Цимбелін - Сторінка 11
- Вільям Шекспір -
Він веде за руку літню жінку. Це його
дружина — Постумова мати. Услід входять інші музиканти; за ними —
обидва молоді Леонат и, Постумові брати; видно рани, від яких вони
померли в боях. Усі оточують сонного П о с т у м а.
Сіцілій О, будь ласкавим, Громовержцю,
Людського роду отче!
Хай Марсів меч і гнів Юнони
Не губить і не топче
Твоїх і грішників, і боржників.
Чим завинив мій менший син,
Народжений в жалобі?
Коли я помирав, він був
У матірній утробі.
І сиротою зріс, а ти —
Всім сиротам опіка.
Чого ж поклав йому нести
Тягар такий великий?
Мати Боги мені не помогли —
Померла я у болях,
А сина мого пойняли
Недоля і неволя,
Бідненького.
Сіцілій Йому природою дана
Хоробрих предків сила.
Чом не зробив ти, щоб вона
Весь рід наш осінила?
1-й брат Крли він виріс і змужнів
У королівстві бритів,
Серед найкращих юнаків
Достойний, щоб любити,-
Британській королівні
Він став жадана рівня.
Мати Як з нею шлюб узяв, чому ж
На глум зняли і кпини?
І став вигнанцем добрий муж
Нещасної дружини,
Ясної Імогени.
Сіцілій Чом допоміг ти гультяю
З Італії — Якімо —
Струїти серце Постуму
Підозрами гидкими?
Чом скаламутив ум йому
Підлотами чужими?
2-й брат Із царства тіней прибули
Батьки й брати. Ми славу
Для рідної Британії
У війнах добували;
Стояли до останнього
В Тенацієвих лавах.
1-й брат І Постум наш, як ми, служив
Достойно Цимбеліну.
За що його, Юпітере,
Напризволяще кинув?
І йде останній Леонат
Од горя до загину.
Сіцілій О, зглянься! Ласку із-за хмар
Яви моєму сину,
Не насилай неправих кар
На лицарську дитину.
Мати Благаю: відверни удар,
Коли мій син не винен.
Сіцілій Відкрий свій золотий чертог,
Явись йому, ласкавий,
Хай ми не плачемо, що бог,
Хоч зверхній, та не правий.
2-й брат І не шукаєм в небесах
На зверхнього управи.
У гуркоті грому та блискавицях спускається на орлі Юпітер і кидає вогненну
Стрілу. Привиди падають навколішки.
Юпітер Замовкніть, надокучливі примари!
Як смієте ви докорять мені,
Хто посилає громові покари
Із краю в край на сонми бунтівні?!
Геть звідси, тіні Підземелля кволі!
Для вас луги в Елізіумі є;
Усе, що твориться в земній юдолі,-
Не ваше піклування, а моє.
Кого люблю, того перепиняю —
Хай вистраждає славу і ясу,
А рідний ваш не марно тут конає:
Його я лорятро й .вознесу.
Моя зоря .була йому .знаменням;
Він шлюб святий в моєму храмі брав.
З ним по розлуці буде Імогена,
По лихолітті — радісна пора.
Нехай мою скрижаль на грудях зна"йде
ї прочитає, що йому зроблю.
Доволі вам лементувать! Щезайте!
Не докучайте, поки вас терплю.
(До орла)
Підстав-но крила, неба королю!
(Злітає вгору)
Сіцілій Являвся в громі, то сірчано дихав;
Чепірив пазури його орел
Сердито. А підноситься ласкавий,
Мов елізійська благодать. Орел —
І той клекоче лагідно й простер
Примирливо широкі крила — знак
Благовоління божого.
Усі разом Хвала
Юпітеру!
Сіцілій Відкрилася небесна
Дорога і закрилася за ним.
Тікаймо! Більше бога не гнівім!
Видіння щезає.
Постум
(прикидається)
Ті марення — як пращури: зродили
Мойого батька, матір і братів
У сні. Але, на .лихо, знов забрали!..
