Чорна Індія - Сторінка 14

– Та цікаво було би знати, що це за сотворіння було воно?

– Дух! – кликнув Джек Ріян. – Як кожний домовик, зникає він як тінь, коли захоче хто його спіймати! Заспокойся, Гаррі, він ще колись появиться.

– Ну, Джеку, – промовив Симон Форд, – домовик чи ні, ми постараємося його віднайти, а ти поможеш нам при тому ділі.

– Ви беретеся за небезпечне діло, пане Форд!– сказав Джек Ріян.

– Гарно, Джеку, побачимо!

Можна уявити собі, як скоро ціла родина Форда, а особливо Гаррі, привикли до Нового Аберфайля. Він оглянув усі закутини в підземеллю й так його добре пізнав, що міг означити, що саме знаходиться на поверхни землі над даним місцем у підземеллі. Він знав, що над тим кутком йде Клейд, тут знову знаходиться озеро Ломонд, а там Катрайн. Оті стовпи підпирають Ґрампіанські гори. Туди, горою, йде залізниця Боллок. А там дальше кінчилася територія Шотландії.

Гаррі був знаменитим провідником по отому підземеллі. Провідники в Альпах ведуть по скелях у білий день, а Гаррі міг був так само певно вести в підземеллі серед непроглядної темряви.

Зате й полюбив він Новий Аберфайль! Не раз з лампою в руках блукав він по далеких закутках підземелля. Плавав він по підземних озерах, а навіть полював, бо в підземеллі розвелося багато диких качок та бекасів, які прокормлювалися рибами, що їх повно було в підземних водах. Очі Гаррі привикли так до темряви, як очі моряка до віддалі. Під час отих прогулянок все-таки не покидала Гаррі надія, що йому вдасться-таки віднайти це загадкове єство, при помочі якого він і його рідня зостали врятовані від смерти. Та чи це вдасться йому? Так, без сумніву, якщо вірити внутрішньому голосови, що додавав йому надії. Та все-таки були слабкі вигляди на успіх, як це видко було з дотеперішних його досягнень.

Вже не повторювались ніякі напади на родину старого гірняка, як це було передше, до відкриття Нового Аберфайлю.

Таке-то було життя в тому дивному підземному світі.

Не треба одначе думати, що життя в тому "вугляному місті" було позбавлене всяких приємностей і радощів зовнішнього світу та щоби його жителі жалувалися на житейську монотонність.

Зовсім ні!

Жителі Нового Аберфайлю – маючи спільні інтереси, однакові погляди та рівні засоби фінансові, – творили майже одну велику родину. Всі знали себе добре; сходилися завжди разом, і тому не глядали ніяких приємностей на поверхни землі.

Кожної неділі устроювали спільні прогулянки по копальни, по ставах та озерах, і все те мало в собі багато принадної краси.

Дуже часто лунали над берегами озера Малкольм веселі звуки шотландської кобзи. Всі шахтарі спішили сюди юрбою і заводили веселі танки, а Джек Ріян, зодягнений в пестрий стрій верховинця, стоячи зі своєю кобзою на верху великої бочки, бував того дня королем забави.

З цього виходило, як говорив заєдно Симон Форд, що "вугляне місто" могло зовсім добре суперничати зі столицею Шотландії – з тим містом, що підлягало всім капризам студені й спеки та всяким неприємностям нездорової атмосфери, і яке, оповите чорними хмарами фабричного диму, вповні заслуговувало на прізвище "Старого димаря"[23].

XIV.

На волоску.

В таких обставинах проживала родина Фордів щасливо. Один тільки Гаррі був усе замкнений в собі, задуманий, і Джекови Ріянови, хоч як він намагався, не вдавалося розвеселити його.

