Дбайлива облога - Сторінка 36

Три місяці давав би молоко без грошей, коли б ваші слова збулися.

— Через п'ять років вашому Конрадові сповниться вісімнадцять. Мене тут тоді, мабуть, уже не буде...

— Ви повинні лишитися тут!

Ці слова Гермес сказав так щиро, що обидва вони аж знітились. А Гольгер міцно стис його руку, так наче й він хотів сказати: "Атож, треба лишитись".

— Це залежить не тільки від мене,— промовив Рольф.

— А від кого — від нас? Тобто від села?

— Я маю професію,— відповів Рольф.— Дипломований фахівець із банківської справи. Навіть працював. Але тутешньої філії мені, гадаю, не довірять.

Обидва знов засміялись, а Гермес сказав:

— Моя сестра... Може, господарство перейме вона... Сестра...

Рольф подякував, узяв молоко, потис молодому Гермесові руку й пішов. Чорт, невже він помалу стає таким собі "ліваком"-анархістом, а то й опортуністом? Звичайно, і в тутешніх селян є сини й дочки, що десь учаться, а на вихідні часом приїздять модно вбрані своїми студентськими автомашинами у село; до церкви на відправу вони йти не хочуть, поводяться як "ліваки" — сексуальна свобода й таке інше. Іноді вони навіть приходили до них додому, висловлювали обурення, розводилися про Мао і ставились до нього, Рольфа, вельми шанобливо — адже він побував за гратами. Але йому не до вподоби, коли хтось намагається втертися до нього в довіру, своїм перебуванням за гратами він ані пишається, ані тішиться, а як на сентиментальну Катарінину душу комуністки, то ці молоді люди розмовляли аж надто відверто, про сексуальні проблеми висловлювалися скоріше непристойно, ніж із знанням справи, нахабно втиралися в довіру, а тоді раптом десь зникли — видно, злякалися з ними водитись, адже в останній рік чи два це стало вже недоцільно, і зостався тільки один хлопець, Шмергенів син, якого братове самогубство спершу приголомшило, а тоді примусило замислитись. Він приходив, розмовляв про Кубу, мріяв вивчати іспанську, і вони знайшли йому одну чілійку, Долорес, яка й допомогла хлопцеві здійснити його мрію. Він навідується ще й досі, Генріх Шмерген,— сяде біля плити, скрутить цигарку, всміхається і не йде навіть тоді, коли до них приходять їхні давні друзі — надійні, озлоблені друзі, безробітні, бо закон заборонив їм працювати за фахом; вони сперечаються про різницю між охороною та наглядом, і в їхніх окремих, ледве вловимих нотках він, Рольф, з прикрістю вчуває, що вони залічують його, попри в'язницю та нагляд, все ж таки до верств привілейованих. І це завдає йому особливого болю, це ще гірше, ніж якби їм повибивали камінням шибки. Кінець кінцем, ідеться ж не тільки про його походження, а й про походження Вероніки та Беверло, яких — хоч їх і цілком засуджують, ненавидять — чомусь зараховують до аристократії. Зрештою, з нею він був колись одружений, а з ним товаришував. А в розмовах часом прохоплюється — довести цього не можна, це можна тільки відчути,— що вони сприймають його не зовсім. Щось подібне він відчуває і в Гольцпуке, який "відповідає за заходи",— той узагалі намагається побачити в ньому, Рольфі, більше, ніж він будь-коли міг дати. Похитуючи головою, Гольцпуке все дошукується мотивів, однак не знаходить жодного, розпитує про можливі мотиви і в нього, знов і знов копається в психології, але й це нічого, анічогісінько йому не дає. Ніхто ніколи Генріха Беверло не "ображав", ніхто не робив і не бажав йому нічого поганого, його підтримували, хвалили, з ним панькалися — аякже, "такий розум вийшов із самісінької гущі народу", не зовсім, правда, з гущі, та все ж його батько був майже робітник — адже спершу він працював на пошті підсобником з низькою платнею, а це те саме, що просто робітник,— штовхав поперед себе від хати до хати візок із посилками та бандеролями, завдяки своїм зусиллям та старанню вибився у службовці і на пенсію вийшов уже урядовцем. А проте тоді не треба було дуже кривити душею, щоб видати Генріха за сина робітника — вельми здібного, позначеного майже геніальними рисами хлопця, що мав навіть почуття гумору, симпатичного, вихованого в християнському дусі й освіченого, з гуманними поглядами; і все це трималося, певно, на одній волосинці — судячи з усього, на Сабіниній дитячій мрії вийти заміж незайманою. І він став би його зятем. І замість Вероніки з ним десь — де? — сиділа б тепер Сабіна, вірна й віддана до самої смерті, до отакого божевілля, до цієї вбивчої, примарної логіки, що її він знов і знов силкується пояснити в бесідах Гольцпуке й самому собі. Пригадуючи нью-йоркські часи, нью-йоркські розмови, той дурман, отой жахливий дурман, що охопив Генріха, коли він відкрив "міжнародний материк — Гроші", оте море, що його ніхто не перетне, оті гори, що на них ніхто не зійде... Оту неосяжність... Тоді йому іноді здавалося, ніби настала мить, коли Беверло вирішив позбутися свого розуму й своєї поміркованості. То була не заздрість, ні, так само, як не з заздрощів святий Георгій чи святий Зігфрід убив змія. Так, можливо, роздуми про нібелунгів допомогли б збагнути мотиви швидше, ніж філософія заздрощів і ненависті чи й узагалі таке безглуздя, як зачаєна ворожість. Працюючи в банку чи на біржі, Генріх заробляв би грошей більше, ніж йому було б потрібно, і саме про це йому, певно, і йшлося — про оцю неосяжність, яка зростає й розростається, якою ніхто не може скористатися, з якої ніхто не має вигоди, яка плодить тільки сама себе, парується тільки сама з собою і запліднює тільки саму себе в соромітному кровозмішенні, і він спробував би постинати цій багатоголовій гідрі всі її голови, і не пошкодував би, звісно, й батька, нехай лише не спускають із нього очей, а словом "капіталізм" тепер цього не покриєш, це щось більше, щось примарне... Тут не зарадять спогади про пережите в юності, вдячність, прогулянки, танці, суперечки, ігри й веселі карнавали. І якщо він, Гольцпуке, хоче, мовляв, знати, то не менша небезпека, ніж батькові, загрожує і Сабіні Фішер, його сестрі. Це незаймана діва, яку він хоче вирвати з пазурів отого змія Беверло. Самому Фішерові, на його думку, ніяка небезпека не загрожує, аніякісінька,— вони явно мають його усього лиш за "марнославного хлопчака", і дістати цеглиною по голові чи бути викраденим — це для нього, як вони, певно, вважають, завелика честь. Але дівчинку, Кіт, вони, звичайно, викрадуть — тільки для того, щоб не завдавати болю Сабіні.