Нещасний, той, чиє життя залежить
Від ласк всесильних,: марення снує
Та вбогим прокидається. А є
Між нами й добрих марень недостойні,
Хоч ласками осипувані гойно-.
Невже таке судилося й мені?..
Чудве щось діється! Який урочий
Пергамент?! Виставляється на очі
В поваждих шатах-чи такий же зміст?
Нехай твій вид відповідає суті
Не так, як при дворах, де в пишній1 мові
й наввишуканіших манерах — фальш.
(Читає)
"Коли нетямуще левеня неждано впаде в
обійми ніжного повітря; коли з могутнього кедра відрубані гілки,
багато літ тому засохлі, оживши, приростуть до рідного стовбура
й забуяють,— отоді прийде кінець— поневірянням Постума та лихо-
літтю Британії, і розквітне вона в мирі та достатку".
Знов марення? Ні — швидше маячня,
Що й божевільному не приверзеться!
Чи там безумство, чи надмірний розум —
А мовиться ж і про моє життя.
Прибережу — побачимо, що буде.
Входить тюремник.
Тюремник Гей, паночку! До смерті вже готові?
Постум Давним давно! Не бачиш — пересмаживсь.
Тюремник Повішення, от що! Коли ви готувалися до цього,
то буде з вас гарна страва.
Постум Аби стало на перекуску роззявам — витрати
оплатяться.
Тюремник Вам, паночку, від того не легше. Тільки й утіхи,
Що більш не правитимуть боргів і спекаєтесь рахунків у шинках,
Де купують ситість, а на прощання печаль. Заходиш — хитаєшся
від голоду; виходиш — заточуєшся від випитого; і жаль розбирає,
Що хильнув зайвого і витратив зайве; і в мозку пусто, і в гаманці
порожньо. А голова що легковажніша була, то важча; і гаманець
Що ваговитіший був, то легший став. Ет! Вам уже ні до чого ці
протиріччя! Дешевенька мотузка, а милосерда: одною закарлюч-
кою списує тисячі. От де найкращий кредитор і боржник! На все,
Що було, є і буде, розправа. Ваша, паночку, шия — то і перо, і
рахівниця, і рахівник, а по тому — квит!
Постум Мені померти, веселіш, як тобі жити.
Тюремник Авжеж, паночку: заснув —^ не чуєш, чи болить
зуб. Але всякий, кому треба заснути, як оце вам, помінявся б міс-
цем з катом, що колисатиме до сну. Бо хто його зна, куди підеш
опісля.
Постум Я, чоловіче, знаю.
Тюремник Тоді ваша смерть має очі, хоч я й не бачив, щоб
її малювали такою. Чи то вас поведуть, куди знають, чи то ви собі
вроїли, буцім знаєте,— в одному я певен: заманись кому призна-
чити потім слідство, то ви вже не вернетесь давати свідчення про
те, як вам прийшов капут.
Постум Кажу тобі, чоловіче: всі мають очі, щоб бачити
дорогу, по якій йти, тільки їх заплющують, щоб не дивитись.
Тюремник Тоді який у тому безмежний глум, що потрібна
вся ясність людського зору, аби лиш розгледіти шлях у тьму! Бо
вже як повис, то таки заплющився.
Входить гонець.
Гонець Зніми з в'язня кайдани й веди його до короля.
Постум Непогана вість: по мене прислали, щоб звіль-
нити.
Тюремник Хоч сам лізь у зашморг!
Постум От і станеш вільнішим від ключарів! Адже
мертвому ключі ні до чого.
Постум і гонець виходять.
Тюремник Не бачив такого: йому шибениця, ніби любас-
ка — плодити шибеників. А по совісті, хоч він і римлянин,— скіль-
ки ж то сволоти вчепилося за життя і вмирать не хоче! Лише де-
кого з них вряди-годи примушують умерти. А сам я що — не хочу
жити?! А добре було б, якби між усіма запанувала згода, так,
щоб усім на добро. Ох, і похнюпилися б тюремники та шибениці!
