Дбайлива облога - Сторінка 20

Єпископ його, власне, майже подарував, адже Блюртмель "незамінний, просто незамінний, але тобі я ним поступлюся — за умови, звісно, що він погодиться. Тобі він потрібніший, ніж мені,— в твоєму становищі!.." А єпископа він, Тольм, знав іще тоді, коли працював домашнім учителем, а також коли вивчав історію мистецтв,— той захищав докторську дисертацію про Боша; пізніше він десь зустрів його вже фельдфебелем-артилеристом. А взагалі, коли до них часом з'являлися своїм відлюдкуватим гуртком єпископи — сказати б, з візитом, вони ж бо прагнули "підтримувати зв'язки з усіма суспільними групами",— ситуація складалася досить прикра і прикра щоразу, бо в таких випадках доходило мало не до панібратства й догідливості. Оте поплескування по плечу... "Адже всі ми в одному човні..." Чому це, "в одному"? І в якому? Чи не в одному човні з нещасними повіями? А втім, той єпископ був справді милий чоловік, мав звичайне собі ім'я Ганс і ще звичайніше прізвище, цікавився Бошем і справді хотів зробити йому послугу. Зрештою, Блюртмель дав згоду, перейшов 1971 року до нього і завдяки своїм здібностям виявився справді незамінним — як шофер, слуга, масажист. Цей стрункий, симпатичний і мовчазний чоловік надзвичайно стриманий і скидається швидше на невдаху-ченця, ніж на слугу (чи це речі зовсім не протилежні?), в якого нібито немає ніякого особистого життя. Але в Блюртмеля воно таки є: він має матір, якій допомагає, і сестру, до якої час від часу навідується в гості; обидві залишилися на своєму польському прізвищі, живуть неподалік від Вюрцбурга й підозри не викликають: одне слово, цілком сумирні люди. Його зять навіть служить у поліції. Та це ще не все: у Блюртмеля — то була справжня несподіванка, адже він, власне, завжди вважав, що Блюртмель у цьому ділі платонік або й узагалі ні се ні те,—є приятелька, тридцятирічна Єва Кленш, в якої він без церемоній проводить вільні дні і ночі, з якою ходить на прогулянки, в кіно, до театру чи десь пообідати. Він зустрічається з нею вже років десять — ще відколи служив у єпископа. Єва Кленш держить у Франкфурті крамницю модних товарів (ізраїльське, турецьке, арабсько-палестинське шмаття) , часто, на думку декотрих експертів з питань безпеки (як доповів Гольцпуке, надто часто), виїздить на Ближній Схід і в одному з таборів для палестинських біженців навіть організувала цілу артіль жінок-надомниць. Підозри Єва Кленш, звичайно ж, не викликає, проте й означення "жодної" теж не дістала, а через неї і тільки через неї цим означенням без будь-яких застережень і досі не вшанували й Блюртмеля. Адже ніхто не знає, про що вони там шепочуться, що міняють і вимінюють, коли Єва скуповує товари десь у темних закутках Бейрута та його околиць, у Наблусі, під Дамаском чи в Аммані. І хоч ту молодичку не важко перевірити і обшукати на митниці — адже в цьому випадку може йтися якщо й не про політику, то принаймні про гашиш або геро-1Н" одначе в неї, навіть після прискіпливого й законного митного огляду не пощастило виявити нічого, анічогісінько підозрілого. Це приваблива, самовпевнена й ділова молода жінка, яка спритно й цілком законно користується з несталого курсу долара. І навіть коли їй влаштували звичайнісіньку законну ревізію сплати податків, то нічого підозрілого теж не знайшли, за винятком хіба кількох спірних підтверджень про накладні витрати, що їх, зрештою, виявляє будь-яка така ревізія. Єва захоплюється стрільбою з лука і має успіхи й тут: вона чемпіонка чи то округу, чи то району й повсякчас возить з собою в машині лук, мішені та стріли. Певна річ, дослідили і її біографію. Незадовго до того, як у Берліні поставили стіну, тринадцятирічною дівчинкою вона переїхала на Захід з батьком, електрозварником, матір'ю, намотувальницею якорів, та десятирічним братом, який за ці роки став уже кадровим військовослужбовцем бундесверу. В Дортмунді Єва швидко й успішно закінчила реальне училище і стала спершу продавщицею, а невдовзі й закупницею в одному універмазі; у двадцять один рік відкрила власну крамницю модних товарів, узявши досить сміливий, як на свої статки, кредит, а згодом завела навіть філію — десь під Офенбахом. І ось ця приваблива жінка (подробиця, з погляду слідчої практики, досить дивна, хоч особливої тривоги й не викликає) два роки тому, цілком очевидно під впливом Блюртмеля, який (ще одна несподіванка) десять років тому познайомився з нею на вечорі, організованому СДПН, прийняла католицьку віру. Оці дві подробиці разом — СДПН і католицька віра — його й непокоять. Ні, він нічого не має ні проти тої, ні проти тої... Просто він не бачить між ними якогось певного зв'язку, до того ж його дивує те, що минуло вже стільки років, а Блюртмель з тією Кленш не одружується. Тут щось не те або — що, либонь, вірогідніше — щось не те з Блюртмелем. Уже щось не те. Так чи так, а лук стріляє нечутно... Блюртмель уже розтирав йому потилицю, посуваючись помалу до плечей, де, на його думку, засів "добрячий ревматизм", і Тольм не став уявляти собі, на що здатні в своїх пестощах ці двоє— Блюртмель і Єва. Все ж таки Блюртмель, і це підтвердилось, відверто симпатизує СДПН і симпатизував ще тоді, коли служив у єпископа, а його Єва ставиться до СДПН, певно, так само. Якось він, Тольм, спіймав себе на тому, що його вже кілька місяців пече звичайнісінька цікавість — побачити Євину фотографію (не міг же він зажадати від Гольцпуке, щоб той при нагоді показав йому один із знімків!), і після цього Блюртмель сам, не чекаючи, поки його попросять, приніс її фотографію ще й нГжно додав: "Ось вона, моя Єва!" І оте "ось вона" підтвердило його здогад, що Блюртмель уміє, мабуть, читати думки. На фотографії Єва виявилася надзвичайно гарненькою чорнявкою — впевнена в собі, веселі оченята, привабливі груди, інтелігентні губки, досить невеличка на зріст і в чобітках. На той час він уже знав, що Єва, на відміну від нього (він до церкви вже давно й дорогу забув), ходить на утрені — іноді з Блюртмелем, але здебільшого сама, а Блюртмель зостається тоді вдома й готує сніданок. Отже, цей колишній єпископський масажист, що не довчився в закритій католицькій школі, й затятий мотоцикліст привів ту молодичку зі світських верств у лоно церкви.

