Чуже обличчя - Сторінка 10

З темряви долинув приглушений жіночий сміх. "Ц-с-с",— звелів чоловік, і рух припинився. Оскільки глядачів було мало і саме тоді музика стрясала зал, то, мабуть, ніхто інший цього й не помітив. Хоча їхня справа мене не стосувалась, я відчув полегшення. І все-таки пильно вдивлявся в їхній бік, не можучи відірвати від них очей. Тим часом екран посвітлішав, і я побачив обриси двох людей. Жінка вивільнила з-під коміра білого вовняного пальта тонку, як у дівчинки, шию, на її плече, ледь-ледь опустившись униз, спиралася чоловікова голова. По самі груди обоє разом закутались у його чорне пальто. Цікаво, що там під ним затіяли?

Особливо впадала в очі біла жінчина потилиця. Білий клапоть на темному тлі ніби то занурювався, то виринав у комірі такого ж білого пальта. Здавалося, ніби жінка гойдається, та скоріше це мої очі не знаходили фокуса, і все перед ними пливло. А от чоловікова поза була ще загадковіша. Положення голови таке, ніби він заглядає жінці на груди... Ліву руку, може, просунув їй під пахву або й під стегно... Вільна права мала повну свободу дії. Я вп'явся в неї, аж від напруження сльози виступили. Та переді мною було щось схоже на картину, намальовану вуглиною на чорній дошці. І якщо мені здавалося, неначе права чоловікова рука ритмічно ворушиться, то лише тому, що я сам цього хотів. Кінець кінцем я піддався власному захопленню.

Зненацька жінка голосно засміялась. Я завмер, мовби діставши ляпаса,— мені чомусь здалося, нібито причиною того несподіваного сміху був я сам. Та насправді сміялася не вона, а хтось у репродукторі за екраном. І ніби за домовленістю, на екрані теж закипіла любовна жага

Широким планом на ньому з'явилася біла жіноча шия. Несамовито повертаючися з боку на бік, наче від болю, вона поступово сповзла з екрана, а натомість показалися губи, схожі на щойно підсмажені сосиски, і ті губи розтяглися в якусь дивовижну посмішку, більшу за можливі для неї розміри. Потім ніздрі — як отвір у сплющеному гумовому шланзі... За ними повіки, так щільно заплющені, що вони зовсім загубилися в зморшках... І, нарешті, сміх, який нагадував скоріше зітхання, схоже на лопотіння крил зляканих диких птахів...

Мені зробилося недобре. Чи була потреба в тому, щоб приділяти обличчю стільки уваги? Від самого початку кіно задумали як видовище, розраховане на перегляд у темряві. Та оскільки обличчя глядачів при цьому не відіграють ніякої ролі, тому й на екрані обличчя не потрібне...

Хоча на сцені актриси роздягаються скільки завгодно разів, жодна не може зірвати з себе власного обличчя. Навпаки — навіть вважається загальноприйнятим, що театральна гра сконцентрована навколо обличчя. Хіба це не шахрайство — заманювати довірливого глядача в темряву?.. Або, якщо підглядати соромно, то чи можна сказати, що і вдавати, ніби підглядаєш, морально? Досить з мене того прикидання та лицемірства! (Правда, мабуть, смішно, що на цьому наполягає каліка, позбавлений обличчя? Але ж найкраще розуміє, що таке світло, не електрик, не художник і не фотограф, а сліпий, який втратив зір у дорослому віці. Як у достатку є мудрість достатку, так і в злиднях має бути мудрість злиднів) .

Ніби шукаючи допомоги, я знову глянув на ту пару. Тепер вони сиділи тихо, як миші. Цікаво, що сталося? Може, й та любовна жага на екрані — всього-на-всього витвір моєї фантазії? Крізь щілини між бинтами, як черв'яки, поповзли струмочки липкого поту. І, видно, не лише внаслідок того, що зал надто сильно опалювався. Щось їдке, наче гірчиця, проникаючи в пори, обпікало тіло. (Мабуть, фальшивою була не темрява, а, як це не дивно, моє власне обличчя!) Якби в цю мить несподівано ввімкнули світло, то, як непрошеного гостя, всі глядачі осудили б і висміяли б саме мене...

Зібравши всю свою мужність, я вирішив вийти надвір. Та все ж не можу сказати, що пошуки сховища були марними. Я відчув, що моя рішучість зросла,— іншими словами, принаймні в цьому я відновив свій з в'я з о к із людьми.

Поволі наближався полудень. На привокзальній вулиці панувало святкове пожвавлення, і людський потік майже не переривався. Я змішався з ним і, відчуваючи на собі настирливі, наче мухи, погляди, безцільно вештався приблизно з годину. Вважається, що ходьба впливає благодатно на душевний стан. Візьмімо для прикладу військову частину на марші.

Солдати, що вливаються в колони з двох або чотирьох шеренг, перетворюються у двоногі істоти, покликані служити лише одному — збереженню строю. Думаю, що разом із гнітючим відчуттям спустошення, викликаним втратою обличчя й душі, в одноманітному ритмі маршу солдати мимоволі знаходять і заспокоєння. Справді, нерідко буває, що під час тривалого пішого переходу люди зазнають статевого збудження.

Однак не можна ж вічно відганяти мух. Скоріше я мушу стати мушиним оком і жадібно літати в юрбі, шукаючи людину, яка продала б мені свою зовнішність. Стать — чоловіча... Власник пересічної, без особливих прикмет, шкіри... Оскільки потім вона розтягуватиметься й скорочуватиметься, риси обличчя та його розміри значення не мають... Вік — від тридцяти до сорока... Але тому що в сорокарічного чоловіка, який згодиться за гроші на мою пропозицію, шкіра може виявитись із шрамами й непридатною для мене, то фактично мова йде про тридцятирічного...

