав Жюльєн у той час, як пан де Ла-Моль читав листа,— В чому, по-перше, мій обов'язок і, по-друге, мої інтереси? Я безмірно зобов'язаний йому. Без нього я був би нікчемним шахраєм на якійсь нікчемній посаді і навіть не настільки шахраєм, щоб не викликати до себе ненависті й переслідувань. Він зробив з мене світську людину. Тепер мої неминучі шахрайства будуть, по-перше, рідші, і, по-друге, не такі підлі. А це варто більшого, ніж якби він подарував мені мільйон. Я завдячую йому цим орденом і моїми нібито дипломатичними заслугами, які мене підносять над загальним рівнем. Якщо він взявся за перо, щоб наказати мені, як поводитись, що він напише?.."

Тут міркування Жюльєна були раптом перервані появою старого камердинера пана де Ла-Моля.

— Маркіз кличе вас негайно, вдягнені ви чи ні.

І, проводжаючи Жюльєна, камердинер тихенько додав:

— Пан маркіз просто не тямить себе, стережіться!

XXXIII. ПЕКЛО МАЛОДУШНОСТІ

Шліфуючи цей алмаз, невмілий гранувальник позбавив його іскрометної гри. За середньовіччя — та що я кажу, ще за часів Рішельє — француз мав силу бажання.

Мірабо

Жюльєн застав маркіза розлюченим: мабуть, вперше за своє життя цей вельможа поводився так непристойно. Він засипав Жюльєна найбруднішою лайкою, яка тільки спадала йому на думку. Наш герой був здивований, вражений, але його почуття вдячності до маркіза не похитнулось. "Скільки прекрасних планів, виплеканих здавна, розсипались на порох перед сердегою за одну мить! — думав Жюльєн.— А втім, я повинен відповідати йому, моє мовчання тільки розпалює його гнів". Відповідь підказав йому Тартюф.

— Я не ангел... Я служив вам вірно, ви щедро платили мені... Я був вам вдячний, але мені двадцять два роки... В цьому домі мене розуміли тільки ви і ця чарівна особа...

— Гадино! — скрикнув маркіз.— Чарівна, чарівна! Коли ви помітили, що вона чарівна, ви повинні були того ж дня тікати звідси.

— Я й спробував це зробити: я тоді просив вас відпустити мене в Лангедок.

Розлючений маркіз бігав по кімнаті, поки нарешті, знесилившись від цієї біганини, розчавлений горем, упав у крісло. Жюльєн почув, як він пробурмотів сам до себе напівголосно: "Він же не зла людина..."

— Ні, ніколи в мене не було зла проти вас! — вигукнув Жюльєн і кинувся перед ним на коліна, але, засоромившись свого пориву, одразу підвівся.

Маркіз був наче в нестямі. Побачивши, як Жюльєн впав навколішки, він знов почав обсипати його найбрутальнішою лайкою, гідною хіба що візника. Можливо, новизна цих грубих слів трохи розважала його.

"Як! Моя дочка зватиметься "пані Сорель"! Як! Моя дочка не буде герцогинею?"

Щоразу, як ці думки виразно виникали в свідомості пана де Ла-Моля, його страждання не мало меж і він втрачав самовладання. Жюльєн побоювався, щоб маркіз його не побив.

В хвилини просвітління, коли пан де Ла-Моль наче освоювався з своїм нещастям, він звертався до Жюльєна з досить розумними докорами.

— Треба було втекти, пане,— казав він йому,— ваш обов'язок був — утекти звідси. Ви поводились, як найпідліший негідник.

Жюльєн підійшов до столу і написав:

"Життя давно стало для мене нестерпним, я кладу йому край. Прошу пана маркіза прийняти запевнення в моїй безмежній вдячності і пробачити неприємний клопіт, якого може завдати йому моя смерть в його домі".

