Чума - Сторінка 15

І якщо одні провадили своє скромне існування, намагалися пристосуватися до ув'язнення, то інші, навпаки, тільки й думали, як би втекти з цієї тюрми.

Спершу люди без нарікань примирилися з тим, що їх відрізано від зовнішнього світу, так само, як примирились би вони з будь-якою тимчасовою прикрістю, що загрожувала лише якимсь їхнім звичкам. Та коли вони раптом зрозуміли, що попали у в'язницю, коли над головою, як накривка, круглилось літнє небо, що жолобиться від спеки, то невиразно відчули, що цей полон загрожує всьому їхньому життю. Вечорами, разом з прохолодою, поверталася до них снага і спонукала їх іноді до відчайдушніших вчинків.

Спершу — важко сказати, чи то був простий збіг,— але тільки після цієї згаданої неділі в нашому місті оселився ляк; і з глибини його і обсягу стало ясно: наші співгромадяни почали усвідомлювати своє становище. Отож з певного погляду атмосфера в нашому місті дещо змінилася. Але ось що незбагненно: сталися ці зміни в атмосфері самого міста чи в людських серцях?

Через кілька днів після недільної проповіді доктор Ріє разом з Граном вирушили на околицю, обговорюючи події останніх днів, як раптом шлях їм перепинив якийсь чолов'яга, він незграбно тупцяв перед ними, але чомусь не рушав з місця. Саме цієї хвилини спалахнули вуличні ліхтарі, їх запалювали тепер щораз пізніше. Почеплена високо вгору лампа осяяла зненацька чоловіка, і вони побачили, що незнайомець нечутно регоче, приплющивши очі. По його блідому обличчю, спотвореному усмішкою німих веселощів, рясними краплями котився піт. Вони пішли далі.

— Божевільний,— мовив Гран.

Ріє, що взяв свого супутника під руку, аби швидше повести його геть від цього видовиська, відчув, як тіло Грана тіпає від дрожу.

— Скоро в нашому місті всі будуть божевільні,— мовив Ріє.

В горлі йому пересохло, очевидно, давалася взнаки багатоденна втома.

— Зайдімо вип'ємо чогось.

В тісній кав'ярні, куди вони зайшли, освітленій єдиною лампочкою, що горіла над шинквасом і розливала густо-багрове світло, клієнти чомусь гомоніли стиха, хоча, здавалося б, для цього не було ніякої причини. Гран, на великий подив лікаря, замовив собі склянку рому, вихилив одним духом і заявив, що міцне аж-аж. Потім рушив до виходу.

Коли вони опинились надворі, Ріє причулося, ніби нічний морок густо пронизаний зойками. Глухий посвист, що йшов із чорного неба й вився десь над ліхтарями, несамохіть нагадав йому незримий бич Божий, що невтомно розтинав тепле повітря.

— Яке щастя, яке щастя,— все повторював Гран.

Ріє намагався зрозуміти, що він, власне, має на гадці.

— Яке щастя,— промовив Гран,— що в мене є моя робота.

— Атож,— підтвердив Ріє,— це справді велика перевага.

І, бажаючи заглушити той посвист, він спитав Грана, чи задоволений він своєю роботою.

— Та як би вам сказати, гадаю, я на добрій дорозі.

— А довго вам ще працювати?

Гран ніби ожив, голос його залунав голосніше, ніби зігрітий випарами алкоголю.

— Не знаю. Але річ не в тім, докторе, зовсім не в тім.

Навіть у темряві Ріє здогадався, що його співрозмовник вимахує руками. Здавалося, він готує подумки промову, і вона й справді нараз вихопилася назовні й полилася без упину:

— Бачите, докторе, чого я хочу,— я хочу, щоб того дня, коли мій рукопис попаде до рук видавця, видавець, прочитавши його, підвівся з місця і сказав своїм співробітникам: "Панове, шапки геть!"

Ця несподівана заява здивувала Ріє. Йому здалося навіть, ніби Гран підніс руку до голови жестом людини, що скидає капелюх, а потім викинув руку вперед. Там, угорі, з новою силою задзвенів чудний посвист.

