Чорнильне серце - Сторінка 9

– Щоправда, для цього має бути темно темнісінько, хоч в око стрель. Чи ти боїшся виходити вночі надвір?

– Звичайно, ні! – ображено кинула Меґі, хоча чого чого, а виходити потемки надвір не любила. – Тільки спершу скажіть, навіщо…

– Скажіть? – Вогнерукий засміявся. – Господи, ти ще назви мене паном Вогнеруким! Не можу терпіти, коли на мене викають. Отож облиш це, гаразд?

Меґі прикусила губу й кивнула головою. Він мав рацію: оце "ви" йому не пасувало.

– Ну, добре. То навіщо ти приліпив Ґвінові ріжки? – нарешті доказала вона своє запитання. – І що ти знаєш про ту книжку?

Вогнерукий заклав руки за голову й промовив:

– Багато чого знаю. І, може, колись розкажу й тобі. Але поки що домовимся: сьогодні вночі, годині об одинадцятій, на цьому самому місці. Згода?

Меґі звела погляд на дах будинку, де на всі лади виспівував дрозд, і нарешті відповіла:

– Згода. Об одинадцятій. – І подалася назад у будинок.

Елінор запропонувала Мо обладнати йому майстерню відразу за бібліотекою. Там була невеличка кімнатка, де Елінор зберігала давні книжки про тварин та рослини (здавалося, не було таких книжок, яких би вона не збирала!). Ці фоліанти стояли на дерев’яних полицях ясно медового кольору. На декотрих полицях до книжок були прихилені скляні коробочки з пришпиленими комахами, і це викликало в Меґі ще більшу антипатію до Елінор. Перед єдиним вікном стояв стіл – чудовий стіл з точеними ніжками, проте він був майже вдвічі коротший від столу в майстерні у них удома. Через те Мо, мабуть, і сварився собі під ніс, коли Меґі стромила голову в двері.

– Ти лишень поглянь на цей стіл! – обурювався він. – На ньому хіба що колекцію марок сортувати, а не книжки оправляти. У цій кімнатці повернутися ніде. Де я поставлю прес, де розкладу інструменти? Минулого разу я працював на горищі, але тепер і там куди не глянь – гори коробок з книжками!

Меґі провела рукою по корінцях книжок, які стояли щільно одна побіля одної.

– То просто скажи їй, що тобі потрібен більший стіл. – Вона обережно взяла з полиці книжку й розгорнула її.

На малюнку були зображені якісь дивні жуки – рогаті, з хоботками, а один навіть мав справжнього носа. Меґі провела пальцем по вицвілих малюнках.

– Мо, а чому ти, власне, ніколи не читав мені книжок?

Батько так рвучко обернувся, що Меґі мало не випустила з рук книжку.

– Чому ти про це питаєш? Ти розмовляла з Вогнеруким, так? Що він тобі сказав?

– Нічого. Анічогісінько! – Меґі й сама не знала, навіщо збрехала.

Вона поставила книжку про жуків на місце. У неї було таке враження, немовби навколо них із батьком хтось снує невидимі тенета з таємниць і брехні й ці тенета стають чимдалі густіші.

– Просто мені цікаво, – промовила вона, дістаючи з полиці ще одну книжку.

Ця мала назву "Майстри маскуватися". Тварини в ній скидалися на живі гілки або на сухе листя.

Мо знов повернувся до неї спиною й заходився розкладати на замалому столі свої інструменти: ліворуч, скраю, – гладилки; поряд – молоток з округлою головкою, яким він надавав форму корінцям книжок; гострий ніж для паперу…

Зазвичай Мо за роботою щось насвистував собі під ніс, але цього дня він німував. Меґі відчувала, що думками батько десь далеко далеко. Але де саме?

Нарешті він сів скраю на стіл і звів на неї очі.

– Я не люблю читати вголос, – промовив він так, немовби це було найнудніше у світі заняття. – Ти ж бо й сама знаєш. Просто не люблю, та й годі.

