Дама з собачкою - Сторінка 3

От тобі й пригода... От і сиди тут".

Ще вранці, на вокзалі, йому впала в очі афіша з дуже великими буквами: йшла вперше "Гейша". Він згадав про це і поїхав до театру.

"Дуже можливо, що вона буває на перших виставах",— думав він.

Театр був повний. І тут, як взагалі в усіх губернських театрах, був туман над люстрою, гомінко непокоїлась гальорка; в першому ряду перед початком вистави стояли місцеві франти, заклавши руки назад; і тут у губернаторській ложі на першому місці сиділа губернаторська дочка в боа, а сам губернатор скромно ховався за портьєрою, і видно було тільки його руки; коливалась завіса, оркестр довго настроювався. Весь час, поки публіка входила й займала місця, Гуров жадібно шукав очима.

Увійшла й Анна Сергіївна. Вона сіла в третьому ряду, і коли Гуров глянув на неї, то серце в нього стиснулось, і він зрозумів ясно, що для нього тепер на всьому світі нема ближчої, дорожчої і важливішої людини, ніж вона; вона, загублена в провінціальній юрбі, ця маленька жінка, нічим не видатна, з вульгарною лорнеткою В руках, заповнювала тепер усе його життя, була його горем, радістю, єдиним щастям, якого він тепер бажав для себе; і під звуки поганого оркестру, паскудних обивательських скрипок, він думав про те, яка вона гарна. Думав і мріяв.

Разом з Анною Сергіївною увійшов і сів поряд молодий чоловік з невеликими бакенбардами, дуже високий, сутулий; він при кожному кроці похитував головою і, здавалося, весь час кланявся. Мабуть, то був чоловік, якого вона тоді в Ялті, в пориві гіркого почуття, назвала лакеєм. І справді, в його довгій постаті, в бакенбардах, у невеликій лисині було щось лакейськи скромне, усміхався він солодко, і в петлиці в нього блищав якийсь учений значок, наче лакейський номер.

У першому антракті чоловік вийшов курити, вона зосталась у кріслі. Гуров, що сидів теж у партері, підійшов до неї і сказав тремтячим голосом, усміхаючись силувано:

— Здрастуйте.

Вона глянула на нього і зблідла, потім ще раз глянула з жахом, не вірячи очам, і міцно стиснула в руках вкупі віяло і лорнетку, очевидно, борючись з собою, щоб не знепритомніти. Обоє змовчали. Вона сиділа, він стояв, зляканий її збентеженням, не зважуючись сісти рядом. Заспівали настроювані скрипки і флейти, стало раптом страшно, здавалося, що з усіх лож дивляться. Та ось вона підвелася і швидко пішла до виходу; він за нею, і обоє йшли безладно, по коридорах, по сходах, то підіймаючись, то спускаючись, і мигтіли в них перед очима якісь люди у судових, учительських і удільних мундирах, і все із значками; мигтіли дами, шуби на вішалках, дув наскрізний вітер, обвіваючи запахом недокурків. І Гуров, у якого дуже билося серце, думав:

"О господи! І до чого ці люди, цей оркестр..."

І в цю хвилину він раптом згадав, як тоді увечері на станції, провівши Анну Сергіївну, говорив собі, що все скінчилось і вони вже ніколи не побачаться. Але як що далеко було до кінця!

На вузьких, похмурих сходах, де було написано: "Хід до амфітеатру", вона спинилась.

— Як ви мене злякали! — сказала вона, важко дихаючи, все ще бліда, приголомшена.— О, як ви мене злякали! Я ледве жива. Чого ви приїхали? Чого?

— Але зрозумійте, Анно, зрозумійте...— вимовив він півголосом, кваплячись.— Благаю вас, зрозумійте...

Вона дивилась на нього з страхом, з благанням, з любов'ю, дивилася пильно, щоб міцніше затримати в пам'яті його риси.

— Я так страждаю! — казала далі вона, не слухаючи його.— Я весь час думала тільки про вас, я жила думками про вас. І мені хотілося забути, але навіщо, навіщо ви приїхали?

Вище, на площадці, два гімназисти курили й дивилися вниз, але Турову було байдуже, він пригорнув до себе Анну Сергіївну і став цілувати її обличчя, щоки, руки.

— Що ви робите, що ви робите! — говорила вона з жахом, відштовхуючи його від себе.— Ми з вами збожеволіли. Їдьте сьогодні ж, їдьте зараз... Заклинаю вас усім святим, благаю... Сюди йдуть.

По сходах знизу нагору хтось ішов.

— Ви повинні виїхати...— казала далі Анна Сергіївна пошепки.— Чуєте, Дмитре Дмитровичу? Я приїду до вас у Москву. Я ніколи не була щаслива, я тепер нещасна і ніколи, ніколи не буду щаслива, ніколи! Не примушуйте ж мене страждати ще більше! Клянусь, я приїду до Москви. А тепер розстаньмося! Мій милий, добрий, дорогий мій, розстаньмося!

Вона потиснула йому руку і стала швидко спускатися вниз, весь час оглядаючись на нього, і по очах її було видно, що вона справді не була щаслива. Гуров постояв трохи, прислухався, потім, коли все стихло, відшукав свою вішалку і пішов з театру.

VI

І Анна Сергіївна стала приїжджати до нього в Москву. Раз на два-три місяці вона виїздила з С. І казала чоловікові, що їде порадитися з професором про свою жіночу хворобу,— і чоловік вірив і не вірив. Приїхавши до Москви, вона зупинялась у "Слов'янському базарі" і зразу ж посилала до Гурова людину в червоній шапці. Гуров ходив до неї, і ніхто в Москві не знав про це.

