Чорнильне серце - Сторінка 28

- Корнелія Функе -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

– І якщо ти мені не віриш, то це ще не означає, що я брешу. Це просто понад мої сили. Від моєї волі не залежить ні те, хто з’явиться, ні те, хто зникне!

Меґі схопила батька за руку. Кілька Каприкорнових людей підступили ближче, двоє й далі тримали хлопчину. Вони тягли його за руки в різні боки, так ніби хотіли розірвати навпіл. Хлопчина витріщався на чужі обличчя широко розплющеними від страху очима.

– Ану всі на свої місця! – гримнув Каприкорн розлюченим чоловікам. (Кілька з них підступили вже небезпечно близько до Мо). – Чого переполошилися? Чи ви забули, яку дурницю зробив Фульвіо, коли виконував мій останній наказ? Через нього поліція мало не сіла нам на хвіст. Отож сталося те, що й мало статися. Та й хто знає, може, з цього хлопця ще вийде тямущий палій! Але зараз я хочу бачити золото, коштовне каміння, перли… Адже вся ця історія крутиться, зрештою, саме навколо них. Отож давай їх сюди!

Серед чорних курток знявся тривожний гомін. І все ж більшість із них послухалися ватажка й знов посідали на вичовгані східці. Лише троє все ще стояли перед Мо, не зводячи з нього ненависних поглядів. Серед них був і Баста.

– Ну, гаразд, обійдемося й без Фульвіо! – вигукнув він, не спускаючи очей з Мо. – Але кого ще цей чортів відьмак надумає розвіяти в повітрі? Особисто я не бажаю опинитися раптом у якій небудь розтриклятущій історії з пустелею й бігати там з тюрбаном на голові!

Чоловіки, що стояли поруч із ним, на знак згоди закивали головами й повтуплювали в Мо такі похмурі погляди, що в Меґі перехопило подих.

– Басто, я тобі двічі не казатиму! – Голос у Каприкорна лунав загрозливо спокійно. – Нехай читає далі! А в кого з вас від страху зуб на зуб не попадає, той нехай вшивається звідси й помагає жінкам прати білизну.

Дехто скрушно поглянув на двері, але піти ніхто не зважився. Зрештою ті двоє, що стояли коло Басти, мовчки крутнулися й посідали разом на сходах.

– За Фульвіо ти мені ще заплатиш! – стиха процідив крізь зуби Баста до Мо й знову став позад Меґі.

Ох, чому не зник саме він?!

Хлопчина все ще не зронив ані звуку.

– Посадіть його під замок! – наказав Каприкорн. – Потім побачимо, чи він нам знадобиться.

Хлопчина, коли Пласконіс потяг його за собою, навіть не впирався. Він очманіло поплентався вслід за тим здоровилом, немовби очікуючи, що ось ось прокинеться. Коли ж він збагне, що цей сон не скінчиться ніколи?

Коли двері за обома причинилися, Каприкорн повернувся до свого крісла.

– Читай далі, Чарівновустий! – наказав він. – До вечора ще далеко.

Але Мо лише поглянув на книжки біля своїх ніг і похитав головою.

– Ні, – мовив він. – Ти ж бо сам бачив, це сталося знов. Я стомився. Вдовольняйся тим, що я вичитав тобі з "Острова скарбів". Ті монети – ціле багатство. Я хочу додому… І щоб ніколи вже не бачити тебе!

Голос його лунав украй хрипко – так, ніби йому довелося прочитати надто багато важких слів.

Якусь хвилю Каприкорн зневажливо дивився на Мо, потім перевів погляд на мішки та скрині, які його люди наповнили монетами. Здавалося, він прикидає в голові, чи надовго вистачить того золота на привільне життя.

– Маєш рацію, – нарешті сказав Каприкорн. – Повернемося до цього завтра. А то, чого доброго, тут ще з’явиться якийсь смердючий верблюд або ще один хлопчина, охлялий від голоду.

– Завтра? – Мо ступив крок у бік Каприкорна. – Як це розуміти? Угамуйся нарешті! Один із твоїх людей уже зник, невже ти хочеш бути наступним?