— Так,— мовив Гран,— я повинен досягти досконалості.

При всій своїй недосвідченості в літературних справах,

Ріє, одначе, подумав, що, мабуть, усе відбувається не так просто і що, скажімо, навряд чи видавничі працівники сидять у своїх кабінетах у капелюхах. Але хто його знає — і Ріє волів промовчати. Він несамохіть прислухався до таємничого гуку чуми. Вони наближалися до Гранового кварталу, а що дорога йшла вгору, на них повіяло свіжим вітерцем, що забрав з собою воднораз усі міські шерехи. Гран усе ще говорив, але Ріє вловлював лише половину його слів. Він зрозумів тільки, що твір, про який мовиться, уже нараховує сотні сторінок і що найважче для автора — це досягти досконалості

— Цілі вечори, цілі тижні над одним якимсь словом... а то й просто над узгодженням.

Тут Гран зупинився і зловив лікаря за ґудзик від плаща. З його майже беззубого рота слова виривалися на превелику силу.

— Зрозумійте мене, докторе. У гіршому випадку не так уже й складно вибирати між "але" та "і". І вже куди важче віддати перевагу "і" чи "потім". Ще більше клопоту з "потім" і "далі". Та чи не найважче знати, де треба ставити "і", а де можна обійтися.

— Так, — мовив Ріє,— розумію.

Він знову рушив далі. Гран, збентежений, наздогнав лікаря.

— Даруйте мені,— пробурмотів він.— Сам не знаю, що сьогодні зі мною діється.

Ріє легенько поплескав його по плечу й сказав, що він хотів би йому допомогти, та й усе, що він розповів, його дуже зацікавило. Гран, здавалося, заспокоївся, і, коли вони підійшли до під'їзду, він, повагавшись, запросив лікаря завітати на хвилинку до нього. Ріє погодився.

Гран посадив гостя в їдальні до столу, заваленого паперами, кожний аркуш був змережаний дрібним, як мачок, письмом, чорнів від рясних правок.

— Так, це ж він і є,— сказав Гран, піймавши запитальний погляд Ріє.— Може, вип'єте чогось? Я маю трохи вина.

Ріє відмовився. Він дивився на аркуші рукопису.

— Та не дивіться так,— попросив Гран.— Це тільки перша фраза. Ох і попоморочився я з нею, добре попоморочився.

Він теж утупився в розкидані по столу аркуші, і рука його, скоряючись непоборному пориву, сама потяглася до сторінки і піднесла її ближче до електричної лампочки без абажура. Аркуш тремтів у його руці. Ріє завважив, що чоло у службовця спітніло.

— Сідайте,— сказав він,— і почитайте.

Гран глипнув на лікаря і вдячно всміхнувся.

— Справді,— мовив він,— мені й самому хочеться вам почитати.

Він почекав з хвилину, не відриваючи погляду від сторінки, потім сів. А Ріє прислухався до невиразного зітхання міста, яке ніби акомпанувало посвисту бича. Саме цієї миті він надзвичайно гостро відчув усе місто, що лежало внизу і обернулося в наглухо замкнутий світ, який роздирали страхітливі зойки, що їх поглинала нічна пітьма. А поряд глухо бубонів Гран:

— "Погожого травневого ранку чепурна амазонка верхи на чудовій гнідій кобилі скакала квітучими алеями Булонського лісу... "

Потім знову запала тиша і принесла з собою невиразний гул міста-мученика. Гран поклав аркуш, але очей від нього не відвернув. Через хвилину він глянув на Ріє:

— Ну як?

Ріє відповів, що початок здався йому цікавим і цікаво було б дізнатися, що буде далі. На це Гран палко заперечив, що такий погляд неправильний. І навіть приплеснув аркуш долонею.

— Це тільки чернетка. Коли мені пощастить непомильно точно намалювати картину, що живе в моїй уяві, коли моя фраза матиме такий самий алюр, як оцей чіткий клус — один-два-три, один-два-три,— все інше піде легше, а головне, ілюзія з першого ж рядка набере такої сили, що сміливо можна буде сказати: "Шапки геть!"