– Але чому? Адже ти розповідаєш мені всілякі історії. Вони такі чудові! Ти вмієш розмовляти різними голосами, і в тебе це виходить так цікаво, так смішно…

Мо згорнув на грудях руки, так наче хотів сховатися за ними.

– Ти міг би почитати мені "Тома Соєра", – запропонувала Меґі. – Або "Чому в носорога поморщена шкіра".

Це була одна з історій, які Мо любив розповідати найдужче. Коли Меґі була менша, вони вдвох іноді гралися в носорогів, і тоді в їхньому одязі нібито збиралися хлібні крихти, як у шкірі носорога.

– Так, чудова історія, – сказав батько й знов повернувся до неї спиною.

Він поклав на стіл теку з папером для книжкових форзаців і почав його перебирати, думаючи про щось своє. "Кожна книжка має відкриватися таким папером, – сказав він якось Меґі. – Найкраще – темного кольору: темно червоним, темно синім – залежно від барви обкладинки. І тоді коли розгортаєш книжку, то ніби опиняєшся в театрі: спершу – завіса, а розсунеш її – і починається вистава".

– Меґі, мені пора братися за роботу, – сказав Мо, не обертаючись. – Що швидше я впораюся з книжками Елінор, то скоріше ми поїдемо додому.

Меґі поставила на місце книжку з замаскованими тваринами й спитала:

– А що, коли він ті ріжки не приліпив?

– Що?

– Ріжки у Ґвіна. Що, коли Вогнерукий їх не приліпив?

– Приліпив. – Мо підсунув стільця до свого надто короткого столу. – До речі, Елінор поїхала по продукти. Якщо зголоднієш доти, як вона повернеться, спечи собі кілька млинців. Гаразд?

– Гаразд, – буркнула Меґі.

Якусь хвилю вона розмірковувала, чи сказати батькові про те, що домовилася з Вогнеруким уночі зустрітись, та зрештою вирішила нічого не казати. Натомість спитала:

– Як ти гадаєш, чи можна мені взяти звідси кілька книжок до кімнати?

– Ну, звісно. Якщо тільки ти не залишиш їх назавше у своїй скриньці!

– Як той книжковий злодій, про якого ти мені розповідав? – Меґі взяла три книжки під ліву пахву й чотири під праву. – Скільки він там поцупив? Тридцять тисяч?

– Сорок, – уточнив Мо. – Але власників тих книжок він ніколи не вбивав.

– Так, то був іспанський чернець… Забула, як його звали. – Меґі рушила до дверей і відчинила їх ногою. – А Вогнерукий каже, буцімто Каприкорн може навіть убити тебе, аби лиш дістати книжку. – Вона намагалася говорити якомога байдужіше. – Це правда, тату?

– Меґі! – Мо обернувся й посварився на неї ножем для паперу. – Іди полеж на сонечку або втелющ свого чарівного носика в яку небудь книжку, тільки дай мені попрацювати! І перекажи Вогнерукому, нехай не розповідає тобі таких дурниць, а то я поріжу його оцим ось ножем на малесенькі шматочки.

– Це не відповідь! – кинула Меґі й вийшла зі стосом книжок за двері.

У своїй кімнаті вона розклала книжки на величезному ліжку й заходилася читати: про жуків, що ховаються в порожніх равликових мушлях – достоту як люди в покинутих будинках, про жаб, схожих на листя, і про гусінь з пістрявими колючками; про білобородих мавп, смугастих мурахоїдів і котів, що вигрібають із землі солодку картоплю. Здавалося, на світі є все, будь які створіння, що їх тільки могла уявити собі Меґі, – й навіть багато таких, яких уявити собі вона не могла.

Але про рогатих куниць у жодній із тих мудрих тітчиних книжок Меґі не знайшла ні слова.

