Чуже обличчя - Сторінка 6

Від усвідомлення того, що хоч би яким був вираз мого обличчя під бинтами і темними окулярами, співрозмовник його не побачить, я ставав ще більше скутим.

— Ну що, злякався? — спитав я голосом, схожим на посвист вітру, що сприймається по-різному залежно від душевного стану слухача.— Перекинув на себе балон з рідким киснем. Видно, мій організм схильний до утворення келоїдів. Що там казати, кепська справа... Обличчя — наче гніздо п'явок. Звичайно, бинти мені не до душі, але-це все-таки краще, ніж виставляти його на прилюдний показ.

Співрозмовник щось промимрив, але я добре не розчув. Ще півгодини тому він дзвінким голосом наполягав на зустрічі — мовляв, не завадило б випити разом по чарці, а зараз та домовленість стирчала йому в горлі риб'ячою кісткою. Проте я не збирався його дражнити, а тому, перемінивши тему розмови, відразу перейшов до суті справи. Товариш, не гаючись, вхопився за цей рятівний пояс. Загалом його пояснення зводилися ось до чого. Було б великим перебільшенням вважати, що палеонтолог, навіть найдосвідченіший, може точно відтворити первісний вигляд людини, бо на основі анатомічної будови кістяка вдається встановити лише розміщення сухожиль. А тому, наприклад, якщо вгадувати по скелету образ такої тварини, як кит, що має сильно розвинуту підшкірну тканину й жировий шар, вийде чудернацька потвора — покруч собаки з тюленем.

— Отже, і під час відтворення обличчя треба рахуватися з тим, що неминучі суттєві помилки?

— Якби такі зусилля завжди були успішними, то вдалося б розгадати таємницю не одного безіменного кістяка. Людина — не кит, та все одно її обличчя — делікатна річ. Його не зумієш підробити так, як на фотомонтажі. Послухай, якби не можна було відступити нітрохи від будови черепа, то в першу чергу пропала б можливість пластичної операції...

Товариш кинув погляд на бинти і, ніяково запнувшись, замовк. Не варто було й питати, що йому заважало. Мене не обходило, що він думає. Не подобалось лише те, що, не приховуючи ніяковості, він начебто не знаходив виправдання і червонів мов рак.

Постскриптум. Цікаво, звідки, власне, береться почуття сорому? У зв'язку з цим, мабуть, слід пригадати той випадок, коли я спалив накладні кучерики. Тепер усе було навпаки: мені докоряли за накладні кучерики, а самі заливалися рум'янцем. Тому я ще більше переживав. А що як саме в цьому ховається ключ до розгадки таємниці обличчя?

Який же він усе-таки незграбний. Хоча я старався закінчити розмову невинною, загальною темою, товариш мене не підтримав і червонів — що тут можна було вдіяти? Загалом я випитав усе, що мене цікавило й мало відношення до мого плану, а тому не дуже переймався тим, який осад залишить у нього наша зустріч. Але те, що стосується почуття сорому, часто стає об'єктом пліток. А я відчуваю незручність, коли мені про щось розповідають так, ніби підглянули крізь замкову щілину. Крім того, товаришева сором'язливість наче

почала заражувати й мене. Нарешті, не витримавши, я став виправдовуватись, а цього не слід було робити.

— Я приблизно здогадуюсь, про що ти зараз думаєш. Бо коли пов'язати бинти з моїми запитаннями, то можна багато чого собі уявити. Але я попереджую, ти глибоко помиляєшся. Я вже не в такому віці, коли страждають через покалічене обличчя...

— Ти сам помиляєшся. Чого ти взяв собі в голову, ніби я щось собі уявив?

— Гаразд, нехай помиляюсь. Але ж і ти підсвідомо судиш про людину за її обличчям, правда? Гадаю, цілком природно, що ти взяв близько до серця мою справу. Та коли добре подумати, для встановлення особи не досить посвідчення. Після того нещасного випадку я багато передумав. Чи не занадто великого значення ми надаємо посвідченню особи? Завдяки цьому з'являються на світі каліки, що займаються фальсифікацією і підробками...

— Згоден в усьому... Фальсифікація не потрібна... Кажуть, що серед надто розмальованих жінок є чимало істеричок...

— А якби людське обличчя було гладке, як яйце, без очей, носа і рота?..

— Справді, тоді нікого не можна буде відрізнити.

— Злодія від поліцая... Напасника "ід жертви...

— І навіть свою дружину від чужої...— Ніби шукаючи порятунку, він запалив сигарету й хихикнув.— От було б цікаво! Та виникає питання: життя від того стало б зручнішим чи, навпаки, незручним?

Я засміявся разом із ним і вирішив, що розмову слід на цьому закінчити. Однак мої думки раптом знову закрутилися навколо обличчя — так, що вже й гальма не допомагали. А коли я усвідомив небезпеку — відцентрова сила мало не вирвала з моїх рук мотузку, нічого не залишалось, як дати їм волю.

— Ні те, ні інше. Бо хіба логічно мислима однозначна відповідь на таке запитання? Коли нема суперечності, не може бути й порівняння.

— Коли зникають суперечності, настає виродження.

— А щати хочеш сказати? Що різниця в кольорі шкіри принесла історії користь? От я зовсім не бачу сенсу в такій суперечності.

— Ого, ти зачепив національне питання. Здається, тлумачиш його надто широко.

— Якби мав змогу, я розширив би його ще більше. До кожного обличчя на цьому світі... Тільки от при такій фізіономії все сказане мною здаватиметься бадьорою пісенькою спійманого злочинця...

