Дбайлива облога - Сторінка 54

Мене це вже не обходить, я тепер думаю про те, що скажу над могилою. Треба буде, мабуть, згадати про любов... А чом би й ні? А ще мені не йде з голови той чоловік, з яким Сабіна... від якого вона... Він, либонь, теж щось тямить у жіночих ніжках...

— Фішер не тямить у жіночих ніжках нічого.

— А я?

— Ти б у них щось тямив, звісно. Міг би тямити. Ти міг би навіть щось тямити в газетах, але ж ти ніколи ними не цікавився. А старий Амплангер спритно користався з твоїх лінощів та байдужості й завжди погрожував Цумерлін-гом, хоча він, а може, й через те, що він — людина Цумерлін-га. Потім ви скуповували й погрожували, погрожували й скуповували, поки ти кінець кінцем уже почав соромитися брати власну газету в руки. Але найбільше ти любив читати все ж таки "Гербсдорфер ботен". Чи не так?

— Так. Але тепер, коли й ця газета належить мені, я вже її не читатиму. Тепер усе потоне в спорті й пустопорожньому просторікуванні. Буде ще трохи "місцевого болота", розваг... А в моїх синів "Блетхен", певно, просто викликає відразу — адже в ньому майже немає інформації. І хлопці мають рацію. Думаю я і про свою дочку, яка раптом — чи, може, зовсім і не раптом — ну, сказати б... знюхується з чужим чоловіком...

— Людина народжується не для того, щоб згодом порушувати подружню вірність, і не для того її зачинають. Про виховання не хочу нічого й казати, просто воно мало що дає, власне, майже нічого не дає. Мабуть, у шлюб починаєш вірити лиш тоді, коли трапляється нагода його розірвати. Ти тільки не червоній, старенький, тебе теж зачинали не для того, ти й хотів порушити подружню вірність, але в тебе нічого не вийшло... Забудь про це, годі тобі соромитись, годі все червоніти та червоніти... Як-не-як, ти довів, що маєш смак і такт, а тепер годі, забудь, це не ганьба. Мене зачинали теж не для цього... І спокуси, навіть із нудьги, я теж ніколи не відчувала. Хай там як було з Айкельгофом, "Блетхеном" і взагалі, а нудьгувати я ніколи не нудьгувала... Жіночі ніжки... Кучгебер навіть пропонував хлопцеві очолити в нього відділ жіночого взуття. А хист він мав багато до чого. Аж дивно — при такому батькові... Ні, не тому, що той був низькооплачуваним поштовим службовцем. Але щоб син такого зануди батька та, зрештою, і такої самої матері... Далі свого Блюкгофена та жінка нічого не бачила. Отож старий, як ти знаєш, нас і ненавидить, аякже, ми ж бо, мовляв, у всьому винні — наше легке заможне життя, навчання, яке ти оплатив своєму синові, потім — його перебування в Америці... А йому хотілось би бачити твого сина листоношею в Гетціграті, і щоб він завершив свою кар'єру, мабуть, поштовим інспектором у Блюкгофені. Може, він і має рацію... Не пускає мене до себе додому, проклинає, а щойно переступлю поріг, плює мені під ноги. Що ж, принаймні він не був нацистом, я цього певна. Мій батько добре його знав...

— Ти теж... теж ходиш до нього? Ти колись його знала?

— Ну, звісно. Людвіг Беверло. Я з його сестрою на "ти" ще від шкільних часів. Гертруда працює в комунальному управлінні. їй доводиться нелегко — вона ж бо незаміжня і має за собою славу... Гертруда частенько навідувалася в Айкельгоф, ти що, забув? Правда, ти там не бував.

— Я те одоробло ніколи не любив — суміш новомодного барокко з новомодним ренесансом... Усе розвалене, занедбане, кругом волога, пліснява... А братися за перебудову теж не хотілося. Мені ясно одне: твій знавець жіночих ніжок порішив би мене на місці, якби міг.

