Чоловіки під охороною - Сторінка 6

- Робер Мерль -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Поки що я належу до жменьки американців, котрих журналісти називають ЧО (чоловіки під охороною). Це особи, які мають неабияку економічну або наукову вагу й довкола яких створено охоронну зону — ОЗ, — що оберігає їх від зараження.

Як я підкреслював у своїй доповідній записці, енцефаліт-16 поширюється не носіями інфекції — скажімо, комарами чи кліщами, — а через контакт хворого із здоровим і тільки тоді, коли недуга перебуває в інкубаційному періоді. З цього випливає, що особи, які мають біологічний імунітет до цієї недуги — жінки та малолітні хлопчики, — можуть контактувати з ЧО, не заражаючи їх. Навпаки, дорослих чоловіків не можна вважати здоровими й допускати без ризику до охоронної зони, перш ніж вони відбудуть карантин у термін, довший за інкубаційний період. Отож по приїзді в Блувілл я й пройшов цей карантин,

У штаті Вермонт — своєю колоритною назвою він завдячує французові Шамплену (неподалік там Канада) — так само, як і в сусідньому штаті Мен, є кілька населених пунктів і місцевостей, що їх назви закінчуються на "вілл" . Я схильний вважати, що у випадку з Блувіллом (це, по суті, не містечко, а ранчо) англійський колонізатор, який прийшов сюди після французів, англізував французьке "bleu" на "blue" і, втомившись, не став далі перекладати "ville" англійським "city" чи "town". Клімат у Блувіллі трохи холоднуватий, особливо для того, хто десять років прожив у Вашингтоні. Зате тутешні рівнини, принаймні тоді, коли вони не вкриті снігом, геть зелені. А гори, теж зелені, хоч і трохи темнуваті, порослі чудовими хвойними деревами.

Блувілл — ансамбль, у якому помітне деяке відхилення від норми. Сама будівля не має нічого спільного з тим, що звичайно розуміють під словом "ранчо". Це своєрідний палац, зведений у псевдоготичному стилі і схожий на численні університетські будинки в усій країні. Він має властиву для споруд цього стилю ваду — незграбність. Я сумніваюсь, чи навіть через сто років Блувілл видасться комусь гарним. Саме через величину й химерний стиль цього будинку ми жартома називаємо його замком. Принаймні він має ту значну перевагу, що в ньому розмістилися всі наші служби — кафетерій, бібліотека, в якій є вдосталь наукових творів, конференц-зал, інші численні зали, а в підвалі — басейн з підігрітою водою.

Людей у замку живе небагато. Управитель ранчо містер Берроу з дружиною, доктор Рільке та Емма Стівенсон — особиста секретарка місіс Гельсінгфорс. Що ж до кухаря Майка, двох його помічників, а також трьох покоївок, то вони мешкають у підвалі. Всі вони білі. Негрів не видно навіть на полях навколо ранчо. Подейкують, нібито місіс Гельсінгфорс, єдина "монархиня" в цій місцевості, просто не може їх терпіти. Це дуже дивно, бо сама вона ніколи тут не з'являється.

За лабораторії та житло для дослідників правлять дерев'яні бараки, поставлені довкола "замку" в колишньому парку. Розчищаючи місце для цих дерев'яних споруд, тут вирубали чимало дерев, а тоді весь ансамбль обснували колючим дротом, який довколишнього краєвиду загалом не псує.

Єдиний в'їзд до цієї загороди охороняють вартові, що складаються з самих жінок. Їхній барак відрізняється від нашого з двох поглядів: він довший, а на одному причілку має дерев'яну сторожову вишку, що здіймається над усім ансамблем будівель. На цій відкритій увсібіч вишці під ґонтовим дашком міститься спостережний пункт з важким кулеметом, який повертається на всі боки. Взимку я часто із болем у серці дивлюся на вартових, які, загорнувшись у шубу, насунувши на самі очі хутряну шапку й накинувши на шию ремінець із біноклем, мусять стояти там по дві-три години на сибірському морозі. Вночі потужний прожектор, сполучений, сам не знаю як, із кулеметом, обмацує разом із ним місцевість довкола.

Стайнмеєр запевнив мене, що вся територія ранчо теж обснована з усіх боків колючим дротом. Я нічого того не бачив, бо коли приїхав сюди вночі автомобілем, то спав, а на плечі в мене спав Дейв. Цієї огорожі я й потім жодного разу не бачив, хоч нерідко вирушаю з Джесперсеном та Стайнмеєром у довгі прогулянки верхи по неосяжних преріях та горах ранчо.

Джесперсен керує розробкою "проекту", який відрізняється від мого.

Стайнмеєр теж. Я не знаю, що вони роблять. Нас зобов'язали нічого не казати один одному про свої розробки. Не розумію, чому місіс Гельсінгфорс зажадала від нас тримати все в таємниці, але ми, хоч і вважаємо це безглуздям, її вимогу виконуємо. Джесперсен за фахом хімік; цьому високому білявому скандинаву з ясним обличчям та крижаними блакитними очима десь за тридцять, та попри свою сувору зовнішність він завжди веселий і безтурботний.

