Чужа дитина - Сторінка 4

Раптом діти знялися вгору, аж понад дерева.

— Доброго ранку! — гукнув їм лелека, пролітаючи повз них.

— Не чіпайте мене, не чіпайте мене, я не їм ваших голубів! — крикнув шуліка, боязко ширяючи навколо дітей.

Фелікс аж скрикнув з радощів, але Кристліб стало страшно.

— Ох, мені вже не стає чим дихати, мабуть, я зараз упаду! — вигукнула вона.

Тоді чужа дитина припинила гру, опустила їх додолу і сказала:

— Зараз я заспіваю вам на прощання лісову пісню й на сьогодні досить, а завтра я прийду знов.

Дитина витягла з кишені маленький ріжок з прегарними звивинами, достоту як променисті чашечки квіток, і так гарно засурмила на ньому, що весь ліс залунав чудовими звуками, та ще й соловейки позліталися на поклик ріжка, обсіли все гілля навколо дитини й заспівали своїх найкращих пісень. Та враз ті звуки почали затихати, і тільки тихий шелест долинув із лісу, в якому зникла чужа дитина.

— Завтра... завтра я повернуся! — гукнула вона десь здалеку Феліксові й Кристліб.

Діти самі не знали, як воно вийшло, що їм ще ніколи не було так радісно на серці, як тепер.

— Ох, якби вже знов було те "завтра!" — в один голос сказали вони і заквапились додому, щоб розповісти батькам, що сталося сьогодні в лісі. [106]

ЩО ПАН ФОН БРАКЕЛЬ ТА ПАНІ ФОН БРАКЕЛЬ СКАЗАЛИ ПРО ЧУЖУ ДИТИНУ І ЩО З НЕЮ БУЛО ДАЛІ

Шені здається, що все це дітям приснилося! — сказав пан фон Бракель своїй дружині, вислухавши Фелікса й Кристліб, що, захоплені чужою дитиною, не могли нахвалитися її красою, гарним співом і її дивовижними іграшками. — Але, з іншого боку, не міг же їм обом приснитися однаковий сон. Я не знаю, що й думати про все це.

— Не суши собі цим голови! — відповіла пані фон Бракель. — Запевняю тебе, що та чужа дитина — не хто інший, як учителів Готліб із сусіднього села. Він прийшов сюди до лісу й напустив туману дітям, але більше не прийде. Пана фон Бракеля не переконали слова дружини. Щоб з'ясувати все до кінця, він покликав Фелікса й Кристліб і загадав їм докладно розповісти, яка та дитина була на вигляд і як убрана. Про її вигляд діти обоє казали те саме: що обличчя в неї було біле, як сніг, щоки рожеві, губи червоні, як вишні, а чуб кучерявий, одне слово, вона була така гарна, що й не сказати. Вбрання її вони добре не запам'ятали, знали тільки, що вона напевне була не в куртці й штанях у синю смужку й не в чорному шкіряному кашкеті, як учителів Готліб. Зате все, що вони більш-менш змогли сказати про вбрання дитини, було геть недоладне і скидалося на казку. Кристліб запевняла, що на дитині було надзвичайно гарне, легеньке, блискуче вбраннячко з пелюсток троянди, а Фелікс казав, що її одяг [107] мінився зеленим, як весняне листя в сонячному промінні. Хлопець ні в якому разі не міг бути сином якогось там учителя, повів далі Фелікс, надто він добре розуміється на мисливстві, він, напевне, виріс у лісі серед мисливців і сам колись стане найкращим у світі мисливцем.

— Ой, Феліксе, — перебила його Кристліб, — як ти можеш казати, що дівчина стане мисливцем? Може, вона й розуміється на мисливстві, але ще краще знає хатнє господарство, бо якби не знала, то не наготувала б для мене так гарно вбраних ляльок і такого чудового начиння!

Отже, Фелікс вважав чужу дитину хлопцем, а Кристліб запевняла, що то дівчина, і вони ніяк не могли дійти згоди.

— Не варто заводити з дітьми балачки про такі дурниці, — сказала пані фон Бракель.