— Прошу ласкаво пана маркіза пробігти очима цей папірець... Убийте мене або накажіть вашому лакею вбити мене. Зараз перша година ночі, я буду прогулюватись в саду вздовж внутрішньої стіни.

— Ідіть під три чорти,— крикнув маркіз йому вслід.

"Розумію,— подумав Жюльєн,— він нічого не мав би проти, якби я позбавив його лакея від клопоту мене вбивати... Ні, хай він мене вбиває, це задоволення, яке я йому пропоную... Але, чорт його бери, я люблю життя... Я повинен жити для мого сина".

Ця думка, що вперше так ясно постала перед його уявою, цілком поглинула його після того, як він протягом кількох хвилин блукав у саду, охоплений почуттям небезпеки, що загрожувала йому. Ця нова для нього турбота зробила його обачним.

"Треба порадитись з кимсь, як поводитись з цим запальним чоловіком. Він зараз просто божевільний і здатний на все. Фуке надто далеко, до того ж він не зрозуміє почуттів такої людини, як маркіз. Граф Альтаміра... Та чи можу я бути певен у вічному мовчанні? Треба подумати про те, щоб, звертаючись до кого-небудь за порадою, я не вчинив чогось такого, що ускладнить іще більше моє становище. На жаль, в мене не лишається нікого, крім похмурого абата Пірара... Та при його янсеністській вузькості поглядів... Якийсь пройда єзуїт, що знає світ, краще став би мені в пригоді... Пан Пірар здатний побити мене, як тільки почує про мій злочин".

Дух Тартюфа прийшов на допомогу Жюльєнові: "Що ж, я піду до нього на сповідь". До такого остаточного вирішення прийшов він після двогодинної прогулянки по саду. Він уже не думав про те, що в нього може влучити куля з рушниці,— його зборов сон.

На другий день рано-вранці Жюльєн був уже за кілька льє від Парижа і стукав у двері суворого янсеніста. На його превеликий подив, абат був не дуже вражений його сповіддю.

"Мабуть, у цьому є й моя вина",— казав собі абат скоріше засмучений, ніж розгніваний.

— Я підозрівав про це кохання, моя любов до вас, бідолашна дитино, не дозволила мені попередити батька.

— Що він, по-вашому, робитиме? — нетерпляче спитав Жюльєн.

В ту хвилину він любив абата і прикра розмова з ним була б для нього дуже важка.

— Я бачу три можливості,— провадив далі Жюльєн.— Перша — пан де Ла-Моль може заподіяти мені смерть.— І він розповів про записку, залишену ним маркізові.— Друга: він може примусити мене стрілятись з графом Норбером, який викличе мене на дуель.

— І ви прийняли б такий виклик? — гнівно спитав абат, схоплюючись з місця.

— Ви не даєте мені договорити. Звичайно, я ніколи не вистрілив би в сина мого благодійника. Третя: він може мене вислати звідси. Якщо він накаже мені їхати в Единбург, в Нью-Йорк, я послухаюсь. Тоді вони зможуть приховати стан мадемуазель де Ла-Моль, але я нізащо не дозволю, щоб вони умертвили мого сина.

— Будьте певні, це перше, що спаде на думку цьому розпусному чоловікові...

Тим часом Матильда в Парижі була в розпачі. Вона бачилася з батьком о сьомій годині ранку. Він показав їй записку Жюльєна, і вона трепетала, як би він не вирішив, що найблагородніше буде — заподіяти собі смерть. "І навіть не спитав у мене",— казала вона собі з болем, до якого домішувався гнів.

— Якщо він помре, я теж помру,— сказала вона своєму батькові.— І ви будете причиною його смерті... Можливо, ви радітимете... Але я клянуся його душею, що вдягну жалобу і скажу, що я — вдова Сорель, розішлю запрошення на похорон чоловіка, майте це на увазі... Не чекайте від мене ні боягузтва, ні підлоти.

Кохання її доходило до божевілля. Тепер уже сам пан де Ла-Моль розгубився.