Кажу так наперекір власній службі, бо забаглося, та й годі.
(Виходить)
СЦЕНА 5
Біля Цимбелінового намету.
Входять Цимбелін, Беларій, Гвідерій, Арвіраг, Шзаніо,
вельможі, воєначальники і почет.
Цимбелін Ви, з ласки божої рятівники
Мойого трону, приступіться ближче.
Де вбогий воїн, той, що посоромив
Блискучих лицарів, залізно збройних,
Коли з відкритими грудьми пішов
Проти мечів? Не об'явився й досі?
Хто знайде — ощасливлю.
Беларій Ще не бачив
Такої я відваги в жебракові
І стільки гніву й доблесті в лахмітті.
Цимбелін То де ж він, де?
Пізаніо Між мертвими й живини
Шукали — не знайшли.
Цимбелін Ми перед ним,
І перед вами у боргу. Ви — серце,
І кров, і мозок батьківщини.
(До Беларія, Гвідерія й Арвірага)
Нам
Пора вже знати, звідки ви.
Беларій Владико,
Із Камбрії, шляхетного ми роду,
А більш розповідати тут було б
Нескромно й недоречно. Лиш одне
Додам: ми — чесні.
Цимбелін Станьте на коліна!
Вам лицарські звання на полі бою
Дарую. Підведіться. Відтепер
У славнім почті між моїх найближчих
Належать вам відзнаки і маєтки.
Входять Корнелій і придворні дами.
А що там за стурбовані обличчя
У час тріумфу? Може, жалко римлян?!
Корнелій Його величності потьмарить мушу
Цю мить сумною вістю: королева
Померла.
Цимбелін Лікарям не личать вісті
Про смерть, науці їхній не підвладну,
Бо смерть і лікарів бере. Скажи,
Як вмерла наша королева?
Корнелій В муках,
Жахливо й люто світ увесь кляла,
І те, чого в житті бажала іншим,
Все скоїлось на ній. Зізналась врешті
В такому, що потвердять ці жінки:
Вони у смертний час її ридали
Над нею.
Цимбелін — Говори!
Корнелій Вона призналась,
Що не любила вас, а тільки владу
Та королівські почесті, а вами
Як мужем — гидувала.
Цимбелін Це вона
Казала при смерті; якби від неї
Сам чув те, не повірив би. Ну, далі.
Корнелій Що ваша донька, їй на людях люба,
Була для неї наче скорпіон,-
Якби вона завчасу не втекла,
Була б отруєна.
Цимбелін О, сатана
З обличчям ангельським! Жінки — це прірва!
Ще, може, щось?
Корнелій Так, владарю, найгірше:
У неї був смертельний мінерал,
Щоб отруїть вас: мав невідворотно
Підточувати вам життя. Вона ж,
При помираючому невідступна,
В сльозах, обіймах, лестощах, цілунках
Схиляла б вас, щоб синові її
Передали Британії корону.
Відколи ж Клотен безвісти пропав,
Вона, упавши в безсоромний відчай,
На зло землі і небесам відкрила
Всі наміри свої й жаліла люто,
Що не здійснила їх. І з тим померла.
Цимбелін Ви, дами з почту, чули це?
Придв. дама Так, пане.
Цимбелін І все ж мої не помилялись очі,
Милуючись її красою; вуха
Уловлювали ніжні речі, й серце,
Довіру маючи, не сумнівалось.
Інакше — був би нелюдом. 0*х, де ти,
Моя єдина доню? Подивись
Докірливо на недотепу батька.
Боги, верніть моє дитя!
Входять під вартою Л у ц і й, Я к і м о, ворожбит та інші полонені
римляни; за ними — П о с т у м, далі І м о r e н а.
Що, Луцій,
Прийшов уже не відбирать данину,
Мечем закреслену? А як багато
Хоробрих бритів згинуло! їх кревні,
Щоб задобрити душі, вимагають
Убити вас усіх, і я дозволив.