Стайнмеєра ми називаємо просто Стайном, бо йому не подобається власне ім'я Отто, а його дружину — Муч, бо так він називає її сам. Джесперсен каже про Стайна, що він "обтяжений роками, сивим чубом і лупою", хоча насправді тому не більше шістдесяти. Обличчя в Стайна зоране глибокими зморшками, а під очима по два-три мішки. Здається, його сіро-голубі очі з мішками внизу й численними зморшками, що звисають з повік, ледве-ледве пробиваються до людей. Але погляд у нього живий, молодечий і бойовий. Крім свого фаху, Стайн володіє чималим багатством інших знань. Фізично він не надто дужий. Низького зросту, навіть нижчий за мене, згорблений, вузькоплечий, із запалими грудьми. Проте щонеділі пополудні Стайн їздить із Джесперсеном і мною верхи, бо коли навчився сидіти на низенькій кобилі, яку йому дали, до нього прийшла певність. У Стайна з'явився неабиякий смак до чвалу — либонь, через те, що він не любить ходити пішки. А ходить Стайн вельми чудернацько. Він робить надто короткі кроки, — при цьому здається, ніби стегна його майже не ворушаться, — і викидає вперед то праву, то ліву ступню, які теж дуже малі, а носки черевиків трохи повернуті всередину.

Хоч у Стайна, як і в Муч, серце м'яке, він досить замкнутий. Завжди дратівливий, із насупленими бровами й зневажливо скривленим ротом, Стайн гнівається, бурчить, кляне й лається багатьма мовами. А в нападі люті він удається до ідиш. Обличчя в нього весь час сіпається від тику, до того ж він має чимало дрібних дивацтв, одне з яких особливо неприємне — це коли Стайн раз у раз нагадує, що він єврей, ніби докоряючи вам у тому, — що ви — не єврей. Кажучи це, Стайн наскрізь просвердлює вас поглядом, мовби намагається вловити у вас бодай найменшу рисочку антисемітизму, якої раніше не помічав.

Стайн — відомий біолог, він опублікував багато праць, але я, сказати щиро, їх не читав. Зате він, навпаки, виявив цікавість до моїх книг і публікацій, що їх на моє прохання закупила бібліотека "замку". Тож Стайн добре обізнаний із моєю розробкою "проекту", хоча воліє не признаватись у цьому, поважаючи таємницю, дотримуватись якої від нас вимагають.

Я розповідаю про Джесперсена та Стайна тому, що вони стали моїми друзями. Але тут є й інші дослідники, поділені на три групи. З ними живуть їхні дружини й діти; кожна така родина має окремий барак. Але їмо ми всі разом у "замку". А ввечері збираємося цілими родинами в залах і намагаємось веселитися. Інколи ми співаємо, танцюємо, сміємося й навіть ставимо п'єси. Та всі ці розваги досить вимушені й неприродні, вони, на мою думку, нагадують розваги в'язнів.

Звісно, я не в'язень. Я — "чоловік під охороною", або, простіше кажучи, ЧО. Одначе я помітив, що в Блувіллі всі, крім зацікавлених осіб та їхніх дружин, вимовляють цю абревіатуру з деяким відтінком глуму. Ні, нас не зневажають. Якби в ставленні до нас бракувало ввічливості, то це легко було б виправити. Тут усе набагато складніше. Нам дають зрозуміти, що нас терплять за нашу роботу, хоч ми не заслуговуємо ніякої пошани, а тим більше приязні.

Підтримка, яку нам надають, досить непевна. У кабальній угоді, яку ми мусили підписати з місіс Гельсінгфорс, — ніхто з нас, до речі, так ні разу цю жінку й не бачив, — вона зберегла за собою право будь-коли розірвати її і прогнати нас зі свого ранчо геть.

Особисто я мав би почувати себе певніше, ніж мої колеги. Важливість моїх досліджень мала б уберегти мене від можливого звільнення. Та дарма. Я анітрохи не почуваю себе вбезпеченим від такого рішення. Кажу "почуваю", бо моя інтуїція ґрунтується тільки на невловимих ознаках. Проте вона дедалі міцніє. Я таки вцілію, але тривога за завтрашній день мене не полишає.

Незважаючи на Дейва, я почуваю себе досить самотнім чи, краще сказати, покинутим. Аніта, яка тепер сидить, мов біля трону, праворуч від президента Сари Бедфорд, провідує мене раз на місяць. І щоразу в мене складається враження, ніби я в'язень, бо перерви між її відвідинами довгі, а самі візити — короткі. Ось чому я зустрічаю дружину зі смутком, майже в поганому настрої. І ще не встигла Аніта приїхати, а мені здається, ніби вона вже поїхала назад.

Блувілл чимось нагадує військове містечко — і не тільки через озброєну жіночу міліцію, що охороняє нас: тут панує суворий розпорядок дня і діють численні заборони.

Нас будить о сьомій годині сирена. О восьмій кожен уже повинен бути у своїй лабораторії. Обід рівно о першій дня. Вечеря о сьомій вечора. О десятій починається комендантська година.

Це означає, що на цей час ви повинні лежати в ліжку. А втім, ви самі прагнете лягти саме о десятій, бо за п'ять хвилин до цього сирена двома гудками попереджає вас, що в приватних бараках зараз погасне світло. Після того світять лише ліхтарі в парку та потужний прожектор на сторожовій вишці, який, повертаючись, освітлює проходи між бараками. Якщо він вихопить вас із темряви після настання комендантської години за межами житла, мегафон накаже вам стояти на місці доти, доки під'їдуть дві вершниці з числа вартових, запишуть ваше прізвище й відведуть вас до барака. Вартові ввічливі, але суворі. Марно пробувати заходити з ними в розмову. Вони супроводжують вас, їдучи верхи поруч. Ви змушені ступати по снігу між двома кіньми, ваша голова мало не торкається чобіт охоронниць, і раптом у вас виникає враження, ніби ви — негр, заарештований верховою поліцією в одному з південних штатів.

А другого дня ви знаходите на своєму письмовому столі цидулку від управителя містера Берроу. Він із жалем повідомляє, що йому доведеться вирахувати з вашої платні десять доларів як штраф за порушення блувіллських правил.

Якщо ви вчините таке порушення знову, то отримаєте від містера Берроу другу цидулку.