Невже це будуть гнучкі й, безперечно, міцні Євині руки, з яких Блюртмель дістане "оте", надіслане незбагненно-складним конспіративним шляхом палестинцями, передане чи переказане пошепки десь у похмурому таборі або на явці в Бейруті, зашифроване й розшифроване, "оте", що його уживлять Блюртмелеві в мозок, де воно ростиме й набиратиме сили... А тоді, коли він, Тольм, лежатиме на масажному столі чи у ванні, навколо його шиї кінець кінцем легенько стиснуться пальці й занурять голову під воду... Зрештою, Гребнітцер теж скептично ставиться до його частих купань; виходить, забувати про нещасливий випадок у ванні не слід, адже в палестинців є своя таємна служба, і, може, його ж таки онук розмовляє вже їхньою мовою... А грошей у них досить. ("То гроші — як одного разу тверезо знов зауважив Рольф — ваші власні, і вони не лежать, вони пливуть, повертаються небезпечними шляхами через Лівію, Сірію чи Саудівську Аравію до вас. Це щоб ти знав, що можуть накоїти гроші").

Лишається тільки запитання, у відповіді на яке є своя втіха: навіщо їм усувати його, якщо це не набуде хоча б широкого розголосу? Ні бомб, ні автоматів, ні тортів з "начинкою"... Всього лиш нещасливий випадок у ванні... Яка їм з цього вигода? Що їм із того, коли вони, хоч і доведуть свою силу, а не зможуть нею публічно похизуватися?

Якийсь капіталіст утопивсь у ванні? То й що? Те, чим Кете його принагідно втішає— його відверта, майже офіційно засвідчена людяність,— якраз і може виявитись фатальною. А після нього прийде, мабуть, Амплангер, чоловік нового типу: суворий, динамічний, життєрадісний і здоровий. Цей як усміхнеться, то в людини аж на душі холоне, і, може, саме такий їм зараз і потрібен, щоб спровадити його, Тольма, на той світ зі скандалом; отож того чоловіка можна було б тишком-нишком усунути з дороги. Амплангер — це біржа, олімпійська стрілецька команда, тенніс, Цумерлінг і тверда, до посиніння, рука. Вони, певно, хотіли пришвидшити обрання Амплангера, а він... він випромінював надто багато людинолюбних думок, сумнівався в собі, висловлював, як і будь-який капіталіст, жаль... Дідько його матері, тоді чого ж вони не зграбастали собі Бляйбля, найтвердішого серед твердих, у якого й на мить не защемить серце, не зрине й крихти співчуття, коли в Болівії чи в Родезії знов загинуть кілька сотень людей? А от йому самому все ж западає в душу жаль, споконвічний жаль, і він стає ще щемкіший через оті Рольфо-ві "оперативні зведення з місця подій" та Катарінині дослідження й повідомлення. А Бляйбль, безперечно, збагнув, яку ціну має такий непідробний жаль для телеекрана, й поквапився — яка підлість! — виштовхнути його нагору. Та вони, певно, розуміють, що він, попри свою слабість, як-не-як, не найгірший. А втім, саме в цьому, мабуть, і є його лиха доля — в тому, що він не найгірший... Цікаво, що ж усе-таки означають оті слова, які Вероніка прошепотіла' в трубку: "Не ходіть до Бляйбля на чай"?

— Блюртмеле,— раптом промовив він, ніби прокинувшися з роздумів,— ви вірите в бога, в отого... Ісуса Христа?

— Звичайно, пане докторе. А ви?

З погляду суто офіційного це його зустрічне запитання просто зухвале й для слуги аж ніяк не припустиме, одначе відповідає, певно, традиціям СДПН; так чи так, а ставити його — це вже трохи занадто, тут хоч-не-хоч злякаєшся, адже досі Блюртмель собі такого не дозволяв. А проте він відповів:

— Я теж, Блюртмеле. Я теж. Хоч добре й не знаю, хто він і де... Але дозвольте мені все ж таки запитати вас... Даруйте вже за настирливість... Що в цьому дивовижному світі вражає вас найдужче?

— Найдужче,— сказав Блюртмель так, наче йому й не треба було замислюватись, наче відповідь на таке несподіване запитання всякчас мав напохваті,— найдужче мене вражає те, скільки терпіння в бідних людей.

Ці слова глибоко запали йому в душу, і він надовго замовк. То була вкрай приголомшлива відповідь, що не мала, либонь, нічого спільного з СДПН. Відповідь була давніша, сягала глибше, вона визріла, певно, в самому Блюртмелеві, і він висловив її навіть без жалю.