Чорна гора - Сторінка 2

Я задоволив його інтерес і постарався забути її.

– Чому? – запитав Вульф

– ... щоб дати їй подумати. Марко, єдиний власник "Рустермана", багатий вдівець, і Сью могла б підчепити його.

– Але не підчепила.

– Ні. Наскільки мені відомо, щось не вийшло.

– Що за трясця, – вилаявся водій, гальмуючи. При повороті з Парк-авеню на П'ятдесят четверту вулицю йому треба було перетнути Лексінгтон-авеню, та тут його зупинив поліцейський. Різке гальмування зайвий раз ствердило Вульфа в його нелюбові до машин. Водій висунувся з вікна і обурився:

– Послухайте, моєму пасажиру потрібен будинок у цьому кварталі.

– Нічим не можу допомогти. Вулиця перекрита. Повертайте.

Водій різко вирулив і підвіз нас до тротуара. Я заплатив, вибрався з машини і притримав дверцю, щоб дати можливість Вульфу винести себе. З хвилину він постояв, щоб перевести дихання, і ми направились у східну сторону. В десяти кроках від нас стояв другий поліцейський, трохи далі – ще один. Центр квартала кишів поліцейськими машинами, прожекторами, працюючими людьми і вуличними лайдаками. З нашого боку частина тротуара була огороджена канатом. Коли ми підійшли, поліцейський заступив нам дорогу і гаркнув:

– Переходьте на той бік і не затримуйтесь.

– Я приїхав це оглянути, – сказав Вульф.

– Я знаю. Ви і ще десять тисяч. Звільніть місце.

– Я друг чоловіка, котрого вбили. Мене звуть Ніро Вульф.

– Еге ж, а мене генерал Макартур. Відвалюйте.

Розмова могла б отримати цікавий розвиток, якби раптом у світлі прожектора я не помітив знайоме обличчя.

– Роукліфф! – заволав я.

Лейтенант обернувся, уважно придивився, вийшов із освітленого круга, вдивився ще уважніше і, нарешті, підійшов.

– Ну, – вимогливо запитав він.

З усіх співробітників відділу по розслідуванню тяжких злочинів, з котрими ми мали справу, від начальників до підлеглих, лейтенант Роукліфф – єдиний, від спілкування з котрим я випадаю в осадок, і я певен, що наші почуття взаємні. Він-то вже точно хотів би бачити мене там же, де і я бажав опинитися йому. Ось тому, покликавши його, я надав право вести переговори Вульфу.

– Добрий вечір, містер Роукліфф. Містер Кремер тут?

– Немає.

– Я хотів би побачити місце, де загинув містер Вукчич.

– Ви заважаєте. Ми працюємо.

– Я також.

Роукліфф задумався. Він би з задоволенням наказав парочці помічників відвести нас до річки і втопити, але момент був явно невдалий. Адже це було зовсім нечувано: Вульф вийшов із дому по справі. Роукліфф розумів, сталося дещо неймовірне, і йому було неясно, як відреагує начальство, якщо він дасть волю своїм почуттям. І, звісно, він знав, що Вульф і Вукчич були близькими друзями. Зробивши над собою видиме зусилля, він все-таки пробурчав:

– Ходіть сюди, – і підвів нас по тротуару до фасада будинку.

– Звичайно, це не остаточний варіант, – промовив він, – але ми думаємо, що діло було так. Вукчич вийшов з дому один. Він пройшов поміж двох стоявших автомобілів, щоб спіймати таксі, що йде з західної сторони. Машина, припаркована в другому ряді приблизно в ярдах двадцяти на захід – не наймана, чорний чи темно-синій "форд"-седан – рушила вперед. Коли вона порівнялася з Вукчичем, сидівший в ній чоловік почав стріляти. Допіру неясно, чи стріляв сам водій, чи хтось поряд з ним. Ми не знайшли жодного свідка. Він упав он там, – вказав Роукліфф, – і лишався там. Бачите, ми ще не зрушили з місця. Досі немає ніяких достовірних даних. Вукчич жив один на верхньому поверсі і коли виходив, з ним нікого не було. Харчувався він, звісно, у себе в ресторані. Що-небудь ще?