– Ризикувати я не боюся, – байдуже відповів Каприкорн, підвівся з крісла й неквапно рушив вівтарними сходами вниз.

Чорні куртки попідхоплювалися й застигли, мов школярі, хоча декотрі з них на зріст були навіть вищі за Каприкорна. Вони стояли, позакладавши руки за спину, ніби боялися, що зараз він заходиться перевіряти, чи не брудні в них нігті. Меґі мимоволі згадала Бастині слова про те, який молодий він був, коли пристав до Каприкорна. І вона запитала себе, чому ці чоловіки похнюпили голови – зі страху чи від захвату?

Каприкорн підійшов до одного з туго набитих мішків.

– Знаєш, Чарівновустий, щодо тебе я маю ще багато планів, – проказав він, запускаючи руку до мішка й просіюючи монети крізь пальці. – Сьогодні був лише іспит. Зрештою, треба ж було мені спершу на власні очі й вуха переконатися в твоєму хисті, чи не так? Усе це золото я таки знайду, як застосувати. Але завтра ти вичитаєш мені дещо інше.

Він неквапно ступив до' коробок, де колись лежали книжки, які тепер обернулися на жменю попелу та обгорілого паперу, й заходився там щось шукати.

– Сюрприз! – нарешті оголосив він і, всміхаючись, підніс над головою якусь книжку.

Вигляд вона мала зовсім не такий, як та, що її привезли сюди Меґі з Елінор. Ця була в строкатій суперобкладинці, з картинкою, розгледіти яку здалеку Меґі не могла.

– Авжеж, у мене лишилася ще одна! – підтвердив Каприкорн, задоволено обводячи поглядом розгублені обличчя. – Мій і тільки мій примірник – так би мовити, персональний. І завтра, Чарівновустий, ти читатимеш мені з цієї книжки. Як я вже казав, мені надзвичайно до вподоби цей світ, але тут бракує одного товариша з мого минулого. Саме про цього товариша тут і йдеться. Твоєму замісникові я нізащо не дозволив би випробовувати своє вміння на ньому. Надто вже я боюся, щоб він не переніс сюди мого товариша без голови чи з однією ногою. Але тепер зі мною ти – майстер своєї справи!

Мо дивився на книжку в Каприкорнових руках, усе ще не вірячи власним очам, ніби потерпав, що вона ось ось розтане в повітрі.

– Відпочивай, Чарівновустий, – сказав Каприкорн. – І бережи свій дорогоцінний голос! Часу ти матимеш досить, бо я збираюся поїхати, а повернусь аж завтра опівдні… Відведіть цих трьох назад, до їхнього покою! – звелів він своїм людям. – Дайте їм добре попоїсти й кілька ковдр на ніч. О, а Мортола нехай принесе їм чаю: той напій, коли голос охрипне чи стомиться, творить чудеса. Адже ти, Даріусе, завжди молився на чай з медом, еге ж? – Він запитливо повернув голову в бік давнього читця.

Той лише кивнув головою й співчутливо поглянув на Мо.

– Назад до покою? Це ви про ту нору, куди минулої ночі нас запроторив оцей ваш головоріз? – Обличчя в Елінор узялося червоними плямами, й Меґі було невтямки – від страху чи від обурення. – Те, що ви тут творите, – це протизаконне позбавлення волі! Ба більше – викрадення людей! Атож, викрадення людей! Чи знаєте ви, скільки років ув’язнення вам за це загрожує?

– Викрадення людей! – Баста просто таки смакував цими словами. – Звучить непогано. Їй бо.

Каприкорн лише всміхнувся йому, а на Елінор глипнув так, наче бачив її вперше.

– Басто! – сказав він. – Чи може бути корисною нам ця жінка?

– Гадки не маю, – відповів Баста й усміхнувся, мов хлопчик, якому щойно дозволили зламати іграшку.

Елінор зблідла й поточилася назад, однак Кокерель заступив шлях і схопив її за лікоть.