— Але ж він цього не може, навряд чи хоче й чи хотів би. Цього не хоче Вероніка... Може, зайдемо всередину?

— Ні, краще трішечки померзнути отак удвох під парасолем на листопадовому дощику, повиглядати птахів і усвідомити, що рідні сини та їхні приятелі ненавидять мою газету лютою ненавистю і що вони дуже неохоче приїздять до нас у замок. Ти, звісно, маєш рацію: газета мене ніколи не цікавила, мене цікавила тільки ти, діти, їхні приятелі, образи богоматері, архітектура, дерева й птахи. Хоча ні, ти була, власне, чимось надто природним, щоб до тебе можна було прикласти слово "цікавитися". Я завжди думав про замок, Аикельгофа ніколи не любив, а "Блетхен" —це все ж таки газета, яку разом з усіма її місцевими виданнями читають чи принаймні передплачують мільйони людей. Але вона існує не для них і не для їхніх друзів. Те, що повідомляє система, її інформаційний механізм їх не цікавить, він не цікавить, певне, навіть Сабіну. Все це цікавить тільки Фішера, та й то лиш тоді, коли там ідеться про нього та про його справи. А Герберта таке цікавить ще менше, ніж Рольфа. Кожен заголовок у "Блетхені" викликає в нього якусь навдивовиж радісну усмішку — не злісну, не цинічну, а саме радісну. Так сміється дитина, коли в неї на очах лопають мильні пузирі. І вони таки сміятимуться — не зі смерті Корчеде, бо Корчеде вони любили, не з його спотвореного обличчя й не з заляпаної кров'ю машини. Сміятимуться вони з пишного, дуже пишного похорону, на який приїдуть, певна річ, і До-льмер та Штабскі. Це буде такий собі державний похорон із помпою й галасом; туди приженуть цілий полк охорони, не менше, над горнаукенським лісом кружлятимуть вертольоти... А я виступатиму з прощальним словом. Перша моя публічна офіційна акція. Ти ж бо також поїдеш зі мною?

— Ну, звісно, поїду. Але тільки в тому разі, якщо ти прочитаєш доти отой підписаний на твоє ім'я лист. Тобі не здається, що це була б підстава подати у відставку — тё, що тебе незаконно позбавляють листа, адресованого безпосередньо на твоє ім'я? Не бійся, я поїду з тобою і поводитимуся пристойно: потисну пані Корчеде руку, засвідчу своє співчуття... Мені й справді дуже шкода... Я ж йому симпатизувала... Все ж таки є милі люди — той-таки Пліфгер, Потзікер, а може, й Бляйбль... Як ти гадаєш, чи не посидіти нам із ним за чаєм — у нас або в нього? У Бляйбля явно якийсь камінь на серці, якщо воно в нього є.

— Серце у Бляйбля, звичайно, є. Адже він був дуже великодушний з усіма своїми дружинами. Мені здається, тепер у нього вже все і з четвертою, Едельгард. Мабуть, через те ж він і ганяється за спідницями, що не має дружини. Запроси його. Може, стане нам у пригоді, якщо Фішер справді замислив якусь капость. Дівчинка в Рольфа всього лиш один день, а він уже боїться, щоб вона не заразилась. Невже вони так мало вірять у нашу систему, що тремтять за неї? Тоді нехай захищають нашу систему, наші погляди, наші плани від чужих впливів! Адже Рольф і його приятелі змушені посилати своїх дітей до капіталістичних шкіл, вибору ж у них немає. І все ж вони не потерпають, вони почувають за собою неабияку силу. Ти пригадуєш оту велику зустріч, що її якось улаштував був Корчеде — ще до того, як його дочка наклала на себе руки? Він запросив дочку, її друзів, Рольфа з його приятелями, нас, Фішерів і їхніх друзів. Корчеде прагнув великого примирення, йому гірко було дивитись, як тут стоять один проти одного два чи три світи. Танці, різнобарвні ліхтарики, холодні закуски, пунш, а поруч витанцьовують комуністи з доньками мільйонерів і мільйонери з анархістками... Це було ще до епохи великих заходів безпеки. У мене ще й досі перед очима картина: Сабіна з одним із Гербертових приятелів, а Фішер — з одною із Катаріниних приятельок. Що-що, а танцювали вони одне з одним добре. Та щойно заводили розмову, слухати їх було нестерпно: реальність проти теорії, докази проти наслідків... Оті три погорди, що стикалися одна з одною,— погорда Гербертових приятелів, погорда Рольфових приятелів і глумлива погорда Фішерових приятелів, які не мали жодного козиру, крім своїх прибутків... Та ще діловитість, навіть мужність! То була жахлива вечірка. Яке там примирення! Сама конфронтація, а насамкінець трохи не дійшло до бійки.