Але пан фон Бракель заперечив їй:

— Чому ж, варто. Я міг би піти назирці за ними до лісу й підглядіти, що то за така дивна дитина грається з ними, але не піду, щоб часом не зіпсувати їм великої втіхи.

Другого дня, коли Фелікс і Кристліб у той час, що й завжди, прийшли до лісу, чужа дитина вже чекала на них, і замість учорашніх ігор сьогодні почалися такі дива, що вони раз по раз охкали й ахкали з радості й захвату. Дуже весело й дуже гарно їм було від того, що чужа дитина вміла мудро й делікатно розмовляти з деревами, кущами, квітками і лісовим струмком. І всі вони відповідали їй так виразно, що й Кристліб із Феліксом усе розуміли. Чужа дитина гукнула до вільхових заростей:

— Про що ви там перемовляєтесь, балакучі вільхи? [108]

І вільхи ще дужче загойдали гіллям, засміялися й відповіли:

— Ха-ха-ха, ми тішимося з того, що нам сьогодні нашепотів наш приятель ранковий вітер, коли прилинув від синіх гір поперед сонячними променями. Він приніс нам тисячу вітань і поцілунків від прекрасної королеви й повно чудових запахів на крилах.

— Ох, мовчіть ви про того легковажного вітра, що хвалиться своїми запахами, які він видурив у нас фальшивими пестощами, — перебили мову вільхам квітки. — А ви, діти, не зважайте на те, що шепочуть дерева й кущі, а дивіться на нас, слухайте нас, ми вас дуже любимо й день у день убираємося в найкращі, найяскравіші барви, аби тільки вам сподобатись.

— А хіба ми вас не любимо, прекрасні квітоньки? — сказала чужа дитина.

А Кристліб стала навколішки, простягла руки, наче хотіла обняти всі ті чудові квітки, що росли навколо, й вигукнула:

— Ох, я страшенно люблю вас!

— Мені ви, квітки, теж дуже подобаєтеся своїм чарівним убранням, — сказав Фелікс, — але я люблю й зелене, люблю кущі, дерева, ліс, він же й вас, барвисту малечу, захищає від бурі й негоди!

І тоді у високих чорних ялинах почувся шелест:

— Ти розумний хлопчик, правду кажеш і не бійся нас, як сюди налетить сердита кума буря і ми з нею посваримося!

— Авжеж, — сказав Фелікс, — ви, зелені велетні, таки добре тріщите, стогнете й шумите, але в путящого мисливця тільки серце від того радіє. [109]

— Твоя правда, — зажебонів і захлюпотів струмок, — твоя правда, але навіщо завжди полювати, навіщо гасати по лісі, навіть коли там лютує вітер і скаженіє буря? Краще сядьте собі на м'якенький мох і слухайте, що я вам казатиму. Я течу з далеких, далеких країн, з глибоких урвищ і розповідатиму вам прекрасні казки, все нові й нові, хвиля за хвилею і так без кінця. І показуватиму вам найкращі картини, тільки добре приглядайтеся до моєї блискучої поверхні: легеньку небесну блакить, чарівні хмарки, кущі, і квітки, і ліс, і вас самих, милі діти, я хочу з любов'ю пригорнути до своїх грудей!

— Чуєте, Феліксе й Кристліб, як нас усі люблять? — сказала чужа дитина, немов аж променіючи, й озирнулася довкола. — Але вже за горами займається вечірня зоря, і соловейко кличе мене додому.

— Ох, якби ми ще трішки політали! — попросив Фелікс.

— Тільки не дуже високо, а то в мене закрутиться голова, — сказала Кристліб.

І тоді чужа дитина взяла їх за руки, як учора, і вони знялися вгору, в золоту червінь вечірньої зорі, а навколо них зашугала, зацвірінькала весела зграя барвистих пташок. О, що то була за радість! У вогнистих хмарах, ніби в хисткому полум'ї, Фелікс побачив дивовижної краси палаци з чистих рубінів та інших блискучих коштовних каменів.

— Глянь-но, глянь, Кристліб, які там чудові будинки! — вигукнув Фелікс. — Тільки не бійся, ми напевне долетимо до них.