Я спробував себе підбадьорити, але й це зусилля, спалахнувши, як лампочка, що перегорає, згасло — було важко підтримувати напруження. А крім того, хоч перехожі й були чужі одне одному, але утворювали між собою міцний ланцюг, схожий на органічну хімічну сполуку, без найменшого розриву, куди можна було утиснутися. Невже їх так тісно зв'язувало те, що вони мали звичайні, стандартні обличчя? Та й одяг на них був узгоджений, як пароль. Випущений у масовій кількості сьогоднішній пароль, прозваний модою. Власне, що це таке: заперечення уніформи чи її новий різновид? Якщо зважити на її безперервну зміну, то начебто йдеться про заперечення уніформи, але з погляду її масового характеру приходимо до висновку, що все-таки маємо справу з її утвердженням. Можливо, саме в цьому душа сьогоднішнього дня. І під впливом цієї душі я став єретиком. Хоча складова частина моди, створена синтетичними волокнами, підтримувалась і моїми дослідженнями, люди не допустять мене у своє товариство, бо, напевне, думають, що людина без обличчя позбавлена й душі Зараз я був здатний лише на те, щоб іти.

Якби я ненароком окликнув когось із натовпу, мої стосунки з оточенням умить розповзлися б, як намоклий папір. Мене стіною обступили б люди й без ніякої поблажливості розпитували б про мою чудернацьку пов'язку. Разів із шість я пройшов з кінця в кінець привокзальну вулицю й безупинно наштовхувався на таку загрозу. Ні, я нічого не вигадую. Бо хоч усюди була страшна тиснява, навколо мене, ніби я був зачумлений, завжди утворювався вільний простір, і ніхто мене ні разу не зачепив ліктем.

Мені здавалося, що потрапив у в'язницю. Напевне, там усе — і давлючі мури, і залізні грати — перетворюються на відполіроване дзеркало, в якому ти бачиш своє відображення. Муки ув'язнення в тому, що ти ніколи не можеш утекти від себе. Нетерпіння змінилося роздратуванням, а роздратування перейшло в темну злість. Та раптом мені спало на думку: а що, як зайти до ресторану універмагу? Надходив полудень, і я зголоднів. Проте в цьому намірі був ще набагато войовничіший виклик. Інтуїція людини, загнаної в глухий кут, підказала мені, як знайти діру в мішку, куди мене запроторили.

Що не кажіть, а люди стають самотні, роз'єднані, беззахисні й піддатливі, коли сплять, справляють нужду і споживають їжу. До речі, ресторани в універмагах славляться тим, що дають можливість відвідувачеві зберегти самотність і за столом.

Я спустився ескалатором у приміщення, схоже на зал для урочистостей. Певно, ресторан містився за ним. Як тільки я рушив туди, в очі мені впало велике оголошення: "Виставка масок театру Но". На мить я завмер і вже було повернув назад. "Та це ж чиста випадковість, і якщо я втечу, то з мене глузуватимуть ще дужче",— подумав я. І, хоча до ресторану можна було попасти, не заходячи на виставку, я попрямував до цього залу.

Можливо, я так зробив тому, що запалився наміром зайти до ресторану. Або вважав такий вчинок розминкою перед тим, як кинути виклик. Та все-таки який дивний збіг: чоловік у пов'язці прийшов на виставку масок Но! Здавалось, набрався такої відваги, що міг проскочити через вогняне кільце.

Та, на щастя, відвідувачів у залі було так мало, що мій запал відразу охолов. Завдяки цьому я заспокоївся і вирішив оглянути виставку повільно, як годиться. Особливої надії на щось я, звісно, не покладав. Маска Но дуже відрізнялася від потрібної мені, їх об'єднувала лише назва. Мені потрібна була та маска, яка усунула б перешкоду, створену гніздом п'явок, і відновила стежину до інших людей, тоді як маска Но, навпаки, переповнена прагненням знищити будь-який зв'язок із життям. Яскраве свідчення того — справжня атмосфера тліну, що панувала в залі.

Звичайно, і я розумів, що масці Но притаманна витончена краса. Краса — це, мабуть, почуття опору, спрямованого проти знищення. Труднощі відтворення є мірилом досконалості мистецтва. Отже, якщо припустити, що масове виробництво неможливе, то доведеться визнати найкрасивішою в нашому світі тонку скляну шибку. Однак лишається загадкою, чому людина прагне такої рідкісної довершеності. Щось за цим криється. Як підказує здоровий глузд, потреба в масці виражає бажання людей вийти поза рамки виразу обличчя актора, який уже їх не задовольняє. А коли так, то навіщо було робити навмисне її такою незворушною?

Я несподівано зупинився перед жіночою маскою. Вона висіла на низькій півкруглій перегородці, яка з'єднувала в кутку дві стіни — в цьому проглядав якийсь особливий задум. Мені здалося, що та маска на чорному полотняному тлі, в білій дерев'яній рамці, ніби відповідаючи на мій погляд, раптом повернулася до мене. І широко, на все обличчя, всміхнулася, наче давно ждала мене...

Ні, це, звісно, була галюцинація. Рухалась не маска, а світло, що падало на неї. За рамкою містилося кілька електричних лампочок, які, по черзі спалахуючи і згасаючи, створювали неповторний ефект. О, вдало придумано! І хоча я розумів, що все це хитрощі, однаково переляк усе ще тремтів у моїй душі.