Кажи останнє слово.
Луцій Поміркуй
Про перемінливість війни. Звитягу
Вам випадок приніс. Якби це ми
Перемогли, то бранців не вбивали б
Мечем схололим. Втім, тут воля божа.
Коли життя — єдиний викуп, що ж —
Його ми сплатим мужньо; так ведеться
У римлян. Тільки знай, що кесар наш
Живий. Тобі він не пробачить. Годі
Про нас. Одне лиш попрошу: даруй
Життя невинне ось цьому хлопчині,
Що пажем був мені; слухняний, вірний
І чулий, мов пестунка. Він британець
Із Камбрії і зла вам не чинив.
Коли зворушать королівську милість
його чесноти і моє прохання,
То подаруй йому життя, а нас
Віддай мечу.
Цимбелін Десь я його вже бачив...
Мені ти, хлопче, любий, а чому —
Не знаю й сам... Гаразд, живи! Не дякуй
Своєму панові, зате у мене
Проси, чого бажаєш. Подарую
Хоч би й життя найзнатнішому бранцю.
Імогена Складаю упокорену подяку
Величності монаршій!
Луцій Не проси
За мене, хоч збираєшся!
Імогена Ні! Там
Я бачу щось жахливіше від смерті.
А ваше, добрий пане мій, життя
Нехай за себе дбає.
Луцій Вже й відкинув
Мене! Для нього я тепер ніхто.
Яка гірка чекає тих відплата,
Кого чарують хлопці та дівчата!
Чого збентежився?
Цимбелін Ти, любий хлопче,
Не потурай! Проси, чого хотів.
Он той, що дивишся на нього,— брат
Чи друг твій?
Імогена Ні, він римлянин, владарю,
Рідня мені не більше, ніж я вам,
Що народивсь васалом, тільки ж трохи
Рідніший.
Цимбелін Чом же погляду не зводиш?
Хто він?
Імогена Владарю, я про те скажу
Вам наодинці, вже як буде ласка
Послухати.
Цимбелін Гаразд.
дружина — Постумова мати. Услід входять інші музиканти; за ними —
обидва молоді Леонат и, Постумові брати; видно рани, від яких вони
померли в боях. Усі оточують сонного П о с т у м а.
Сіцілій О, будь ласкавим, Громовержцю,
Людського роду отче!
Хай Марсів меч і гнів Юнони
Не губить і не топче
Твоїх і грішників, і боржників.
Чим завинив мій менший син,
Народжений в жалобі?
Коли я помирав, він був
У матірній утробі.
І сиротою зріс, а ти —
Всім сиротам опіка.
Чого ж поклав йому нести
Тягар такий великий?
Мати Боги мені не помогли —
Померла я у болях,
А сина мого пойняли
Недоля і неволя,
Бідненького.
Сіцілій Йому природою дана
Хоробрих предків сила.
Чом не зробив ти, щоб вона
Весь рід наш осінила?
1-й брат Крли він виріс і змужнів
У королівстві бритів,
Серед найкращих юнаків
Достойний, щоб любити,-
Британській королівні
Він став жадана рівня.
Мати Як з нею шлюб узяв, чому ж
На глум зняли і кпини?
І став вигнанцем добрий муж
Нещасної дружини,
Ясної Імогени.
Сіцілій Чом допоміг ти гультяю
З Італії — Якімо —
Струїти серце Постуму
Підозрами гидкими?
Чом скаламутив ум йому
Підлотами чужими?
2-й брат Із царства тіней прибули
Батьки й брати. Ми славу
Для рідної Британії
У війнах добували;
Стояли до останнього
В Тенацієвих лавах.
1-й брат І Постум наш, як ми, служив
Достойно Цимбеліну.
За що його, Юпітере,
Напризволяще кинув?
І йде останній Леонат
Од горя до загину.
Сіцілій О, зглянься! Ласку із-за хмар
Яви моєму сину,
Не насилай неправих кар
На лицарську дитину.