— Це мої повітряні палаци, я їх дуже люблю, — сказала чужа дитина, — але сьогодні ми вже, мабуть, не дійдемо до них! [110]

Фелікс і Кристліб бачили все це наче вві сні й самі не зрозуміли, як так сталося, що вони раптом опинилися вдома, в тата з мамою.

ПРО БАТЬКІВЩИНУ ЧУЖОЇ ДИТИНИ

Чужа дитина спорудила собі на найкращій місцині в лісі, серед шелестких кущів, недалеко від струмка, дуже гарне шатро з високих струнких лілей, розквітлих троянд і барвистих тюльпанів. Фелікс і Кристліб сиділи з нею в тому шатрі й прислухалися до дивної балачки лісового струмка.

— Я все-таки добре не збагну, що він каже, — признався Фелікс, — і мені здається, що ти сам, любий хлопчику, набагато краще розповів би мені все те, що він так незрозуміло мурмоче. А ще я хотів би тебе спитати, звідки ти приходиш і де завжди так швидко діваєшся, що ми самі ніколи не знаємо, як це відбувається.

— А знаєш, люба дівчинко, — й собі озвалася Крістліб, — наша мама думає, що ти вчителів Готліб!

— Не кажи дурного, — гримнув на неї Фелікс, — мама просто не бачила нашого приятеля, а якби побачила, то не називала б його вчителевим Готлібом. А тепер скажи мені, любий хлопчику, де ти живеш, щоб ми взимку, коли мете хурделиця і в лісі немає ані стежок, ані доріг, могли прийти до тебе додому? [111]

— Ай справді! — підхопила Кристліб. — Скажи нам, де ти живеш, хто твої батьки, а головне, як тебе звати.

Чужа дитина споважніла, майже посмутніла і глибоко зітхнула. Потім, трохи помовчавши, почала так:

— Ох, любі, чому ви питаєте про мою батьківщину? Хіба не досить, що я день у день приходжу до вас і граюся з вами? Можу вам сказати, що я живу он за тими синіми горами, схожими на кучеряві зубчасті хмари, та якби ви захотіли багато днів підряд іти до тих гір, то звідти побачили б так само далеко нові гори, за якими треба було б шукати моєї домівки, а якби ви дійшли й до них, то знов побачили б нові гори, і так ви б ішли, ішли й ніколи не дійшли б до моєї батьківщини.

— Ох, то ти живеш за багато сотень миль від нас і тільки приїхала в гості у наші місця? — жалібно спитала Кристліб.

— Слухай, Кристліб, — відповіла їй чужа дитина, — якщо ти дуже захочеш мене бачити, я зразу ж з'явлюся біля тебе і принесу з собою всі ігри, всі дива зі своєї батьківщини, а хіба це не те саме, що ми сиділи б разом у мене вдома й гралися?

— Ні, не те саме, — сказав Фелікс, — бо твоя батьківщина, мабуть, повна дивовиж, таких як ті, що ти приносиш із собою. Дарма ти лякаєш мене, що шлях туди такий важкий, я однаково, як тільки зможу, вирушу в дорогу. Мандрувати лісами, видряпуватися стрімкими, зарослими стежками на гори, перебродити струмки, перелазити через гостре каміння й продиратися крізь колючі кущі — це діло для справжнього мисливця, і воно мені до снаги. [112]

— До снаги, — погодилась чужа дитина й радісно засміялася. — І якщо ти твердо надумаєш здійснити цю подорож, то це буде те саме, що ти її здійснив. Країна, де я живу, справді така гарна, що її годі й описати. А моя мати — королева тієї країни, її прекрасна, осяйна володарка.

— То ти королевич? То ти королівна? — одночасно вигукнули Фелікс і Кристліб, вражено й майже злякано.

— Так, — відповіла чужа дитина.

— І ти, мабуть, живеш у прекрасному палаці? — спитав Фелікс.

— Авжеж, — відповіла чужа дитина, — палац моєї матері ще кращий, ніж ті, що ти бачив у хмарах, бо його стрункі колони зроблені з чистого кришталю і здіймаються високо-високо, аж у небесну блакить, яка спирається на них, наче величезна баня.