Червоне і чорне - Сторінка 92

Подумай про те,— додав він,— що ти повинна жити для мого сина; Матильда покине його на руки слуг, як тільки стане маркізою де Круазнуа.

— Присягаю,— холодно сказала вона,— але я хочу мати в руках твою апеляцію, написану й підписану твоєю рукою. Я сама піду до прокурора.

— Бережись, ти скомпрометуєш себе.

— Після того, як я прийшла до тебе у в'язницю, я зробилась навіки притчею во язицех у Безансоні, в цілому Франш-Конте,— мовила вона з глибоким смутком.— Межі суворої цнотливості порушені... Моя жіноча честь загублена; правда, це заради тебе...

Вона говорила з таким сумом, що Жюльєн в пориві зовсім нового для нього солодкого почуття стиснув її в обіймах: це було не любовне сп'яніння, а безмежна вдячність. Він тільки тепер по-справжньому зрозумів, яку велику жертву вона принесла йому.

Якась милосердна душа повідомила, очевидно, пана де Реналя, що його дружина відвідує Жюльєна у в’язниці, бо через три дні він послав до неї карету з категоричним наказом негайно повернутись у Вер'єр.

Цією жорстокою розлукою почався важкий для Жюльєна день. Через дві-три години його повідомили, що якийсь проноза піп, якому чомусь не вдалося примазатись до безансонських єзуїтів, зранку стоїть на вулиці перед брамою в'язниці. Йшов сильний дощ, і цей чоловік, очевидно, хотів розіграти з себе мученика. Жюльєн був у похмурому настрої, і це блазенство його дуже роздратувало.

Вранці він уже відмовився прийняти цього попа, але той, видно, вирішив за всяку ціну сповідати Жюльєна, щоб потім створити собі ім'я серед безансонських жінок через цікаві признання, які він, мовляв, почув від засудженого.

Він голосно заявив, що стоятиме день і ніч біля брами в'язниці.

— Бог послав мене, щоб зворушити серце цього відступника...

Простий народ, завжди жадібний до видовищ, починав збиратись навколо нього.

— Так, браття! — волав він.— Я стоятиму тут день і ніч і не зійду з місця, скільки б не довелося мені вистояти днів і ночей. Дух святий говорив зі мною і сповістив мені повеління господнє — врятувати душу молодого Сореля. Приєднуйтесь до моїх молитов...— і таке інше, і таке інше.

Жюльєн відчував огиду до всіляких сцен і до всього, що могло привернути до нього увагу. Він уже подумав був, що настала слушна хвилина непомітно зникнути з цього світу, але в нього ще лишалася надія побачити пані де Реналь, він був закоханий шалено.

Брама в'язниці виходила на одну з найбільш людних вулиць міста. Коли Жюльєн уявляв собі цього брудного попа, що збирає навколо себе юрбу і вчиняє вуличний скандал, це терзало його душу. "І, звичайно, він щохвилини повторює моє прізвище!" Ця думка була для нього гірша, ніж смерть.

Він кілька разів протягом години посилав одного відданого йому тюремного ключаря подивитись, чи піп і досі стоїть проти брами.

— Пане, він стоїть навколішках у болоті,— казав йому щоразу ключар,— голосно молиться і проказує літанії за спасіння вашої душі...

"От негідник!" — подумав Жюльєн. В цю хвилину він почув глухий гомін народу, що підхоплював молитви. Обурення його дійшло до краю, коли він помітив, що й сам ключар ворушить губами, повторюючи латинські слова.

— Там уже починають говорити,— додав ключар,— що у вас, мабуть, зовсім кам'яне серце, коли ви відмовляєтесь від допомоги такого святого чоловіка.

— О моя батьківщино! Скільки в тобі ще варварства! — вигукнув Жюльєн, не тямлячи себе від люті, і він продовжував вголос міркувати, забувши про присутність ключаря.— Цей піп хоче потрапити на сторінки газет, і він таки доможеться свого. Ах, кляті провінціали! В Парижі мені не довелося б зазнати такого приниження. Там і дурисвіти — люди вміліші.

— Впустіть сюди цього святого,— сказав він нарешті ключареві, і лоб його зросився потом.

Ключар перехрестився і з радістю пішов.

Святий отець, як виявилось, був неймовірно потворною і страшенно брудною істотою. Надворі йшов холодний дощ, і від цього в казематі було зовсім темно й ще більше відчувалася вогкість. Піп поліз до Жюльєна в обійми і, звертаючись до нього з умовлянням, мало не пустив сльозу. Підле лицемірство його впадало в око. Ніколи в житті не відчував Жюльєн такої люті.

Не минуло й чверті години після того, як увійшов священик, а Жюльєн уже почував себе жалюгідним боягузом. Вперше смерть з'явилась перед ним, як щось жахливе. Він уявив собі, як тіло його почне розкладатись через два дні після страти... і таке інше, і таке інше.

Він почував, що ось-ось зрадить себе, виявивши свою малодушність, або кинеться на цього попа й задушить його власним ланцюжком, коли раптом йому спало на думку попросити святого отця негайно відслужити за нього добру обідню за сорок франків.

Було вже близько полудня, отже, піп забрався геть.

XLIV

Як тільки він вийшов, Жюльєн розридався; він плакав довго і плакав через те, що якби пані де Реналь була в Безансоні, він признався б їй у своїй малодушності.

І в той час, коли він був охоплений журбою, що його коханої немає з ним, він почув кроки Матильди.

"Найгірше у в'язниці те,— подумав він,— що не можна замкнути своїх дверей".

Все, що казала йому Матильда, тільки дратувало його.