Але поки що роботи в нього по зав'язку. Ні за які скарби світу він не погодиться віддати ось таку фразу до рук видавця. Хоч іноді ця фраза і дає йому відчуття авторського задоволення, він добре розуміє, що поки ще вона повністю не передає реальної картини, написана якось надто легковажно і це, хай віддалено, все-таки ріднить її зі штампом. Отаке було його зізнання, коли раптом за вікном щось затупотіло, ніби хтось біг. Ріє підвівся.

— Ось побачите, як я її поверну,— сказав Гран і, озирнувшись на вікно, додав: — Коли все це минеться...

Тут знову почулися поквапливі кроки. Ріє хутко вийшов на вулицю, і повз нього пройшло двоє людей. Очевидно, вони простували до міської брами. І справді, деякі наші співгромадяни, втративши тяму від спеки й чуми, вирішили діяти силою і, намагаючись обдурити пильність кордону, вибратися з міста.

Інші, як, скажімо, Рамбер, також намагались вирватися з атмосфери дедалі більшої паніки, але діяли коли не успішніше, то завзятіше й спритніше. Попервах Рамбер проробив усі офіційні демарші. За його словами, він завжди вважав, що наполегливість рано чи пізно візьме гору, та й з певного погляду вміння виплутуватися з халепи було властиве його фахові. Отож він відвідав чимало канцелярій і людей, чия компетенція звичайно не викликала сумніву. Але за цих обставин уся їхня компетенція була ні на що. Найчастіше то були люди, що мали цілком точні й усталені уявлення про все, що стосувалося банкових операцій, чи експорту, чи цитрусових, чи виноторгівлі, люди, безперечно, обізнані з питаннями права або страхування, не кажучи вже про те, що мали солідні дипломи і чималий запас доброї волі. Саме наявність доброї волі і вражала в них. Але в усьому стосовно чуми їхні знання зводилися до нуля.

Та дарма, Рамбер знову і знову викладав кожному з них свою справу. Його доводи в основному зводилися до того, що він, мовляв, чужий у нашому місті, і тому його випадок вимагає особливого розгляду. Співрозмовники з цим охоче погоджувалися. Але майже всі давали йому зрозуміти, що саме в таке становище потрапило чимало людей, і тому випадок його не такий винятковий, як йому здається. На це Рамбер заперечував, що, коли навіть так, суть його аргументації не міняється, а йому відповідали, що все-таки міняється, бо власті чинять у таких випадках перешкоди, бояться будь-яких потурань, не бажаючи створювати так званий прецедент, причому останнє слово вимовлялося з неприхованою відразою. Рамбер якось повідомив докторові Ріє, що за створеною ним класифікацією таких типів він заносить до графи "бюрократи". А, крім бюрократів, траплялися ще й базіки, вони запевняли прохача, що все це довго не триватиме, а коли від них вимагали конкретної ухвали, не скупилися на добрі поради, навіть намагалися утішати Рамбера, твердячи, що все це лише тимчасові прикрощі. Траплялися також достойники, ті вимагали, щоб прохач виклав своє прохання на папірці і подав їм, а вони вже повідомлять його про свою ухвалу; траплялися скоробрехи, що пропонували йому ордер на квартиру або повідомляли адреси недорогого пансіону; траплялися педанти, що вимагали заповнити за всією формою бланки й одразу ж підшивали їх до справи; зустрічалися неврастеніки, що знімали руки до неба; зустрічались уперті, що відвертали очі; і нарешті, а таких було більшість, зустрічалися формалісти, що за звичкою відсилали Рамбера до сусідньої канцелярії або підказували якийсь новий хід.

Журналіст пошарпав собі нерви, оббиваючи пороги, зате зумів скласти досить ясне уявлення про те, що таке мерія або префектура, ще й тому, що змушений був висиджувати годинами на оббитій молескіном лаві навпроти величезних плакатів — одні закликали брати державну позику, вільну від податків, інші — вступати до колоніального війська; а потім ще тупцяв у самих канцеляріях, де на обличчях урядовців можна було прочитати не більше, ніж на скорошитах і поличках з теками.