Чудо зі скнарою - Сторінка 2

Він проповідував людям мир та милосердя. І частенько слово його западало в серця людей, і тоді вороги обіймали один одного, воєначальники дарували волю бранцям і надавали допомогу всім тим нещасним, чиї оселі вони щойно сплюндрували і лани спустошили, а багатії відмовлялись від нечесного надбання майна.

Особливо палко виступав брат Антоніо проти лихварства, і говорили, ніби він домігся заборони лихварства у багатьох містах Ломбардії.

В п'ятницю 23 квітня, в день святого Георгія, у Падуї було оголошено, що Святий (так падуанці називали фра Антоніо) завтра проповідуватиме на луці, яка лежить на захід від міста. Дороги були вже вкриті юрбами селян, які, несучи у кошиках хліб та фіги, йшли послухати фра Антоніо і доторкнутися, як пощастить, до його ряси.

Барбара покладала великі надії на Святого. Вона переконала себе, що, почувши проповідь брата Антоніо, її господар злагідніє до бідного люду і не буде домагатися від суддів вигнання майстра Дзеноне. Рано-вранці вона прийшла до сера Нікколо в спочивальню і почала доводити йому, як буде приємно й корисно послухати проповідь на луці. Він здався на її умовляння і надягнув на честь брата Антоніо своє найкраще вбрання — до речі, не таке вже й гарне.

Виходячи з дому, він побачив Плутона, що дерся по віконних гратах, і наказав служниці зачинити віконниці.

— Гляди, Барбаро,— сказав він,— щоб ця паскудна тварюка нічого в нас не поцупила.

Та вона заспокоїла його:

— Не бійтеся, мессере Нікколо, адже у нас немає ніяких харчів. Кіт вам скоріше притягне щось.

Старий та його служниця попрямували слідом за юрбою на луку, де вже зібралася сила-силенна люду. Жінки за звичаєм посідали на траві довкола високого помосту, з якого мав промовляти Святий. Чоловіки стовпилися позаду; їх було тисяч із тридцять. Сер Нікколо і Барбара насилу-насилу з допомогою міської варти пробралися крізь натовп до лав, де сиділи найшанованіші громадяни і доброзвичайні матрони. Люди співали псалми і читали молитви. І коли з'явився Святий, єдиний подих любові вирвався з грудей усіх, хто зібрався на луці, немовби то були одні велетенські груди.

Святий зійшов на поміст.

Це був ще молодий, але весь розпухлий від водянки чоловік; він ледве носив своє важке тіло. Виснажений аскетичним життям і апостольськими трудами, змучений тяжкою недугою, яка роздула його тіло так, що воно, здавалося, от-от лусне, він коли й відчував біль, то зовсім від нього не страждав, а навпаки, впивався ним. Очі його пломеніли, мов свічки, на жовтому, як віск, обличчі. Він почав промовляти. Голос його, наче грім небесний, розносився по горах та долинах. Для проповіді він вибрав слова з Євангелія: "Там, де скарби ваші, там і серце ваше буде". Спочатку він у священному гніві докоряв багатіям, засуджуючи їх за черству душу та жорстоку вдачу.

— З гірким жалем,— казав він,— бачимо ми, як сильні світу цього, сидячи за трапезою, без міри п'ють вино зі своїх виноградників і глитають м'ясо, тоді як бідняки жалібно просять милостині біля їхнього порога. Та багатії не слухають їх, і тільки тоді, коли переситяться м'ясом Та вином, кидають вони братам-християнам недоїдки від своїх бенкетів.

Потім Святий заговоров про лихварів, які доводять до злиднів бідних ремісників, а коли все повідбирають, то виганяють їх з рідного міста. Він настрахав усіх, змалювавши картину справедливого суду божого, що впаде на голови злих багатіїв. Він пояснив слова святого письма: "Де скарби ваші, там і серце ваше буде".