Одної неділі в липні обидва товариші проходжувалися над берегами озера Малкольм. Вугляне місто спочивало. Там, нагорі, була погана погода; внаслідок довгих дощів важкі хмари вкривали землю густим туманом. Важко було й дихнути на поверхні землі. А в вугляному місті противно. Було тихо, ні вітру, ні дощу; температура панувала лагідна. Туди навіть не доходив відгомін бурі, яка шаліла на землі. Тому багато мешканців Стірлінга і його околиці прийшло відпочити в підземелля копальні. Ясному блискови світла електрики могло би було позавидувати британське сонце, закутане в сірі, понурі хмари.

Джек Ріян старався звернути увагу Гаррі на натовп надземельних гостей, та це не вдавалось йому.

– Глянь, Гаррі, як вони всі біжать сюди! – кликнув Джек Ріян. – Кинь свої сумовиті думки і хоч сьогодні будь веселий! А то подумають вони, що ми завидуємо їм їхнього життя.

– Лиши мене, Джеку, – відповів Гаррі. – Ти веселий за двох, чого ж більше тобі треба?

– Та твій смуток незабаром мене огорне, – відповів Джек. – В мене ось-ось – і очі вкриються сльозами, сміх завмре на устах, пісні не видобудуться з горла. Слухай, Гаррі, що з тобою?

– Ти це знаєш, Джеку!..

– Все та сама думка?

– Еге!

– Ах, бідний мій приятелю, – сказав Джек, здвигаючи раменами. – Якщо б ти вірив, що все те спричинили духи копальні, то тобі було би легше на душі.

– Дуже добре знаєш, Джеку, що духи існують тільки в твоїй уяві і що від часу, як знов зачалася робота в копальні, ніхто не бачив ні одного з них в Аберфайлі.

– Нехай, Гаррі! – Та якщо духи не показуються, то і ті, яким ти приписуєш ті надзвичайні явища, рівно ж не показуються.

– Я їх знайду, Джеку!

– Ах Гаррі, Гаррі! не так то легко найти духів Нового Аберфайлю.

– А все-таки я знайду оті твої привиди, – повторив Гаррі з притиском.

– Чи ти хочеш їх покарати?...

– Покарати і нагородити, Джеку. Якщо була рука, яка замурувала нас у галереї, так була і друга, яка нас врятувала! Я того ніколи не забуду.

– А не думаєш ти, що це могла бути одна і та сама рука?

– Що ти говориш, Джеку? Звідкіля у тебе така думка?

– Хто знає, Гаррі! Оті єства, що проживають у безоднях, не такі як ми.

– Такі самі, Джеку.

– Ні Гаррі, ні! А крім того – чи не можна б подумати, що тут мається до діла з якимсь божевільним?

– Божевільний! Його діла не вказують на божевільного... Злочинець, який без упину не переставав нам чинити лиха і наставав на наше життя!

– Та він тепер цього не робить, Гаррі. За отих три роки ні тобі, ні твоїй рідні нічого лихого не сталося.

– Все одно, Джеку. В мене є прочуття, що оте єство, хто воно б і не було, все-таки не покинуло своїх намірів. Я і не можу собі пояснити, на чім опирається моя думка, та все-таки, з огляду на добро копальні, хочу знати, що це за єство і де воно обертається.

– Для добра копальні? – здивовано спитав Джек Ріян.

– Так, Джеку, – говорив Гаррі, – не знаю, може, я помиляюся, та я в усім тім бачу ворожу руку, спрямовану проти нас. Я багато про це думав і, мабуть, не помиляюся. Нагадай собі тільки цілий ряд загадкових подій, та які все ж таки в’яжуться логічно зі собою. Анонімне письмо, яке протирічило листови мого батька, доказує, що хтось знав наші наміри і бажав їх спинити. Інженер Стар приїздить в копальню Дошар. Не вспів я його завести, як на нас кидає хтось великий камінь, а незабаром палить драбини в шахті Ярова, перериваючи тим сполуку копальні із поверхнею землі. Починаються наші розсліди. Хтось замуровує щілини в стіні галереї, щоби ними не добувався вугляний газ. Та все-таки ми відкриваємо нові верстви вугілля і вертаємо назад. Нараз хтось гасить нашу лампу по дорозі, і ми лишаємося в темряві. Нам усе-таки вдається дійти до кінця галереї, та вихід з неї замкнений – ми замуровані. Хіба ж ти не бачиш в тому всьому ворожої руки? Без сумніву, хтось, та не дух – як ти думаєш, скривався в копальні. Не знаю чому, та він хотів нам загородити дорогу до Нового Аберфайлю. Я маю прочуття, що оте невловиме єство ще й досі отут находиться і приготовляє нам страшний удар. Та я віднайду його, хоч мав би віддати своє життя.

