Чужинець на чужій землі - Сторінка 24

Ці два види мистецтва оцінювали окремо.

За якими стандартами варто було оцінити цей твір? Він перекидав місток від загального до конкретного; повністю його завершив Старійшина. З іншого боку, творець, який через відчуженість усіх митців навіть не помітив зміни свого статусу, продовжив роботу так, наче все ще був цільним. Чи, може, це був новий вид мистецтва? Чи можна було завдяки несподіваному відділенню від тіла митців під час роботи створити такі витвори знову? Старійшини у пасивній згоді обговорювали захопливі можливості впродовж століть, і всі цільні марсіани з нетерпінням чекали їхнього вердикту.

Цим питанням так цікавилися тому, що це було не абстрактне, а надзвичайно емоційне та релігійне (у терранському розумінні) мистецтво: у ньому описувався контакт між марсіанською расою та жителями п'ятої планети. Ця подія трапилася дуже давно, проте залишалася важливою та викликала інтерес у марсіан так само, як у людей — смерть однієї істоти від розп'яття на хресті через два терранські тисячоліття. Марсіанська раса зіткнулася з жителями п'ятої планети, повністю їх ґрокнула — і вона діяла своєчасно: залишки астероїдів — це все, що залишилося і збереглося від цієї події, а марсіани продовжували плекати та шанувати знищений ними народ. Цей новий мистецький твір був однією з багатьох спроб цілковито ґрокнути всі частини прекрасного досвіду у всій його складності в одному творі. Але перед тим, як його оцінити, потрібно було ґрокнути, як це зробити.

А це була дуже складна проблема.

На третій планеті Валентин Майкл Сміт не переймався пекучими питаннями Марса; він ніколи не чув про них. Марсіанський вихователь та водні брати не переобтяжували його тим, чого він не зміг би осягнути. Сміт знав про знищення п'ятої планети та його емоційне значення так, як будь який школяр вивчає Трою чи Плімутську скелю[18]; але йому не показували мистецтво, яке він не міг би ґрокнути. Його знання були унікальними — значно глибшими, ніж у пташенят з його гнізда, але значно меншими, ніж у дорослих; його вихователь та порадники вихователя серед Старійшин принагідно цікавилися тим, як багато й чого саме зможе навчитися це інопланетне пташеня. З результатів вони більше дізналися про потенціал людської раси, аніж сама ця раса знала про себе: Сміт із задоволенням ґрокав те, чого не знала раніше жодна інша людська істота.

Але саме зараз Сміт просто насолоджувався своєю безтурботністю, якої не відчував уже багато років. В особі Джубала він здобув нового водного брата; у нього з'явилося багато нових друзів, і він насолоджувався захопливим новим досвідом такої калейдоскопічної якості, що у нього не було часу їх ґрокнути; він міг просто відкласти їх, щоб перезавантажити знову потім, на дозвіллі.

Брат Джубал запевнив його, що він швидше ґрокне це дивне та красиве місце, якщо навчиться читати, і витратив цілий день, щоб навчити його читати гарно та швидко, а Джилл показувала та вимовляла для нього слова. Це означало витримати без басейну цілий день, що було великою жертвою, оскільки плавання (якось він зрозумів, що це було фактично дозволено) було сповнене не тільки естетичного захвату, а й майже непереборного релігійного задоволення. Якби не Джилл та Джубал, то він би узагалі ніколи не вилазив з басейну.

Оскільки йому не дозволяли плавати вночі, то ночами він читав. Сміт ковтнув Британську енциклопедію і закусив ведичними та юридичними довідниками Джубала на десерт. Брат Джубал побачив, як швидко він гортає одну з книг, зупинив його та запитав, що саме він запам'ятав. Сміт обережно відповів, тому що це було схоже на тести, які йому час від часу давали Старійшини. Відповіді, здавалося, трохи засмутили його водного брата, і Сміт обрав за необхідне зажуритися у годинний розгляд цієї думки, щоб бути точно впевненим, що відповідав словами, написаними в книзі, — навіть тоді, коли ще не ґрокнув їх усі.

Але він віддавав перевагу не книгам, а басейну — особливо коли Джилл, Міріам, Ларрі, Анна та решта оббризкували одне одного. Він ще не навчився плавати так, як вони, але вперше усвідомив, що може робити щось, чого вони не вміють. Сміт просто пішов на дно і ліг там, занурившись у тихе блаженство — після чого його витягли з таким хвилюванням, що ледь не змусили зануритися в транс. Для нього не було очевидним те, що це пов'язано з його благополуччям.

Пізніше того ж дня він показав це вміння Джубалу, залишаючись на дні впродовж прекрасної години, і спробував навчити цьому свого брата Джилл. Але її це так стурбувало, що він припинив. Це було перше чітке розуміння того, що існують речі, які він може робити, а його нові друзі — ні. Сміт про це довго розмірковував, намагаючись ґрокнути повноту цієї думки.

Сміт був щасливий, а ось Гаршоу — не дуже. Він продовжував свої звичні будні безцільного байдикування, що вирізнялися лише випадковими та незапланованими оглядами його піддослідного кролика — Людини з Марса. Він не складав для Сміта ні розкладу, ні програми занять, ні регулярних фізичних перевірок, а просто дозволяв йому робити те, що подобалося: шалено бігати, як цуценя, що росте на ранчо. Оскільки Джубал скептично ставився до чоловіків, яких виховали жінки, то сердито стверджував, що того догляду, який Сміт отримував від Джилл, було більше ніж достатньо.