— Горе зажерливому! — вигукнув він.— У тих, хто любить гроші більше за самого бога, серце вистрибне з грудей і опиниться поміж його золотом та коштовностями. Горе такому чоловікові! Почнуть шукати його серце і знайдуть його у скрині.

Почувши ці грізні слова, багатії зблідли, мовби над ними вдарив грім, а бідняки відчули, ніби їх скропила небесна роса. Навіть сер Нікколо стурбувався. Він кусав губи, чухав потилицю, як людина, чимось стривожена. Він вирішив покаятися, щоб не позбутися серця і не зазнати кари божої ні на цьому, ні на тому світі.

5

Проте слова Святого ковзнули по висхлій душі скнари, як дощ стікає по стрімкій скелі. Вернувшись після проповіді додому, сер Нікколо знову став жорстокою людиною з холодним серцем. І знову він думав лише про зиск та переслідування своїх нещасних боржників.

Зі сльозами на очах Барбара сказала йому:

— Як гарно промовляв Святий! Я й досі плачу, як подумаю про тих бідних багатіїв, чиї серця потраплять до скрині.

— Це справді страшне лихо. Боронь нас боже від такого! — відповів сер Нікколо.— Але тому, хто знає, чого він вартий, нема чого боятися. Я згоден, що Святий виголосив гарну проповідь. Однак він міг би сказати й іншу, нітрохи не гіршу, на слова: "Кесареві кесареве". Він міг би викликати сльози, розчулити серця, роз'яснюючи права кредиторів — такі, як найсвятіше, найвище право передачі векселя, вступ у володіння, утримання застави та інших земних благ у руках законних власників. Це теж слова з Євангелія — і досить повчальна річ.

Засмучена, що на її хазяїна так мало вплинули напучення Святого, Барбара, зітхаючи, пішла готувати вечерю.

Настав вечір. Сер Нікколо запалив смоляну свічку і відчинив свою скриню, ущерть наповнену золотими монетами і взятими під заставу коштовностями. Там були шлюбні обручки, єпископські персні, браслети, намиста, пряжки, хрести, зброя. Було тут і безліч розписок на пергаменті. Ця скриня ніби вміщала маєтки й поля, виноградники й ліси, ставки і мармурові каменярні, карети й кораблі, віслюків і коней, череди худоби й отари овець, свиней і птицю, ткацькі майстерні з верстатами та самими ткачами, чинбарні, зброярні, кузні і навіть палаци з вежами. На кожному векселі стояла печатка боржника, що віддав своє добро в заставу серові Нікколо.

Тримаючи свічку в лівій руці, старий перебирав правою векселі: він шукав той, що лишив йому майстер Дзеноне, аптекар. Він хотів зняти з нього копію, перше ніж віддати його суддям, які мали складати вироки про вигнання боржників і конфіскацію їхнього майна на користь кредиторів.

Та в ту саму мить, коли рука сера Нікколо торкнулася розписки майстра Дзеноне, щось чорне вскочило у вікно, дугою перелетіло кімнату і, впавши на свічку, погасило її. У непроглядній темряві сер Нікколо відчув, як щось маленьке, волохате вчепилося йому в одежу і вп'ялося гострими пазурами у груди. Він подумав, що то диявол, і, переляканий, почав й усієї сили відбиватися. А те створіння, страшенно нявкаючи й пирхаючи, цупко трималось за груди сера Нікколо, роздирало йому шкіру крізь одежу і дряпало руки.

Подвоївши зусилля і закликавши на допомогу Матір Божу та всіх святих, сер Нікколо врешті скинув з себе напасника, і той упав просто в скриню й під брязкіт монет та коштовностей почав верещати нелюдським голосом щось схоже на страшні прокльони. Понад усе на світі сер Нікколо боявся, що його обікрадуть, а тому стрімголов кинувся до скрині й нахилився над нею. Та в ту ж мить він із жахом відсахнувся й кинувся геть, несучи на собі свого ворога, що вп'явся зубами йому в ніс. Сер Нікколо зойкнув від болю й переляку і мало не зомлів.