Мати Благаю: відверни удар,
Коли мій син не винен.
Сіцілій Відкрий свій золотий чертог,
Явись йому, ласкавий,
Хай ми не плачемо, що бог,
Хоч зверхній, та не правий.
2-й брат І не шукаєм в небесах
На зверхнього управи.
У гуркоті грому та блискавицях спускається на орлі Юпітер і кидає вогненну
Стрілу. Привиди падають навколішки.
Юпітер Замовкніть, надокучливі примари!
Як смієте ви докорять мені,
Хто посилає громові покари
Із краю в край на сонми бунтівні?!
Геть звідси, тіні Підземелля кволі!
Для вас луги в Елізіумі є;
Усе, що твориться в земній юдолі,-
Не ваше піклування, а моє.
Кого люблю, того перепиняю —
Хай вистраждає славу і ясу,
А рідний ваш не марно тут конає:
Його я лорятро й .вознесу.
Моя зоря .була йому .знаменням;
Він шлюб святий в моєму храмі брав.
З ним по розлуці буде Імогена,
По лихолітті — радісна пора.
Нехай мою скрижаль на грудях зна"йде
ї прочитає, що йому зроблю.
Доволі вам лементувать! Щезайте!
Не докучайте, поки вас терплю.
(До орла)
Підстав-но крила, неба королю!
(Злітає вгору)
Сіцілій Являвся в громі, то сірчано дихав;
Чепірив пазури його орел
Сердито. А підноситься ласкавий,
Мов елізійська благодать. Орел —
І той клекоче лагідно й простер
Примирливо широкі крила — знак
Благовоління божого.
Усі разом Хвала
Юпітеру!
Сіцілій Відкрилася небесна
Дорога і закрилася за ним.
Тікаймо! Більше бога не гнівім!
Видіння щезає.
Постум
(прикидається)
Ті марення — як пращури: зродили
Мойого батька, матір і братів
У сні. Але, на .лихо, знов забрали!..
Нещасний, той, чиє життя залежить
Від ласк всесильних,: марення снує
Та вбогим прокидається. А є
Між нами й добрих марень недостойні,
Хоч ласками осипувані гойно-.
Невже таке судилося й мені?..
Чудве щось діється! Який урочий
Пергамент?! Виставляється на очі
В поваждих шатах-чи такий же зміст?
Нехай твій вид відповідає суті
Не так, як при дворах, де в пишній1 мові
й наввишуканіших манерах — фальш.
(Читає)
"Коли нетямуще левеня неждано впаде в
обійми ніжного повітря; коли з могутнього кедра відрубані гілки,
багато літ тому засохлі, оживши, приростуть до рідного стовбура
й забуяють,— отоді прийде кінець— поневірянням Постума та лихо-
літтю Британії, і розквітне вона в мирі та достатку".
Знов марення? Ні — швидше маячня,
Що й божевільному не приверзеться!
Чи там безумство, чи надмірний розум —
А мовиться ж і про моє життя.
Прибережу — побачимо, що буде.
Входить тюремник.
Тюремник Гей, паночку! До смерті вже готові?
Постум Давним давно! Не бачиш — пересмаживсь.
Тюремник Повішення, от що! Коли ви готувалися до цього,
то буде з вас гарна страва.
Постум Аби стало на перекуску роззявам — витрати
оплатяться.
Тюремник Вам, паночку, від того не легше. Тільки й утіхи,
Що більш не правитимуть боргів і спекаєтесь рахунків у шинках,
Де купують ситість, а на прощання печаль. Заходиш — хитаєшся
від голоду; виходиш — заточуєшся від випитого; і жаль розбирає,
Що хильнув зайвого і витратив зайве; і в мозку пусто, і в гаманці
порожньо. А голова що легковажніша була, то важча; і гаманець
Що ваговитіший був, то легший став. Ет! Вам уже ні до чого ці
протиріччя! Дешевенька мотузка, а милосерда: одною закарлюч-
кою списує тисячі. От де найкращий кредитор і боржник! На все,
Що було, є і буде, розправа. Ваша, паночку, шия — то і перо, і
рахівниця, і рахівник, а по тому — квит!