– Ні, дякую.

– Не сходьте з тротуара. Ми хочемо ще оглянути бруківку при світлі дня. – І він покинув нас.

Вульф постояв хвилину, дивлячись на те місце на бруківці, де впав Марко, затим підвів голову і розглянувся. Світло від прожектора впало йому на обличчя, і він кліпнув. Оскільки вперше на моїй пам'яті він почав розслідування вбивства з особистого візита на місце злочину – не рахуючи випадків, коли його змушували особливі обставини – наприклад, якщо мова йшла про порятунок мого життя, – мені було цікаво, як він буде діяти. Це була вже дуже рідкісна нагода. Вульф почав з того, що повернувся до мене і запитав:

– Як пройти до ресторану?

Я показав на захід.

– Чотири квартали вгору по Лексінгтон-авеню і за ріг. Ми можемо спіймати таксі.

– Ні, ми підемо пішки, – і він потупав вперед.

Я послідував за ним, все більше і більше дивуючись. Смерть його старого і найближчого друга, звісно, сколихнула його. Треба було пройти п'ять перехресть, де чудовиська на колесах очікували його на кожному розі, готові до стрибка, але він крокував, не дивлячись навсібіч, як наче для нього це було природним і нормальним явищем.

ГЛАВА 2

Те, що відбувалося в "Рустермані", не можна було назвати ні природним, ні нормальним. Швейцар шести футів зросту, з квадратною щелепою, пропустив нас і раптом випалив у широку спину Вульфа:

– Це правда, містер Вульф?

Вульф пропустив його запитання повз вуха, але я обернувся і кивнув. Ми проминули гардероб. У великій передній кімнаті, котру треба було перетнути, аби потрапити до зали, і котру Марко називав кімнатою відпочинку, а я – баром, бо в ній був бар, знаходилися всього лише кілька завсідників. Час наближався до половини десятої, тож всі клієнти були всередині, поглинаючи куропаток, запечених в горщиках, чи сідло барашка по-беарнськи. Атмосферу приміщення, м'яку, приглушену створив, звісно, Марко з допомогою Фелікса, Лео і Джо.

До цього вечора я ніколи не бачив, щоб хтось із них, порушуючи правила, хоч би моргнув. Коли ми зайшли, Лео, який стояв біля входу до зали, помітив нас і ступив назустріч, після чого повернувся, відійшов назад і крикнув:

– Джо!

Завсідники бара почали жваво перемовлятися. Лео знову повернувся, притис долоню до рота, підійшов до нас і втупився на Вульфа. Я помітив, що на його чолі виступив піт – ще одне порушення. В ресторані, де подають голубів по п'ять або більше баксів за штуку, метрдотелі і офіціанти не мають права пітніти...

– Це правда? – прошепотів Лео, все ще прикриваючи рот долонею. Здавалося, він зіщулюється на наших очах, а він і без того був не дуже великим, не коротун, але зовсім вузький, тільки в плечах поширше. Він відняв руку і вимовив приглушено:

– Боже мій, містер Вульф, невже це правда? Мало бути... – хтось вхопив його за плече ззаду. Це був Джо, створений для того, щоб хапати. Роки, проведені з Марко, відшліфували його манери, і він вже мало походив на професійного борця, однак зберіг розміри і подобу.

– Тримай себе в руках, хай тобі грець, – проричав він. – Не бажаєте столик, містер Вульф? Марко тут немає.

– Я знаю, що його немає. Він мертвий. Я не...

– Будь ласка, не говоріть так гучно. Будь ласка. Так ви знаєте, що він загинув?

– Так. Я бачив його. Мені не потрібен столик. Де Фелікс?

