Червоний бог - Сторінка 4

То був колір Червоного Бога, і Бесет, тільки-но побачивши його, зрозумів, що це він. То була бездоганно круглої форми куля, добрих двісті футів у прогоні; горішня частина її здіймалася футів на сто над ямою. Поверхня кулі, здавалося, була вкрита якимось лаком. Бесет так і подумав, що куля полакована, але надто майстерно, щоб це могли зробити дикуни. Лак був незвичайно яскравого вишневого кольору і, мабуть, накладений не одним шаром. На сонці він мінився всіма відтінками червоного, ніби аж горів.

Дарма Балата благала Бесета не сходити вниз; воиа кинулась йому до ніг, та коли він почав-таки спускатися стежкою, що звивалась узбіччям, дикунка, зіщулившись і схлипуючи з жаху, потупала за ним. Не було сумніву, що червону кулю витягли з землі як щось дуже коштовне. Знаючи, як мало дикунів живе в усіх дванадцяти селищах, що моляться Червоному Богові, і яке в них примітивне знаряддя, Бесет дійшов висновку, що потрібна була праця незчисленних поколінь, аби викопати таку величезну яму.

Дно ями було вкрите людськими кістками, серед яких лежали понівечені й потрощені дерев'яні та кам'яні ідоли. Деякі з них, покриті чудернацькими тотемічними малюнками, були вирізані з цілих стовбурів дерев сорок-п'ятдесят футів завдовжки. Бесет зауважив, що тут не траплялося зображень акули й черепахи, таких розповсюджених серед прибережних дикунів. Натомість його вразило інше: на багатьох ідолах був вирізьблений шолом. Що могли знати про шолом ці лісовики з самої глибини темних хащів Гвадалканару? Може, вояки Менданові були в шоломах і проникли аж сюди кілька сторіч тому? А як ні, то де лісовики запозичили цей мотив?

Переступаючи через ідолів і кістки у супроводі заплаканої Балати, що тупала за ним, Бесет дійшов до самої кулі й торкнувся до неї рукою. Ні, це не лак. Лакована поверхня була б гладенька, а куля мала ямки й борозну скрізь видніли сліди плавлення. Отже, вона металева, хоч Бесет не знав такого металу чи сплаву. І, мабуть, не пофарбована, — просто це такий колір металу, з якого її зроблено.

Бесет легенько провів пальцями по поверхні, і велетенська куля здригнулась, ожила й озвалася. Незбагненна річ! Щоб від обережного, ледь відчутного дотику зазвучала така велетенська маса! А все ж куля відповіла на ласкавий дотик пальців ритмічними вібраціями, що перейшли в шепіт, шурхіт, мурмотіння. Звук був навдивовижу багатий: у ньому бринів і ледь чутний тремтливий свист, і ніжний, до розпуки солодкий голос ельфової сопілки; так, мабуть, лунали б дзвони богів, якби вони летіли зі всесвіту на землю, подумав Бесет.

Він запитливо глянув на Балату, але вона, почувши голос Червоного Бога, застогнала і впала серед кісток. Бесет почав уважно оглядати кулю. Вона була порожня і зроблена з невідомого на землі металу, вирішив він. Недарма хтось у давнину назвав це диво Народженим Від Зірки. Тільки з зірок могла вона прилинути сюди, і не сама собою. Куля була витвір винахідливого розуму. Така довершена форма, така дивна порожнина всередині не могли бути наслідком простої випадковості. Безперечно, це був витвір високого розуму, що проник у таємниці металу. Бесет зачаровано дивився на кулю, і в голові його зринало безліч гіпотез про цю мандрівницю, що зважилась подолати темний простір, населений зірками, і ось тепер лежить перед ним, відкопана настійливою працею людожерів, помережана швами й виглянсувана у вогненній купелі двох атмосфер.

А може, її колір утворився від нагрівання якогось відомого металу? Чи це справді природний колір якогось металу? Бесет увігнав кінчик вістря кишенькового ножика в кулю, пробуючи, з чого вона зроблена. І відразу вся її поверхня, протестуючи проти цього вчинку, озвалася грізним шепотом, схожим на звук золотої струни, якщо шепіт можна назвати звуком струни; він підіймався й опускався, загрожуючи перерости в той гучний грім, який Бесет часто чув з відстані.

Забувши про небезпеку, про власне життя, зачарований незбагненним, нерозгаданим дивом, Бесет підняв ножа, щоб ударити ним з усієї сили, але Балата перешкодила йому. Вона в смертельному страхові звелася навколішки й обхопила його за ноги, благаючи стриматись. Вона так хотіла його спинити, що з хвилювання засунула руку в рот і прокусила її до кістки.

Бесет майже не помітив цього, та машинально скорився своїм чутливішим інстинктам і опустив ножа. Людське життя видалося йому мікроскопічно маленьким порівняно з цим велетенським вісником вищого розуму далекого зоряного простору. Він штовхнув ногою маленьку бридку дикунку, ніби собаку, і змусив її підвестися. Вона рушила за ним навкруг кулі. Трохи пройшовши, Бесет побачив страшне видовисько. Серед мертвяків він упізнав висушений на сонці труп дев'ятирічної дівчинки, що ненароком порушила табу ватага Гнгнгна. Одна з жертв була ще жива. Не випадково дикуни назвали свого бога Червоним, добачаючи в ньому свій праобраз і намагаючись загодити його кривавими жертвами.

