Чорна гора - Сторінка 11

Власне, чому Алекс?

– Ми можемо вибрати інше. Може, ризику менше, якщо лишити твоє ім'я Арчі, але ми повинні проявити пильність. Ти мій син, народився в Сполучених Штатах. Я мушу просити прийняти тебе це допущення, тому що інакше ніяк не можна пояснити, чому я привіз тебе в Галичник. Ти моя єдина дитина, і твоя мати померла, коли ти був маленьким. Це зменшить підозру на той випадок, якщо ми зустрінемо кого-небудь, хто говорить англійською. Донедавна я приглушував у собі всі почуття до батьківщини, тому не навчив тебе сербо-хорватській мові і сербським звичаям. В якийсь момент, поки я готував вечерю, я вирішив, що ти будеш глухонімим, але опісля передумав. Це створить більше труднощів, ніж вирішить.

– Це ідея, – заявив я. – Чому би й ні. Я ж і є глухонімий.

– Ні. Хто-небудь може почути, як ми розмовляємо.

– Можливо, – неохоче здався я. – Я хотів би в це пограти, але вважаю, що ви маєте рацію. Отже, ми збираємося в Галичник?

– Слава Богу, ні. Був час, коли шістдесят кілометрів по горах було для мене дурницею, але не тепер. Ми відправимось в одне місце, котре я знаю, чи, якщо там щось не так, туди, куди Паоло...

Задзеленчав телефон. Я машинально скочив, але усвідомив свою непригодність і став чекати, поки Вульф підійде і зніме слухавку. Через хвилину він заговорив, виходить, це був Телезіо. Після короткої розмови він повісив трубку і повернувся до мене.

– Це Паоло. Він чекав, коли Гвідо повернеться з поїздки на човні. Він сказав, що мусить чекати до півночі чи ще довше. Я повідомив йому, що ми склали план і хочемо обговорити його з ним. Він зараз приїде.

Я сів:

– Тепер, що стосується мого ім'я...

ГЛАВА 6

Судна бувають різні. "Куін Елізабет" – справжнє судно. Закладаюсь, що штука, на котрій я серпневим вечором катався по озеру в центральному парку з Лілі Роуен, яка розляглася на кормі, теж називалося судном. Судно ж Гвідо Баттіста, котре мало перевезти нас через Адріатику, було чимось проміжним між ними, але ближчим тому, прогулянковому, ніж "Куін Елізабет." Дванадцяти метрів у довжину – тридцять дев'ять футів. Його явно не мили з того часу, коли римляни контрабандою перевозили прянощі із Леванта, однак модернізоване двигуном і гвинтом. Під час нашої подорожі я переважно займався тим, що намагався уявити, де на такій посудині сиділи галерні гребці, але ця задача виявилася мені не під силу. Ми відчалили в понеділок о третій годині пополудні, оскільки підійти до протилежного берега необхідно було опівночі чи трохи пізніше. Це здавалося цілком можливим, доки я не побачив "Чиспадану" – так вона називалась. Уявити, що ця споруда може подолати 170 миль по відкритому морю за дев'ять годин, було настільки фантастично, що я не зміг промовити жодного слова і, навіть, не спробував. Тим не менше, вся подорож зайняла дев'ять годин, двадцять хвилин.