— Якщо дозволиш торкнутися лише національного питання... Чи не занадто — звалювати всю відповідальність на обличчя?

— Я от що хочу спитати: чому, власне, наші фантазії про інопланетян починаються з їхньої зовнішності?

— Знову відхилилися від теми...— І роздушуючи сигарету, якою лише тричі затягнувся: — Коротко кажучи, це можна пояснити цікавістю.

Я до болю виразно відчув раптово змінений тон співрозмовника, і моє фальшиве обличчя сповзло зі свого місця — так падає тарілка, коли жонглер перестає її обертати.

— Слухай, поглянь на ту картину.— Нічого не навчившись на гіркому досвіді, я показую на солодкаву з першого погляду репродукцію картини епохи Відродження.— Що ти про неї думаєш?

— Бачу, ти ладен мене вкусити, коли відповім непродумано... Загалом досить дурне обличчя.

— Очевидно, маєш рацію. А німб над головою — в ньому закладена ідея. Ідея шахрайства та обману. Завдяки їй здається, що таке обличчя потонуло в брехні...

На обличчі співрозмовника з'явилася дивна посмішка. Навіть без тіні збентеження, наче спрямована кудись у далечінь.

— На мене не надійся. Хоч би як ти розписував, а поки я не зрозумію, серцем не зможу відчути. Мабуть, причина в тому, що говоримо різними мовами. За фахом я займаюся викопними тваринами і рослинами, та коли йдеться про мистецтво, тут я модерніст.

Ні, скаржитися безглуздо. Краще якнайшвидше звикнути до такого погляду. Сподіватися важливіших наслідків — тільки голову собі задурювати. Бо потрібну інформацію я вже роздобув, а крім того, побороти приниження було моєю ціллю і входило в задуманий план.

Та ще раніше я зненавидів того палеонтолога усією душею, коли помітив, що принесена додому, здавалося б, цінна здобич насправді виявилася неїстівною приманкою. Ні, скоріше то був натуральний продукт, але, на жаль, ніхто не знав, як його приготувати — тільки роздражнили.

Визнання того, що при відтворенні обличчя, опираючись на особливості черепа, можливі значні відхилення, було ще одним кроком уперед до створення маски. Іншими словами, виходило, що незалежно від основи можна вибрати обличчя на свій розсуд? Вибирати на свій смак приємно, але що саме вибирати,— ось у чому трудність. Доведеться просіяти тисячі можливостей і зупинитися на чомусь одному. Та якою міркою користуватися, вибираючи обличчя?

Я не збирався надавати обличчю особливого значення, а тому мене задовольнило б будь-яке... Та не хотілося, щоб воно було одутлим, як у хворого на серце. І звичайно ж, не годилося брати за модель кіноактора. Свобода вибору, з першого погляду така приваблива, насправді обернулася страшним клопотом.

Прагнути ідеального обличчя — марна затія. Хоч би тому, що такого на світі немає. Та оскільки я мусив вибирати, то мені був потрібен зразок. Навіть непідходящий, незадовільний — і той допоміг би, але... ні суб'єктивно, ні об'єктивно я на нього не натрапляв... І лише десь через півроку я дійшов до остаточного висновку.

Зауваження на полях. Було б неправильно зводити все до невизначеності зразка. Скоріше треба врахувати мій внутрішній опір проти нього. Наслідувати зразок — це все одно що піддатися чужій волі. Але ж людина водночас має і протилежне бажання — відрізнятися від інших. Обидві ці тенденції, очевидно, перебувають у такій взаємозалежності:

де А — коефіцієнт піддатливості, В — коефіцієнт опору чужій волі, п — вік, / — ступінь пристосування. (Його зниження не тільки вказує на посилене самоутвердження, але й закостеніння поглядів. Хоча загалом він обернено пропорційний віку людини, в його поведінці помітні значні індивідуальні відхилення, залежні від статі, вдачі, фаху тощо).

Коротко кажучи, з урахуванням тільки віку ступінь мого пристосування знизився, і я вже відчуваю сильний опір до самої ідеї заміни обличчя. Мабуть, треба визнати влучним твердження палеонтолога про те, що надто розмальовані жінки — істерички. Бо, згідно з психоаналізом, істерія — своєрідна форма впадання в дитинство.

Звісно, протягом того часу я не сидів згорнувши руки. Випробування матеріалу для епітелію... Як тільки я в них заглибився, з'явився привід, щоб відкласти очну ставку з нерозв'язаною проблемою. Одне слово, виключно технічної роботи накопичилася ціла гора.

Особливо багато часу — більше, ніж я сподівався — забрав гладкий епітелій. Він і кількісно був найважливішою частиною шкіри, а крім того, визначав успіх чи невдачу в тому, наскільки досконалою буде її рухливість. З мовчазної згоди колег я сміливо використовував лабораторне обладнання й матеріали, але однаково досліди зайняли понад три місяці. Принаймні в той час мене не дуже турбувала трохи смішна суперечність: я розвивав план виготовлення маски, не визначивши, яким буде обличчя. Але ж не можна постійно ховатися від дощу під чужим дахом. Коли цей період закінчиться і робота піде успішно, я опинюся в скрутному становищі.

Я легко відкрив, що для кератинового шару епідерми годяться акрилові смоли. Підшкірну тканину теж, мабуть, вдасться виготовити з того самого матеріалу, що й епітелій, спінивши його перед затвердінням.