Вона розповіла йому, що в день суду пан де Вально, маючи в кишені призначення на посаду префекта, вирішив обдурити пана де Фрілера і потішити себе, засудивши Жюльєна на смерть.

— "Що це спало на думку вашому другові,— сказав мені тільки що пан де Фрілер,— збуджувати й дратувати дрібну чванливість цієї міщанської аристократії! Навіщо говорив він про касти? Він сам підказав їм, що вони мусять робити в своїх політичних інтересах, ці йолопи й не думали про це і вже готові були пустити сльозу. Але кастові інтереси заслонили в їхніх очах жах смертного вироку. Треба визнати, що пан Сорель дуже наївний у справах. Якщо нам не вдасться виклопотати йому помилування, смерть його буде свого роду самогубством..."

Матильда не могла розказати Жюльєнові те, чого вона й сама ще не підозрівала, а саме: абат де Фрілер, бачивши, що Жюльєн — людина кінчена, вважав за корисне для своїх честолюбних намірів прикласти всіх зусиль, щоб стати його наступником.

Жюльєн, ледве стримуючи свою безсилу лють і досаду, сказав Матильді:

— Підіть відслужіть обідню за спасіння моєї душі і дайте мені хоч хвилину спокою.

Матильда, що вже й так мучилась ревнощами через відвідини пані де Реналь, дізнавшись про її від'їзд, зрозуміла причину поганого настрою Жюльєна і розридалась.

Горе її було щире; Жюльєн бачив це і тільки ще більше дратувався. Він відчув непереборну потребу лишитись на самоті, але як цього домогтись?

Нарешті Матильда, після марних умовлянь і спроб пом'якшити його, пішла; але майже негайно з'явився Фуке.

— Мені треба побути самому,— сказав Жюльєн цьому відданому другові і, побачивши, що той стоїть у нерішучості, додав: — Я обмірковую прохання про помилування... До речі, зроби мені ласку, ніколи не говори зі мною про смерть. Коли мені в той день будуть потрібні якісь особливі послуги, я сам тобі скажу.

Коли Жюльєн нарешті залишився на самоті, він відчув себе ще більш пригніченим і малодушним, ніж раніше. Останні сили, які ще збереглися в цій знесиленій душі, були вичерпані зусиллями приховати свій стан від мадемуазель де Ла-Моль і Фуке.

Надвечір його втішила одна думка:

"Якби цього ранку, в ту хвилину, коли смерть з'явилася переді мною в усій своїй бридоті, мене повели на страту, очі юрби збудили б моє честолюбство; хода моя була б, можливо, трохи напружена, як у несміливого фата, що входить у салон. Дехто з проникливих людей, якби такі знайшлися серед провінціалів, могли б здогадатися про мою малодушність... але ніхто її не побачив би".

І він відчув деяке полегшення. "Тепер я боягуз,— повторював він собі,— але ніхто не дізнається про це.

На другий день його чекала нова, чи не найбільша неприємність. Він уже давно знав, що батько збирається його відвідати. Цього ранку, коли Жюльєн іще спав, старий сивоволосий тесляр з'явився у його казематі.

Жюльєн занепав духом, він чекав найтяжчих докорів. На довершення його терзань, він цього ранку гірко докоряв собі за те, що не любить батька.

"Доля звела нас на землі докупи,— думав він, поки ключар прибирав сяк-так у камері,— а ми зробили стільки зла один одному, що більше й бути не може. Тепер, перед смертю, він прийшов завдати мені останнього удару".

Суворі докори старого посипались на нього зараз же, як тільки вони залишились удвох, без свідків.

Жюльєн не міг стримати сліз. "Яка ганебна малодушність! — казав він сам до себе з люттю.— Він скрізь тепер роздзвонить про те, що я боягуз; як тріумфуватимуть Вально і всі ці жалюгідні лицеміри, що панують у Вер’єрі! Адже це могутні люди у Франції; в їхніх руках усі суспільні блага, всі переваги. До цього часу я принаймні міг сказати собі: хай вони загрібають гроші, хай користуються всіма почестями, зате в мене мужнє серце. Але тепер у них є свідок, якому всі повірять і який почне розголошувати по всьому Вер'єру ще й з різними перебільшеннями, що я злякався смерті! Вийде так, ніби в цьому випробуванні, зрозумілому всім, я показав себе боягузом".

Жюльєн був мало не в розпачі. Він не знав, як випровадити батька, а прикидатися, та ще так, щоб обдурити цього проникливого старого, було зараз понад його сили.

Він поспішно перебирав у думці всі можливості.

— В мене є заощадження! — раптом вигукнув він.

Цей вигук, що вихопився в нього так до речі, вмить змінив і вираз обличчя старого, і становище Жюльєна.

— Як мені розпорядитись ними? — продовжував Жюльєн уже спокійніше; враження, яке справили його слова, розвіяло його почуття приниженості.

Старий тесляр тремтів від жадібності, боячись прогавити ці гроші, частину яких Жюльєн збирався залишити братам. Старий довго й палко говорив про це. Жюльєнові схотілось покепкувати з нього.

— Ну, так ось: господь бог напоумив мене щодо заповіту. Я залишу по тисячі франків моїм братам, а решту — вам.

— От і добре,— сказав старий,— ця решта належить мені по праву; але раз милосердний господь пом'якшив твоє серце і ти хочеш вмерти добрим християнином, то повинен розплатитись з усіма боргами. Скільки довелося мені витратити на твоє харчування й навчання — про це ти не подумав...

"Ось вона — батьківська любов!" — повторював сам собі Жюльєн з болем у серці, залишившись нарешті сам.

Незабаром з'явився тюремник.

— Пане, після побачення з батьками я завжди приношу моїм постояльцям пляшку доброго шампанського.