– Фелікс нагорі в конторі з двома поліцейськими. Вони прийшли і сказали, що в Марко стріляли і він убитий. Він доручив Лео і мені слідкувати за вечерею і піднявся з ними нагору. Ми нікому нічого не говорили, окрім Винсента. Фелікс сказав, що Марко не сподобалося б, якби вечеря була зіпсута. Мене нудить, коли я дивлюся, як вони їдять, п'ють, сміються, але може, Фелікс має рацію – а обличчя у нього було таке, що краще не сперечатись. Ви думаєте, він має рацію? Особисто я виставив би всіх і зачинив двері.

Вульф покачав головою.

– Ні, Фелікс має рацію. Нехай їдять. Я піднімуся. Ходімо, Арчі, – і він рушив до ліфта. Третій поверх будівлі перебудували близько року тому. В передній частині зробили контору, а в задній – три кабінети. Вульф без стуку відкрив двері контори і зайшов, я послідував за ним. Троє чоловіків, які сиділи на стільцях навколо стола, обернулися. Фелікс Мартін, доброї статури, невисокий, кремезний, сивочолий, з бігаючими чорними очима, звісно, в форменному строї, – встав і направився до нас. Позосталі двоє продовжували сидіти. У них також була форма: у одного – інспектора, у другого – сержанта, але вони зазвичай обходилися без неї.

– Містер Вульф, – заговорив Фелікс. У нього був дивовижно низький голос для людини його габаритів, навіть, коли ви до нього звикали. – Сталося найжахливіше. Найжахливіше. А справи ж так ішли добре!

Вульф кивнув йому і звернувся до інспектора Кремера.

– Довідалися що-небудь? – вимогливо запитав він.

Кремер і бровою не повів. Його крупне кругле обличчя завжди ледь червоніло, а холодні сірі очі ставали ще холодніші, коли він намагався тримати себе в руках.

– Я знаю, – зізнався він, – що ви особисто заінтересовані у цій справі. Я згодився з сержантом Стеббінсом, що ми маємо це прийняти до уваги. Це якраз той випадок, коли я з радістю прийму від вас будь-яку допомогу. Таким чином, давайте обговоримо все спокійно. Принеси стільці, Гудвін.

Для Вульфа я вибрав стілець, який стояв за столом Марко, оскільки він більше за решту відповідав його габаритам. Для себе я взяв перший-ліпший. Я приєднався до товариства, коли Вульф повторив, украй роздратовано:

– Довідалися що-небудь?

Кремер стримався і на цей раз:

– Поки нічого вагомого. Вбивство скоєно всього дві години тому.

– Я знаю. – Вульф спробував сісти на стільці позручніше. – Ви, звісно, запитали Фелікса, чи знає він убивцю. – Він перевів погляд. – Може, знаєш, Фелікс?

– Аж ніяк, сер. Не можу в це повірити.

– У тебе є припущення?

– Зовсім ні, сер.

– Де ти був, починаючи з сьомої години?

– Я? – Його очі твердо дивилися на Вульфа. – Я був тут.

– Весь час?

– Так, сер.

– А де був Джо?

– Також тут.

– Весь час?

– Так, сер.

– Ти певен?

– Так, сер.

– А де був Лео?

– Також тут, весь час. Де ж ми ще можемо бути під час вечері? А коли Марко не прийшов...

– Якщо ви не проти, – втрутився Кремер, – я все це вже знаю. Мені не потрібно...

– Мені потрібно, – перервав його Вульф. – Я несу подвійну відповідальність, містер Кремер. Я, безумовно, маю намір прикласти всі зусилля для того, щоб убивця мого друга був спійманий і притягнений до відповідальності в найкоротший термін. Втім, на мені лежить ще й інший тягар. Як ви незабаром офіційно дізнаєтесь, згідно заповіту мого друга, я є судовий виконавець заповіту і опікун майна. Не спадкоємець. Цей ресторан являє єдину реальну цінність, і він був заповіданий шістьом із тих людей, котрі тут працюють, причому найбільша частина переходить до тих трьох, про котрих я вже запитував.