Одного разу він ішов до неї отак зимового ранку (посланець був у нього напередодні ввечері і не застав). З ним ішла його дочка, яку хотілось йому провести до гімназії, це було по дорозі. Сипав лапатий мокрий сніг.

— Тепер три градуси тепла, а тим часом іде сніг,— говорив Гуров дочці.— Але ж це тепло тільки на поверхні землі, у верхніх же шарах атмосфери зовсім інша температура.

— Тату, а чому зимою не буває грому?

Він пояснив і це. Він говорив і думав про те, що ось він іде на побачення, і жодна жива душа не знає про це і, мабуть, ніколи не буде знати. В нього було два життя: одно явне, яке бачили і знали всі, кому це потрібно було, повне умовної правди й умовного обману, схоже зовсім на життя його знайомих і друзів, ї інше — що йшло таємно. І через якийсь дивний збіг обставин, може, випадковий, усе, що було для нього важливим, цікавим, необхідним, у чому він був щирий і не обманював себе, що становило зерно його життя, відбувалося потай від інших, а все те, що було його неправдою, його оболонкою, в яку він ховався, щоб сховати правду, як, наприклад, його служба в банку, суперечки в клубі, його "нижча раса", ходіння з дружиною на ювілеї,— все це було явне. І по собі він міркував про інших, не вірив тому, що бачив, і завжди припускав, що в кожної людини під покровом таємниці, як під покровом ночі, проходить її справжнє, найцікавіше життя. Кожне особисте існування тримається на таємниці, і, може, почасти тому культурна людина так нервово клопочеться про те, щоб поважалась особиста таємниця.

Провівши дочку до гімназії, Гуров пішов до "Слов'янського базару". Він скинув шубу внизу, піднявся наверх і тихо постукав у двері. Анна Сергіївна, одягнена в його улюблене сіре плаття, стомлена дорогою і чеканням, ждала його з учорашнього вечора; вона була бліда, дивилась на нього і не усміхалась, і ледве він увійшов, як вона вже припала до його грудей. Наче вони не бачились років зо два, поцілунок їх був довгий, тривалий.

— Ну, як живеш там? — спитав він.— Що нового?

— Зажди, зараз скажу... Не можу...

Вона не могла говорити, бо плакала. Одвернулась від нього і притулила хусточку до очей.

"Ну, нехай поплаче, а я поки посиджу",— подумав він і сів у крісло.

Потім він подзвонив і сказав, щоб йому принесли чаю; і потім, коли пив чай, вона все стояла, одвернувшись до вікна... Вона плакала від хвилювання, від тужної свідомості, що їх життя так сумно склалося; вони бачаться тільки потай, ховаються від людей, наче злодії! Хіба життя їх не розбите?

— Ну, перестань! — сказав він.

Для нього було очевидно, що це їх кохання скінчиться ще не скоро, невідомо коли. Лина Сергіївна прив'язувалась до нього все дужче, палко кохала його, і було б неможливо сказати їй, що все це повинно ж мати коли-небудь кінець; та вона б і не повірила цьому.

Він підійшов до неї і взяв її за плечі, щоб приголубити, пожартувати, і в цей час побачив себе в дзеркалі.

Голова його вже починала сивіти. І йому здалося дивним, що він так постарів за останні роки, так змарнів. Плечі, на яких лежали його руки, були теплі і здригалися. Він відчув жаль до цього життя, ще такого теплого і гарного, але, мабуть, уже близького до того, щоб почати блякнути і в'янути, як його життя. За що вона його кохає так? Він завжди здавався жінкам не тим, ким був, і кохали вони в ньому не його самого, а людину, яку створювала їх уява і якої вони в своєму житті жадібно шукали; і потім, коли помічали свою помилку, то все-таки кохали. І жодна з них не була з ним щаслива. Час минав, він знайомився, сходився, розлучався, але ні разу не любив; було все що завгодно, але тільки не кохання.

І тільки тепер, коли в нього голова стала сива, він покохав як слід, по-справжньому — вперше в житті.

Анна Сергіївна і він кохали одне одного, як дуже близькі, рідні люди, як чоловік і жінка, як ніжні друзі; їм здавалося, що сама доля призначила їх одне для одного, і було незрозуміло, навіщо він жонатий, а вона одружена; і паче це були два перелітні птахи, самець і самка, яких піймали і примусили жити в окремих клітках. Вони простили одне одному те, чого соромились у своєму минулому, прощали все в теперішньому і почували, що це їхнє кохання змінило їх обох.

Раніше в сумні хвилини він заспокоював себе всякими міркуваннями, які тільки спадали йому на думку, а тепер йому було не до міркувань, він почував глибокий жаль, хотілося бути щирим, ніжним...

— Перестань, моя хороша,— говорив він.— Поплакала — і буде... Тепер давай поговоримо, що-пебудь придумаємо.

Потім вони довго радилися, говорили про те, як звільнити себе від потреби ховатися, обманювати, жити в різних містах, не бачитися подовгу. Як визволитися від цих нестерпних пут?

— Як? Як? — питав він, хапаючи себе за голову.— Як?

І здавалося, що іще трохи — і вирішення буде знайдено, і тоді почнеться нове, прекрасне життя; і обом було ясно, що до кінця ще далеко-далеко і що найскладніше і найважче тільки ще починається.

1899