Постум Мені померти, веселіш, як тобі жити.
Тюремник Авжеж, паночку: заснув —^ не чуєш, чи болить
зуб. Але всякий, кому треба заснути, як оце вам, помінявся б міс-
цем з катом, що колисатиме до сну. Бо хто його зна, куди підеш
опісля.
Постум Я, чоловіче, знаю.
Тюремник Тоді ваша смерть має очі, хоч я й не бачив, щоб
її малювали такою. Чи то вас поведуть, куди знають, чи то ви собі
вроїли, буцім знаєте,— в одному я певен: заманись кому призна-
чити потім слідство, то ви вже не вернетесь давати свідчення про
те, як вам прийшов капут.
Постум Кажу тобі, чоловіче: всі мають очі, щоб бачити
дорогу, по якій йти, тільки їх заплющують, щоб не дивитись.
Тюремник Тоді який у тому безмежний глум, що потрібна
вся ясність людського зору, аби лиш розгледіти шлях у тьму! Бо
вже як повис, то таки заплющився.
Входить гонець.
Гонець Зніми з в'язня кайдани й веди його до короля.
Постум Непогана вість: по мене прислали, щоб звіль-
нити.
Тюремник Хоч сам лізь у зашморг!
Постум От і станеш вільнішим від ключарів! Адже
мертвому ключі ні до чого.
Постум і гонець виходять.
Тюремник Не бачив такого: йому шибениця, ніби любас-
ка — плодити шибеників. А по совісті, хоч він і римлянин,— скіль-
ки ж то сволоти вчепилося за життя і вмирать не хоче! Лише де-
кого з них вряди-годи примушують умерти. А сам я що — не хочу
жити?! А добре було б, якби між усіма запанувала згода, так,
щоб усім на добро. Ох, і похнюпилися б тюремники та шибениці!
Кажу так наперекір власній службі, бо забаглося, та й годі.
(Виходить)
СЦЕНА 5
Біля Цимбелінового намету.
Входять Цимбелін, Беларій, Гвідерій, Арвіраг, Шзаніо,
вельможі, воєначальники і почет.
Цимбелін Ви, з ласки божої рятівники
Мойого трону, приступіться ближче.
Де вбогий воїн, той, що посоромив
Блискучих лицарів, залізно збройних,
Коли з відкритими грудьми пішов
Проти мечів? Не об'явився й досі?
Хто знайде — ощасливлю.
Беларій Ще не бачив
Такої я відваги в жебракові
І стільки гніву й доблесті в лахмітті.
Цимбелін То де ж він, де?
Пізаніо Між мертвими й живини
Шукали — не знайшли.
Цимбелін Ми перед ним,
І перед вами у боргу. Ви — серце,
І кров, і мозок батьківщини.
(До Беларія, Гвідерія й Арвірага)
Нам
Пора вже знати, звідки ви.
Беларій Владико,
Із Камбрії, шляхетного ми роду,
А більш розповідати тут було б
Нескромно й недоречно. Лиш одне
Додам: ми — чесні.
Цимбелін Станьте на коліна!
Вам лицарські звання на полі бою
Дарую. Підведіться. Відтепер
У славнім почті між моїх найближчих
Належать вам відзнаки і маєтки.
Входять Корнелій і придворні дами.
А що там за стурбовані обличчя
У час тріумфу? Може, жалко римлян?!
Корнелій Його величності потьмарить мушу
Цю мить сумною вістю: королева
Померла.
Цимбелін Лікарям не личать вісті
Про смерть, науці їхній не підвладну,
Бо смерть і лікарів бере. Скажи,
Як вмерла наша королева?
Корнелій В муках,
Жахливо й люто світ увесь кляла,
І те, чого в житті бажала іншим,
Все скоїлось на ній. Зізналась врешті
В такому, що потвердять ці жінки:
Вони у смертний час її ридали
Над нею.