– А що ми зазвичай робимо з непотрібними речами, Басто? – стиха запитав Каприкорн.

Баста знову вишкірив зуби.

– Припини! – гримнув Мо на Каприкорна. – Негайно припини лякати її, а то я не прочитаю більше жодного слова!

Каприкорн зі знудженою міною повернувся до нього спиною. А Баста знай шкірив зуби.

Меґі побачила, як Елінор затулила долонею тремтячі губи. Дівчинка хутко стала поруч із тіткою і, стиснувши їй руку, заявила:

– Вона дуже навіть потрібна! Ніхто краще за неї не розуміється на книжках.

Каприкорн обернувся. Від його погляду Меґі здригнулася, так наче хтось крижаними пальцями провів їй по спині. Повіки у Каприкорна були білясті, мов павутинки.

– Елінор запевне знає більше історій про скарби, ніж оцей твій охлялий читець, – промовила, затинаючись, Меґі. – Годі й сумніватися!

Елінор стисла дівчинці пальці так міцно, що вони мало не хруснули. Її власна долоня була спітніла, аж мокра.

– Атож, годі й сумніватися! – хрипким голосом підтвердила Елінор. – Мені неодмінно спаде на думку ще кілька!

– Так так! – тільки й промовив Каприкорн, скрививши свої гарні вуста. – Що ж, побачимо.

Він зробив знак своїм людям, і ті, підштовхуючи ззаду Елінор, Меґі й Мо, погнали їх – повз довгі столи, статую Каприкорна й червоні колони – до важких дверей, що, відчиняючись, пронизливо зарипіли.

Від церкви на майдан падала довга тінь. Пахло літом, і сонце на безхмарному синьому небі світило так, мовби нічого й не сталося.

Перспективи невтішні

Каа на хвилю схилив голову на плече Мауґлі й промовив:

– Хоробре серце й чемна мова. У Джунглях вони далеко тебе поведуть, дитинча. А тепер хутчій іди зі своїми друзями. Іди й лягай спати, бо місяць уже заходить. Не треба, щоб ти бачив, що тут зараз буде…

Редьярд Кіплінґ. Мауґлі

Їх нагодували досхочу. Над полудень якась жінка принесла хліб та оливи, а надвечір – вермішель, що пахла свіжим розмарином. Скоротити безкінечно довгі години це не могло, так само як і повний шлунок не міг прогнати страх перед завтрашнім днем. Збавити час допомогла б, може, яка небудь книжка, але про таке годі було й мріяти. Книжок тут не було, тільки стіни без вікон та замкнені двері. Щоправда, під стелею висіла нова лампочка, тож тепер їм не довелося весь час сидіти в темряві. Щоб дізнатися, чи ще не стемніло, Меґі раз у раз поглядала на щілину під дверима. Дівчинка уявляла собі, як надворі гріються на сонечку ящірки. Кількох вона бачила на майдані перед церквою. Чи знайшла ота смарагдово зелена, яка вислизнула з монет, шлях на волю? А що сталося з тим хлопчиною? Щоразу, коли Меґі заплющувала очі, вона бачила його ошелешене обличчя.

Вона питала себе, чи не такі самі думки тривожать і батька. Відколи їх знову замкнули, Мо не зронив жодного слова. Він важко опустився на солому й відвернувся обличчям до стіни. Елінор була теж не балакучіша.

– Ти ба, який великодушний наш господар! – тільки й промурмотіла вона після того, як Кокерель замкнув їх на засув. – Пожертвував нам іще дві купи прілої соломи!

Потому сіла в кутку, випростала ноги й почала похмуро розглядати спершу свої коліна, згодом брудну стіну.

– Мо! – нарешті озвалася Меґі, коли тиша стала вже просто нестерпною. – Як ти гадаєш, що вони зроблять із хлопчиною? І що то в Каприкорна за товариш, якого ти маєш вичитати йому з книжки?

– Не знаю, Меґі, – тільки й відповів Мо, не обертаючись.

Отож вона дала батькові спокій, збила собі солом’яну постіль поряд із його й заходилася снувати попід голими стінами.