Ми з Вульфом не вилізали з нашого обтинькованого притулку, але Телезіо був зайнятий і вночі, і вдень. Прослухавши план Вульфа, заперечивши по низці пунктів і, врешті-решт, погодившись, бо Вульф стояв на своєму, він знову поїхав за Гвідо, привіз його, і Вульф з Гвідо досягли взаєморозуміння. Телезіо відбув разом з Гвідо, і в понеділок, ще до полудня, повернувся з речами. Для мене він приніс на вибір чотири пари штанів, три светри, чотири куртки, купу сорочок і п'ять пар ботинок, і приблизно такий же набір для Вульфа. Всі речі, за винятком взуття, були не нові, але чисті і цілі. Я приміряв їх більше для того, щоб переконатися, що вони підходять по розміру, не звертаючи уваги на колір, і, в результаті, зупинив свій вибір на синій сорочці, каштановому светрі, темнозеленій куртці і світлих штанях. Вульф, вдягнений в жовте, коричневе і темно-синє виглядав ще живописніше. Гамаки були старі й брудні, але ми їх попрали і почали укладати речі. На початку у мене стався перебір з нижньою білизною, довелося відступити і почати все знову. В перервах поміж приступами сміху Телезіо дав мені розумну пораду: зовсім викинути нижню білизну, взяти дві пари шкарпеток і забрати весь шоколад. Вульф переклав мені його слова, пораду схвалив і сам їй послідував.

Я очікував нової сварки сприводу зброї, але вийшло навпаки. Мені було дозволено не тільки взяти "марлі," але я ще отримав на додачу "кольт" 38-го калібра, котрий виглядав, як новий, і п'ятдесят патронів до нього. Я спробував засунути його в кишеню куртки, але револьвер був надто важким, і я прилаштував його на стегні. Крім того, мені запропонували восьмидюймовий ніж, блискучий і гострий, але я відмовився. Телезіо і Вульф наполягали, стверджуючи, що бувають ситуації, коли ніж корисніший пістолета, проте я зауважив, що скорше проткну ним себе, ніж противника.

– Якщо ніж так потрібен, – заявив я Вульфу, – чому ж ви не візьмете його собі?

– Я беру два, – відповів він – і показав. Один, в чохлі, він засунув за пояс, а другий, коротший, прив'язав до лівої ноги нижче коліна.

Тут я став краще метикувати, на яку справу ми зібралися, бо, наскільки я знаю Вульфа, він ніколи не носив іншої зброї, крім маленького, золотого, складного ножичка. Ситуація ще більше прояснилася, коли Телезіо витяг з кишені дві маленькі пластикові трубочки і протягнув одну Вульфу, а другу мені. Вульф спохмурнів і щось запитав, і вони засперечалися.

Вульф обернувся до мене:

– Він говорить, що в трубочці знаходиться капсула з "колисковою пісенькою" – так вони жартівливо називають ціанистий калій. Він сказав – на крайній випадок. Я відповів, що нам це не потрібно. А він розповів, що минулого місяця кілька албанців, агентів російських, спіймали чорногорця, три дні тримали його в погребі і там його покинули. Коли його знайшли товариші, у нього були перебиті всі сустави на пальцях рук і ніг, виколоті очі, але він все ще дихав. Паоло говорить, якщо ми хочемо, він нам ще розповість про такі ж випадки. Ти знаєш, як користуватися капсулою з ціанистим калієм?

– Аякже. Це кожен знає.

– Куди ти збираєшся її покласти?

– Господи, поможи. У мене ще ніколи її не було. Зашити в светр?

– Светр можуть відняти.

– Прикріплю під пахвою.

– Надто помітно. Її можуть знайти і відібрати.

– О'кей, тепер ваша черга. Куди ви покладете свою?

– До внутрішньої кишені. При загрозі арешту і обшуку затисну в руці. При більш явній загрозі виймаю капсулу з трубочки і кладу в рот. Її можна тримати в роті дуже довго, якщо не роздавити зубами. Ось, до речі, причина, щоб не брати її – існує ризик, що в паніці можна вжити її передчасно. Я, мабуть, ризикну, – він поклав трубочку до кишені. – У будь-якому разі, якщо ти її використаєш, то ніколи про це не довідаєшся, тож не варто хвилюватися. "Колискові пісеньки" доповнили наше оснащення.