— Так, ви розчули правильно: щоб не завдавати їй болю. Річ у тім, що вони її люблять — він і Вероніка, колишня моя дружина. Я, звісно, не можу давати вам поради, як не можу й гарантувати, що мої поради й передбачення виявляться слушними... Я просто намагаюся збагнути мотиви... Оце й усе. Крім того, я майже певен, що вам немає рації наглядати за моїми друзями.

— А за вами?

— Якщо дивитися на речі реально... Оскільки в нас є телефон і ми маємо змогу дзвонити... то треба наглядати й далі, принаймні за мною. Але не за Катаріною, моєю дружиною. Вона нізащо туди не поїде. Нізащо.

— А ви?

— Очевидно, скоріше всього, майже напевно — нізащо. Але зважте: я сказав "майже напевно". Залишається, мабуть, якась можливість... Невелика, зовсім-зовсім незначна можливість, яка й стримує мене від того, щоб давати за себе поруку.

Гольцпуке зітхнув і промовив:

— Шкода, що вас не пощастить зманити на службу в поліцію! — Він засміявся.— Та вас, мабуть, і не візьмуть. А може, все ж таки?..

— Якщо оце ваше "все ж таки" стосується того, чи пощастить мене зманити, то відповідь буде "ні". А чи візьмуть мене, то не мені судити. Мабуть, таки ні. Поліція охороняє багато чого такого, що варто охороняти. Але ж вона охороняє і змія, якого я намагався вам змалювати. Наглядайте за мною, мені так краще, але, якщо можна, пожалійте мою дружину.

— Ми змушені наглядати за вашою дружиною чи, скоріше, охороняти її, адже з нею — і ви це, гадаю, розумієте — хтось може вступити в контакт. І синочка вашого змушені охороняти. Цікаво, що ви кажете "гроші", а не "капіталізм".

— Чого ж, я кажу капіталізм, то вони... вони завжди кажуть "гроші".

— А ваша перша дружина?

— Вона соціалістка. їй, мабуть, краще було б облишити це діло сьогодні, а не завтра. Одначе в неї є одна жахлива риса — та сама, що й у моєї сестри: вона вірна.

— Вірна до самої смерті?

— Може, й так.

— До смерті інших?

Він не знав, що на це відповісти, й збентежено сказав:

— У неї дитина, і загроза висітиме над нею ціле життя.

— І ще одне: вам конче треба було називати Гольгером і другого свого сина?

— Це гарне, шляхетне, давнє нордійське ім'я. Першого мого сина звати Гольгер Тольм, другого — Гольгер Шретер. Хіба це протизаконно — називати двох синів Гольгерами?

— Ні. Тільки ваше посилання на походження цього справді гарного ім'я, як на мене... ну, не зовсім гідне нашої розмови. Ні, називати двох синів Гольгерами не протизаконно, якщо в них різні прізвища. Мені з вами розмовляти цікаво, ви помалу відкриваєте мені очі на цю кляту справу, що її, як я знаю, ви проклинаєте й самі. Хотілося б тільки знати... Я не ловитиму вас на слові... Чи дасте ви поруку й за своїх приятелів, за їхніх дружин, подруг? Я маю на увазі тих, до яких ходите ви і які часом приходять до вас.

— Я даю поруку за те, що жодне з ваших теоретичних висловлювань, жодна з ваших практичних дій ні на йоту не наближає вас до тих, кого ви шукаєте і переслідуєте. Я даю поруку за те, що жоден із них, навіть у душі, ніколи не назвав поліцейського "лягавим". Кажете, дати поруку? А за кого ви самі дали б цілковиту поруку? Чи дали б ви її за будь-кого зі своїх підлеглих? Поруку в тому, що він не втратить глузд, що в нього не сплохують нерви. Що, зрештою, можна було б зрозуміти. До того ж не забувайте: мої друзі, їхні дружини й подруги, так само, як і я та моя дружина,— всі ми залюбки працювали б. Учителями, слюсарями. Сам я непогано розуміюся в банківському ділі, справді непогано. А наша подруга Клара — одна з найкращих учительок, яких я тільки знаю...

— Я не представник ні управління з питань охорони конституції, ні міністерства у справах культів...

— Я знаю. І ви знаєте, що я ніяких закидів вам не роблю. Але подумайте тільки, що буде з людьми, які не мають права працювати за фахом. Не вирощуватимемо ж ми повік помідори !

— Може, ви маєте прохання, яке я міг би для вас виконати ?

— Мій син, Гольгер-старший...