Вогонь і зорі

І ось вони прийшли і привели з собою дресированих ведмедів, собак, кіз, мавп і байбаків. Вони ходили по канатах, перекидалися через голову вперед і назад, шпурляли залізні ножі та мечі й, наражаючись грудьми на їхні вістря і леза, лишалися цілими; ковтали вогонь і трощили зубами каміння, показували фокуси з плащами й капелюхами, з чарівними келихами й ланцюгами, змушували ляльок битися на шпагах; витьохкували соловейками, скрикували павичами, свистіли козулями, боролися й танцювали під переливи флояри.

Вільгельм Герц. Книга шпільманів

День минав поволі. Батька Меґі побачила аж пополудні, коли Елінор повернулася з крамниці й за півгодини зварила їм спагеті з якоюсь купленою підливою.

– Вибачайте, але в мене просто немає терпіння годинами вистоювати біля цієї клятої плити! – сказала вона, ставлячи на стіл каструлю. – Може, наш приятель з отим хутровим звірям уміє куховарити?

Вогнерукий лише знічено стенув плечима й відказав:

– Ні, щодо цього з мене помічник ніякий.

– А Мо добре вміє куховарити, – озвалася Меґі, перемішуючи в тарілці спагеті з ріденькою підливою.

– Мо має лагодити мої книжки, а не куховарити! – різко кинула Елінор. – А як щодо тебе?

Меґі знизала плечима:

– Я вмію пекти млинці. Але чом би вам не придбати кілька кулінарних порадників? Адже у вас стільки всіляких книжок! Це вам запевне допомогло б.

На цю пропозицію Елінор навіть не стала відповідати. Усі мовчки їли, й коли мовчанка за столом затяглася, господиня перервала її.

– О, до речі, – сказала вона. – Маю нагадати вам ще про одне правило на ніч. Я не люблю, коли в моєму домі запалюють свічки. Вогонь діє мені на нерви. Надто вже він ласий на папір.

Меґі мовчки проковтнула те, що мала в роті. Схоже, її піймали на гарячому. Звичайно ж, вона прихопила з дому кілька свічок (вони лежали в неї на нічному столику), й Елінор їх, певна річ, уже побачила.

Та Елінор цієї хвилини дивилась не на Меґі, а на Вогнерукого, який грався сірниковою коробкою.

– Сподіваюся, ви не забудете й про це правило, – мовила вона. – Бо нам, очевидно, доведеться провести у вашому товаристві ще одну ніч.

– Якщо дозволите ще трохи скористатися вашою гостинністю. А завтра вранці я поїду собі, обіцяю. – Вогнерукий усе ще крутив у руках сірникову коробку; невдоволений погляд господині його, схоже, не обходив. – Мені здається, у когось тут зовсім хибне уявлення про вогонь, – додав він. – Це правда, часом він обертається на такого собі невеличкого кусючого звірка. Але ж і його можна приборкати.

По цих словах Вогнерукий дістав з коробки сірника, черкнув його й узяв полум’я в рот.

Коли його губи зімкнулися навколо запаленого сірника, Меґі затамувала дух. Потім Вогнерукий знову розтулив рота, дістав звідти погаслого сірника й, усміхаючись, поклав його в свою порожню тарілку.

– Ось бачите, Елінор, він не вкусив мене, – промовив Вогнерукий. – Вогонь приборкати легше, ніж мале котеня.

Елінор лише поморщила носа, а Меґі не могла відвести захопленого погляду від Вогнерукого.

Цьому невеличкому фокусу з вогнем Мо, здавалося, зовсім не здивувався. Він тільки застережливо зиркнув на Вогнерукого, і той слухняно сховав сірники до кишені.

– Правила щодо свічок я, звісно, не порушуватиму, – поквапно сказав він. – Не хвилюйтеся. Правду кажу.

– Гаразд, – кивнула головою Елінор. – Але це ще не все. Якщо й сьогодні, щойно стемніє, ви знов, як учора, кудись ушиєтесь, то повертайтеся не дуже пізно. Бо рівно о пів на десяту я вмикаю сигналізацію.

– О, виходить, учора ввечері мені неабияк пощастило! – Вогнерукий хутко вкинув до кишені кілька макаронин (непомітно для Елінор, але не для Меґі).