Цимбелін — Говори!
Корнелій Вона призналась,
Що не любила вас, а тільки владу
Та королівські почесті, а вами
Як мужем — гидувала.
Цимбелін Це вона
Казала при смерті; якби від неї
Сам чув те, не повірив би. Ну, далі.
Корнелій Що ваша донька, їй на людях люба,
Була для неї наче скорпіон,-
Якби вона завчасу не втекла,
Була б отруєна.
Цимбелін О, сатана
З обличчям ангельським! Жінки — це прірва!
Ще, може, щось?
Корнелій Так, владарю, найгірше:
У неї був смертельний мінерал,
Щоб отруїть вас: мав невідворотно
Підточувати вам життя. Вона ж,
При помираючому невідступна,
В сльозах, обіймах, лестощах, цілунках
Схиляла б вас, щоб синові її
Передали Британії корону.
Відколи ж Клотен безвісти пропав,
Вона, упавши в безсоромний відчай,
На зло землі і небесам відкрила
Всі наміри свої й жаліла люто,
Що не здійснила їх. І з тим померла.
Цимбелін Ви, дами з почту, чули це?
Придв. дама Так, пане.
Цимбелін І все ж мої не помилялись очі,
Милуючись її красою; вуха
Уловлювали ніжні речі, й серце,
Довіру маючи, не сумнівалось.
Інакше — був би нелюдом. 0*х, де ти,
Моя єдина доню? Подивись
Докірливо на недотепу батька.
Боги, верніть моє дитя!
Входять під вартою Л у ц і й, Я к і м о, ворожбит та інші полонені
римляни; за ними — П о с т у м, далі І м о r e н а.
Що, Луцій,
Прийшов уже не відбирать данину,
Мечем закреслену? А як багато
Хоробрих бритів згинуло! їх кревні,
Щоб задобрити душі, вимагають
Убити вас усіх, і я дозволив.
Кажи останнє слово.
Луцій Поміркуй
Про перемінливість війни. Звитягу
Вам випадок приніс. Якби це ми
Перемогли, то бранців не вбивали б
Мечем схололим. Втім, тут воля божа.
Коли життя — єдиний викуп, що ж —
Його ми сплатим мужньо; так ведеться
У римлян. Тільки знай, що кесар наш
Живий. Тобі він не пробачить. Годі
Про нас. Одне лиш попрошу: даруй
Життя невинне ось цьому хлопчині,
Що пажем був мені; слухняний, вірний
І чулий, мов пестунка. Він британець
Із Камбрії і зла вам не чинив.
Коли зворушать королівську милість
його чесноти і моє прохання,
То подаруй йому життя, а нас
Віддай мечу.
Цимбелін Десь я його вже бачив...
Мені ти, хлопче, любий, а чому —
Не знаю й сам... Гаразд, живи! Не дякуй
Своєму панові, зате у мене
Проси, чого бажаєш. Подарую
Хоч би й життя найзнатнішому бранцю.
Імогена Складаю упокорену подяку
Величності монаршій!
Луцій Не проси
За мене, хоч збираєшся!
Імогена Ні! Там
Я бачу щось жахливіше від смерті.
А ваше, добрий пане мій, життя
Нехай за себе дбає.
Луцій Вже й відкинув
Мене! Для нього я тепер ніхто.
Яка гірка чекає тих відплата,
Кого чарують хлопці та дівчата!
Чого збентежився?
Цимбелін Ти, любий хлопче,
Не потурай! Проси, чого хотів.
Он той, що дивишся на нього,— брат
Чи друг твій?
Імогена Ні, він римлянин, владарю,
Рідня мені не більше, ніж я вам,
Що народивсь васалом, тільки ж трохи
Рідніший.
Цимбелін Чом же погляду не зводиш?
Хто він?
Імогена Владарю, я про те скажу
Вам наодинці, вже як буде ласка
Послухати.
Цимбелін Гаразд.