Гаррі говорив з такою певністю, що не на жарт захитав віру Джека в духи. Джек признавав, що Гаррі не помилявся, принайменше, щодо минувшини. Природні чи надприродні були всі оті явища, та все ж таки Джек не хотів відступити від своєї думки. Та, розуміючи, що Гаррі нізащо в світі не згодиться припустити, що тут діяла якась надприродна сила, хотів звернути його увагу на явище, в якому не було ні сліду якоїсь ворожости загадкового єства.

– В багатьох речах я годжуся з тобою, Гаррі, – сказав Джек, – та чи не приходить тобі на думку, що це був якийсь добрий дух, коли приносив вам хліб та воду, щоби вас урятувати від смерти?..

– Джеку! Добре єство, яке тобі представляється духом, існує так само, як і злочинець, і я шукатиму їх обох, хоч би прийшлося перевернути цілу копальню.

– А є в тебе які вказівки, за якими міг би ти слідкувати при своїх розшуках? – спитав Джек Ріян.

– Може і є. Слухай тільки. П’ять миль на захід від Нового Аберфайлю, там, де знаходиться озеро Ломонд, є в земли отвір, який веде аж в глибину нової копальні. Тому тиждень хотів я змірити його глибину. Спускаючи камінь на шнурку, я нагнувся над тою ямою, і мені здавалося, що там у глибині колишеться повітря, немовби від ударів чи розмаху якихось дужих крил.

– Це, може, якийсь птах залетів у долішні галереї копальні, – сказав Джек.

– Це ще не все, Джеку, – говорив дальше Гаррі. – Сьогодні вранці я знов пішов до тої ями і, надслухуючи над нею, почув у глибині якийсь стогін...

– Стогін! – кликнув Джек. – Чи ти не помиляєшся, Гаррі? Це був, може, свист повітря... бо ж, прецінь, дух...

– Завтра, Джеку, я буду знати, що це таке.

– Завтра? – спитав Джек, поглядаючи здивовано на приятеля.

– Так, завтра я полізу в ту яму.

– Гаррі, це недобре – накликати так на себе гнів духів!

– Ні, Джеку, Бог поможе мені! Завтра ми підемо з декількома товаришами до тої ями. Ви спустите мене на довгій линві, а відтак знов витягнете на даний знак. Можу я числити на тебе, Джеку?

– Гаррі, я зроблю все, чого лиш забажаєш, – відповів Джек, хитаючи головою, – та все ж таки думаю, що даремний буде твій труд.

– Краще робити щось даремно, ніж докоряти собі, що нічого не робиш, – відповів Гаррі. – Отже, завтра вранці, о шостій годині... А нікому про це ні словечком! До побачення, Джеку!

Гаррі розпрощався з товаришем і пішов додому. Треба сказати, що побоювання Джека не були такі безосновні. Якщо Гаррі грозила яка небезпека від якогось невидимого ворога, а він хотів полізти в яму, щоби віднайти його, то це саме було вже ризикованим ділом.

Та мимо того на другий день уранці Джек Ріян з трьома гірняками і Гаррі прийшли до загадкової ями. Гаррі нічого не сказав про свій намір ні батькови, ні інженерови. Джек Ріян рівно ж зберігав тайну. Ніхто й не догадувався, куди вони вибираються.

Гаррі взяв зі собою линву, довгу, на двісті стіп, настільки сильну, щоби вдержала тягар його тіла.