— Торговці сировиною проти країн, що ту сировину переробляють. Куба' проти Америки. Я гадаю також, що кава й чай у нас надто дешеві, а банани просто дармові. І здивувало мене тоді ось що: Фішеровим приятелям знайти спільну мову з Гербертовими приятелями було важче, ніж із Рольфо-вими. Три світи...

— Четвертий світ, якого ми не знаємо,— це світ байдужих, а п'ятий — світ наркоманів.

— Єй ще один, що на очах загниває. Як граф Гольгер Тольм.

— І Єва Кленш. То світ у собі. Я ось питаю себе: до чого він належить? Ми не могли й не змогли б узяти участь у тій розмові, бо були й залишаємося до неї непідготовлені, всі нас уже переросли... А їхні мандри до Індії, як ото в дочки Корчеде?.. Той студент узяв та й покинув її, а вона наклала на себе руки в якомусь готелі в Індії, і Корчеде мусив сам їхати туди й забирати труну з нею. А кладовище в Горнауке-ні дуже гарне — серед лісу, і кожен другий, хто там похований,— Корчеде. Вони там усіх рангів і будь-якої ваги: наймити, селяни, торговці, дрібні крамарі... І знамениті Корчеде, яким поталанило з папером, вугіллям та сталлю,— оця велетенська родина тихих, сором'язливих блондинів з сумними очима. Пастор говорив про "нашого господа бога, який усім нам оп-пора й під-дтримка"... Одне слово, я там виступатиму, а кругом стоятимуть охоронці, в лісі — кінна поліція, на дорогах — танки, в повітрі — вертольоти... А пастор, звісно, знов заведе своєї: "Моя оп-пора, моя під-дтримка"...

— А тобі вистачить муяшості прочитати отого листа від Корчеде? Сумніву немає, то своєрідний заповіт.

— Ні, Кете, мужності в мене не вистачить. Я знаю, хоч того листа ще й в очі не бачив. Я ніколи не мав муяшості, ані найменшої, щоб не дати перетворити "Блетхен", свій інструмент, на таку собі паскудну газетку. Я йе мав мужності стати на заваді старому Амплангерові й позбутися молодого Амплангера. Я мовчки дивився або намагався не помічати, як вони розгонили мою стару гвардію. І щора*у в них знаходився якийсь аргумент: то громадськість, то читачі, які нібито повідвертаються від нас... Якщо ми, мовляв, знехтуємо тенденцію розвитку... Мене, звісно, приваблювали гроші, я не міг не визнати успіхів Амплангера та його компанії. І щоразу йшов назустріч. Кому? Та самому собі. Поки став таким, як і всі читачі "Блетхена". Що мені було втрачати? А нічого. На життя, на забезпечене життя, завжди вистачило б, і може, було б навіть краще зробити так, щоб Цумерлінг проковтнув мене ще на початку. Просто взяти й домовитися з ним, замість самому ковтати інших — тих, яким "Блетхен" здається трохи ліберальнішим і яким я більш до вподоби.