Проте Джилліан Бордмен робила трохи більше, ніж просто вчила Валентина Сміта основам людської соціальної поведінки, — а довго вчити його було і не потрібно. Тепер він їв за столом разом з іншими, самостійно одягався (щонайменше Джубал так думав; він подумки зробив собі примітку — запитати у Джилл, чи вона все ще йому допомагає); гарно пристосувався до дуже невимушених звичаїв у домі та, здавалося, був здатний впоратися з більшістю нових знань на рівні "мавпочка бачить, мавпочка робить". Вперше за столом Сміт почав їсти, використовуючи лише ложку, а м'ясо для нього порізала Джилл. До кінця вечері він намагався їсти так, як їдять інші. Наступного разу під час трапези його манери за столом точно копіювали манери Джилл, включно з надмірною манірністю.

Навіть подвійне відкриття того, що Сміт навчився читати зі швидкістю електронного сканування, повністю запам'ятовуючи все, що прочитав, не спокусили Гаршоу створити "програму" Сміта з контролем, обмеженнями та кривими прогресу. Гаршоу мав зухвалу покірність людини, яка знала так багато, що була впевнена в своєму незнанні. Тому він не бачив сенсу у "вимірюваннях" — якщо він не знав точно, що саме має вимірювати. Натомість він обмежився особистими записами, які робив без будь-якого наміру публікувати свої спостереження.

Проте поки Гаршоу насолоджувався спогляданням того, як ця унікальна тваринка перетворюється на імітацію копії людської істоти, ця розвага не приносила йому задоволення.

Як і Генеральний Секретар Дуглас, Гаршоу очікував неминучого.

Його напруженість зростала: він усвідомив, що змусив себе діяти, очікуючи, що проти нього виступить частина уряду. Його дратувало, навіть злило те, що й досі нічого не сталося. Прокляття! Та чи копи у Федерації такі тупі, що не змогли відстежити наївне дівчисько, яке протягло непритомного чоловіка через весь округ? Чи — і це було ймовірніше — вони вже прямують сюди? Чи, можливо, навіть уже встановлюють спостереження за його будинком? Останнє припущення розлютило Гаршоу; для нього думка про те, що уряд може шпигувати за його домом, його фортецею, з будь-чим — від біноклів до радарів — викликала таку ж відразу, як думка оприлюднити своє листування.

"А вони могли зробити і це також!" — похмуро нагадав він собі. Уряд! Три чверті паразитичних та одна чверть тупих нездар... О, він припускав, що людина, ця соціальна тварина, не могла обійтися без уряду — не більше, ніж окрема людина могла б уникнути довічного рабства свого кишківника.

Але Гаршоу не повинно було це подобатися. Просто тому, що коли зло було невідворотне, не було потреби називати його добром. Він хотів би, щоб той уряд кудись пішов і зник.

Але можливо (чи навіть ймовірно): урядовці знали, де переховується Людина з Марса? І вони самі вирішили залишити все так, як було, — поки готували... Що саме?

Якщо так, то як довго це триватиме? І як довго він зможе тримати свою захисну "бомбу з годинниковим механізмом" у бойовій готовності?

І де, в чорта, той безрозсудний молодий ідіот Бен Кекстон?

Джилл Бордмен витягла його з духовного байдикування:

— Джубале?

— Що? О, це ти, ясні оченята. Вибач, я замислився. Сідай. Вип'єш чогось?

— О, ні, дякую. Джубале, я хвилююся.

— Це нормально. А хто ні? Як же гарно, по-лебединому, ти пірнула. Погляньмо на це ще раз.

Джилл прикусила губу — так, наче їй було дванадцять.

— Джубале! Будь ласка, послухайте! Я жахливо хвилююся.

Він кивнув.

— У такому разі витрися. Вітер стає прохолодним.

— Мені не холодно. Джубале? Я можу залишити Людину з Марса тут? Ви ж подбаєте про нього?

Гаршоу заплющив очі.

— Звичайно, він може тут залишитися. Тобі це відомо. Дівчата доглянуть його... А я час від часу стежитиму за ними. Припустімо, що з цим не буде проблем. Ти їдеш?

Вона не дивилася йому в очі.

— Так.

— Гм... Тобі завжди тут раді. Але, звісно, ти можеш піти, якщо хочеш.

— Що? Але, Джубале, я не хочу йти!

— Тоді не йди.

— Та мушу!

— Краще поясни. Я не зрозумів.

— Хіба ви не бачите, Джубале? Мені тут подобається — ви надзвичайно гарно до нас ставилися! Але я не можу більше тут залишатися. Не тоді, коли Бен зник. Я повинна розшукати його.

Гаршоу сказав лише одне слово — емоційне, грубе та вульгарне. Потім додав:

— Як ти плануєш його шукати?

Вона спохмурніла:

— Не знаю. Але я більше не можу просто сидіти тут, байдикувати і плавати, коли він зник.

— Джилліан, я вже казав тобі раніше: Бен уже дорослий хлопчик. Ти йому не мати і не дружина. А я йому не сторож. Ніхто з нас не несе за нього відповідальності... І ніхто не вимагає, щоб ти його шукала. Правда ж?

Джилл опустила погляд і пальцем колупалася в траві.

— Ні, — визнала вона, — я не маю на Бена жодних прав. Я просто знаю... що якби зникла я... Бен би мене шукав, аж доки не знайшов. Тож я мушу шукати його!

Джубал подумки прокляв усіх давніх богів, що якимось чином були причетні до створення дивацтв людської раси, потім вголос сказав:

— Добре, добре.