Бесет рушив далі, ступаючи по людських кістках та фігурках різних дикунських богів, якими було встелене дно цього віковічного склепу жертв, і нарешті побачив споруду, що з її допомогою Червоний Бог посилав свій громовий голос крізь хащі й рівнину аж до узбережжя Рінгману. Споруда вражала своєю простотою й примітивністю порівняно з довершеністю Червоного Бога. То була груба, футів з п'ятдесят завдовжки, дерев'яна балка, затверділа від віковічного догляду забобонних дикунів, покрита зображеннями цілих династій богів у шоломах, які сиділи в роззявлених пащах крокодилів. Мотузками, зсуканими з витких рослин, балка була підвішена до триноги з грубих колод, так само оздоблених зображеннями спотворених людських постатей. З балки теж звисали мотузки з витких рослин, за які можна було відтягти її і, ніби тараном, ударити нею в могутню мерехтливу кулю.

Отут Нгурн і справляв щось подібне до богослужіння для себе й для дванадцяти селищ, які йому підлягали. Бесет голосно, майже нестямно зареготав на думку, що цей дивовижпий посланець всесвіту, витвір високого розуму, попав у твердиню лісовиків і став богом мавпуватих дикунів, які полювали на людські голови і їли людське м'ясо. Це було все одно, якби слово боже впало у бездонне Пекельне болото, якби скрижалі з заповітами Єгови були віддані мавпам у зоопарку, а нагірна проповідь виголошена в галасливому зборищі божевільних.

Поволі спливали тижні. В ті ночі, коли вибирали наречених, Бесет спав на вкритій попелом долівці священної хатини, а над ним похитувалися у диму підвішені голови. Він навмисне ночував там: священна хатина була табу для жінок, отже, туди не могла добратися Балата, яка ставала все настирливіша, чим вище підіймався Південний Хрест, наближаючи термін їхнього весілля. Вдень він лежав у гамаку в затінку розлогого хлібного дерева біля священної хатини. Це чергування порушували напади виснажливої гарячки, коли він по кілька діб лежав непритомний у хатині чаклуна. Бесет намагався побороти гарячку, бо хотів вижити, палко бажав одужати, щоб мати силу перетнути рівнину та хащі й досягти узбережжя. Там його підібрали б якийсь вербувальний кеч або шхуна й відвезли б у цивілізований світ, до цивілізованих людей, яким він оповів би про вістуна з інших світів, що лежить у серці темного Гвадалканару, у лісовиків, що поклоняються йому.

Звичайними ночами Бесет лежав під хлібним деревом і по кілька годин стежив, як на заході зникали зірки за чорною стіною хащів, що відступили під натиском селища. Він досить добре знав астрономію і тепер, зморений хворобою, знаходив велику втіху в роздумах про мешканців незнаних світів, безмежно далеких сонячних систем, де в світляних оселях із темних закамарків матерії несміливо проростав життя. Для Бесета не існувало меж часу і простору. Ніякі теорії радіоактивного розпаду не могли сколихнути його твердої наукової віри в закон збереження енергії і у вічність матерії. Зірки завжди були і завжди будуть. І, звичайно, в цьому космічному русі все має бути приблизно однакове, утворене приблизно з однакової субстанції чи субстанцій, за винятком якихось випадкових відхилень. Усе має скорятися однаковим законам, незмінним за всю історію людства. Тому, міркував Бесет, на всіх планетах має існувати таке життя й такий мікросвіт, як на одній планеті однієї сонячної системи, його власної.

І так само, як він, розумна істота, лежачи отут під хлібним деревом, дивиться в зоряне бездоння, так само інші незчисленні очі, такі, як його, хоч, може, з іншим знап-ням, вдивляються в небо й пробують проникнути в таємниці всесвіту. Від таких роздумів Бесет відчував, що його душа споріднена з величними мешканцями інших світів, чий погляд завжди звернений у безмежний простір.

Хто вони, що являють собою ті далекі, вищі істоти, які послали з глибин всесвіту цього велетенського вістуна, що міниться всіма барвами і співає небесним голосом? Напевне, вони давним-давно здолали ту стежку поступу, на яку люди за космічним календарем тільки-но стали. І, щоб послати такого вістуна через безодню всесвіту, вони, мабуть, досягли тієї висоти, до якої так повільно наближається людина в сльозах, у кривавому поті, блукаючи в темних нетрях хибних висновків. І які вони, ті вищі істоти? Чи вони досягли братерства? Чи, може, переконалися, що закони любові ведуть до кволості й занепаду? Чи для них життя — це боротьба? Чи нещадний закон природного добору поширюється на весь всесвіт? І чи їхні далекосяжні висновки й велика мудрість не заховані в металевому серці цієї велетенської кулі, де вони чекають, щоб перший землянин прочитав їх? Це було найважливіше для Бесета. В одному він не сумнівався: ця співуча куля — не крапля червоної роси, що випадково впала з лев'ячої гриви якогось далекого сонця. Її послано зумисне, вона ховає в собі мову і мудрість зірок.

Які види енергій і опанованих сил, які елементи, які знання і таємниці, яка наука про керування стихіями могли таїтися в цій кулі! Безперечно, в ній, мов у наріжному камені, закладено праобраз усієї будови, відбито довжелезну історію великих відкриттів, які далеко випередили найсміливіші фантазії людини і які підняли б особисте й громадське життя людини з сучасного болота до недосяжних верховин чистоти й могутності.