Було вирішено, що Телезіо не варто появлятися з нами в порту, тому прощання за пляшкою вина відбулося в домі, а опісля він відвіз нас на "фіаті" до центру міста, висадив і від'їхав. Нам довелося пройти квартал до стоянки таксі. Судячи по всьому, ми не так кидалися в очі, як я гадав, але ж жителям Барі ні з чим було порівнювати. Я звик бачити Вульфа сидячим за столом на стільці, зробленому на замовлення, відкриваючим пляшку пива, коли зліва від нього стоїть леліокаттлея Джакетта з чотирьма квітками, а справа доноситься запах дендробіума нобіліус; і тепер, дивлячись, як він бреде по вулиці в синіх штанях, жовтій сорочці і коричневій куртці, з синім светром на руці і гамаком за плечами – я не переставав дивуватися, що ніхто не обертається йому вслід. На мій погляд, у цьому обмундируванні і я був досить добрий, втім, ніхто не звертав на нас уваги.

Водій також не виявив жодної зацікавленості, коли ми залізли в його машину і Вульф сказав йому, куди їхати. Він ставився до зустрічних перешкод з тією ж недбалістю, як і Телезіо, однак, довіз нас до старого міста і по його вузьких вуличках до кінця причалу, ні з ким не зіткнувшись. Я розплатився з ним і пішов за Вульфом, і тут я вперше побачив "Чисподану," яка стояла біля причала.

Біля неї стояв Гвідо і з кимось розмовляв. Побачивши нас, він підійшов до Вульфа. Тут, у звиклому оточенні, він виглядав краще, ніж у рожевій кімнаті. Він був високим, худим і широкоплечим, злегка сутулився і рухався як кішка. Він сказав Вульфу, що йому шістдесят років, проте його довге волосся було чорне, як смола. Однак, щетина на обличчі була сивою, і тут виникали питання. Вона була довжиною в півдюйма. Якщо він ніколи не голився, то чому вона не була довшою? А якщо голився, то коли? Я збирався розпитати його, коли ми познайомимось, але не вийшло.

Телезіо пообіцяв, що за триста баксів, котрі я йому віддав, він бере на себе все наше оснащення, Гвідо, охорону порта – і, як по всьому видно, стримав слово. Не знаю, як офіційно називалась наша мандрівка, у всякому разі, ніхто поблизу нами не цікавився. Парочка типів, які стояли на причалі, спостерігала, як ми карабкаємося на борт, а двоє інших відв'язали і відштовхнули нас від причала, коли Гвідо завів двигун і дав їм знак, і ми відчалили. Я думав, що один із них може плигнути на борт, поки ми відпливаємо, але цього не сталося. Ми з Вульфом всілися в кубрику.

– А де команда? – запитав я.

Він сказав, що команда – це Гвідо.

– Він один?

– Так.

– Боже мій, я нічого не розумію в морській справі. Якщо перестане працювати двигун або станеться що-небудь ще, хто поведе судно?

– Я.

– О! Так ви моряк?

– Я переправлявся через це море вісімдесят разів. – Він возився з пряжкою ременя на гамаку. – Підсоби мені розстебнути цю штуку.

З мого язика було готове зірватися зауваження щодо ділових здібностей чоловіка, який не може сам зняти гамак, але я подумав, що краще промовчати. Якщо зламається машина і ми попадемо в шторм, а він врятує наші життя, проявивши вміння майстерно управляти судном, мені доведеться це проковтнути. Однак, під час дороги нічого не сталося. Двигун шумів, але з ним все було гаразд. Шторму не було. Пізно ввечері зі сходу з'явилися хмари і повіяв легкий вітер, але море було спокійне. Я, навіть, задрімав, витягшись на сидінні в кубрику. Разів зо два, коли Гвідо відходив у справах, Вульф ставав за штурвал, щоправда, тут і мови не було про майстерне управління. Третього разу, за годину до заходу сонця, Вульф прийшов і обіперся ліктями на вузький борт, поклав руку на штурвал і стояв нерухомо, дивлячись вперед.