Почувши в кухні його крик, Барбара прибігла із свічкою. Ворог уже зник.

— Ану, мерщій давай свічку! — сказав сер Нікколо.— Хутчій! Я хочу знати, чи не поцупив чого у мене цей диявол.

І, засунувши голову в дорогоцінний ковчег, він почав доскіпливо оглядати свої скарби. Він переконався, що нічого не бракує, але помітив у скрині нову річ, яка його вжахнула. Це було серце — криваве, червоне серце.

— Моє серце! — заволав сер Нікколо.— Святий сказав правду! Моє серце в моїй скрині. Ось воно! Всі жили перерізані. Воно вже не б'ється. Невже воно ніколи не заб'ється? Серце мусить битися, а то яке ж то серце! Барбаро! Правда, правда! Диявол укинув його в мою скриню.

— Мессере Нікколо,— запитала служниця,— ви певні, що це диявол? А чи не був то ангел Господній?

— "Ні! Я відчув, що це диявол. Він був волохатий і з пазурами.

— А чи не сплутали ви пір'я на крилах із шерстю?

— Я не помітив ніяких крил. Проте він перелетів через кімнату. Це був диявол, Барбаро. Він лаявся й сопів, мов навіжений. Він подер на клапті мій одяг, уп'явся пазурами мені в груди, вирвав у мене серце й кинув його в скриню. Цей диявол заніс у пащі бозна-куди кінчик мого носа. А серце моє — ось воно, лежить у скрині поміж моїм золотом і векселями. Який жах! Поглянь, яке воно велике й гарне, яке червоне! Справжнє лев'яче серце! У мене вже нема серця в грудях, я, можна сказати, помер.

— Не побивайтеся так,— мовила Барбара.— Це, звісно, велике горе, проте, може, знайдуться й ліки. Майстер Дзеноне, аптекар,— учена людина. Він знає все нутро людське. У наших краях він єдиний зуміє вставити серце на місце. Він чоловік послужливий. Якщо ви повернете йому записку, то він уставить вам у груди серце.

На ті слова сер Нікколо заперечив:

— Хіба ж ти не знаєш, Барбаро, що він винен мені п'ятсот золотих скудо і, крім розписки, нічого не лишив у заставу?

— Ваша правда,— відповіла служниця.— Тоді доведеться вам залишитися без серця.

— Але ж як? Чи не буду я відчувати цієї вади? — запитав скнара.

— Боюся, що будете,— відказала Барбара.

Після довгих суперечок сер Нікколо погодився прийняти аптекаря. Барбара побігла до майстра Дзеноне й розповіла про всю пригоду. Дещо він уже знав, бо бачив, як його Плутон дременув з крамнички ковбасника Лотто Галленді з телячим серцем у зубах, а Лотто, наздогнавши кота, штрикнув його ззаду шпигувальною голкою. Від переляку та болю кіт підстрибнув на шість футів угору й ускочив прямісінько у вікно до сера Нікколо, одначе серця з зубів не випустив. З розповіді своєї приятельки майстер Дзеноне легко зрозумів, що впертий і хижий Плутон залишив здобич лише у скрині, і то тільки для того, щоб відгризти носа своєму ворогові.

Взявши баночку мазі й щипчики, майстер Дзеноне пішов до сера Нікколо, який, побачивши аптекаря, зібрався на силі й закричав:

— Не підходьте, не треба! Я почуваю, що серце вертається до мене. Воно вже починає битися. Я чую, як воно б'ється.

Барбара намагалася його переконати:

— То не серце б'ється зараз у ваших грудях, мессере Нікколо, бо серце ваше в скрині. То хвилювання.

Аптекар підтвердив її слова:

— Так, так, мессере Нікколо Беккіно, це не серце, це хвилювання.

Сер Нікколо дав себе переконати й дозволив своєму боржникові підійти.