Дбайлива облога - Сторінка 60

У вас же там, либонь, таки тісно.

— Не хочеться, щоб її сфотографували за цих обставин. Таких знімків потім уже важко позбутись. Нехай пережде, поки звідти забереться та зграя. Може, завтра, післязавтра... Пастор нам допоможе.

— Хіба він повертається?

— Так, пастор хоче з усіма вами зустрітись. Він вертається й заради нас.

— А отой... Він... Він з вами дружив?

— Дружив. До того, як сім років тому... Ми з ним разом ходили до школи, служили в армії — обидва в артилерії, потім — в університеті... Так, я добре його знав.

— А його дружину?

— Тоді вона була моєю дружиною. Ми розлучилися. Він' був радий, що Гермес розпитував його так відверто,

і не став заперечувати, коли той відмовився взяти гроші за молоко, сказавши:

— Сьогодні не треба... Перекажіть моїй сестрі, що це для неї... і для її приятеля. А ця колотнеча минеться. День-ва, і вони поїдуть. Ви ж бо їх уже добре знаєте.

— Знаю. Я вже двічі потрапляв у таку халепу. Боюся тільки, щоб вашу сестру, пана Шублера й малого не схопили. Вони там стоять з таким виглядом, наче ось-ось кинуться штурмувати хвіртку чи валити мур. І все через малого. Дякую вам від себе й від вашої сестри. Вона аж занедужала від того шуму, гаму й тарараму. Це вона сама так каже...

— Якщо стане ще скрутніше, я пришлю молоко з котримсь із своїх хлопців...

Попавши під прицільний вогонь бліців удруге, Рольф уже не затулявся бідончиком. Хвилю він стояв засліплений і бачив тільки тіні, руки та спалахи, а тоді відчинив хвіртку.

Шублер і Гольгер Перший складали в кутку біля плити дрова, Ерна Бройєр пекла млинці. Цікаво, вона й справді така щаслива, як на вигляд, чи просто розпашілася коло плити? Сабіна й Катаріна щось плели, Кіт і Гольгер Другий бавилися дерев'яними кубиками та звірятами; кава стояла на столі. Ніхто тут, здавалося, не замислювався над тим, що прогодувати стільки ротів не так легко: спершу п'ять душ замість трьох, потім — шість, а тепер уже вісім, а брати гроші в Кете й батька він досі відмовлявся. У Сабіни грошей, звичайно ж, нема, вона з тих, хто готівки ніколи в кишені не тримає, і він, Рольф, певен: від Фішера вона нічого не дістане, хіба лиш аліменти на дитину, якщо той узагалі не відсудить батьківського права. Сабіна, мабуть, надто простодушна й легковірна. Є сотні прийомів і способів, щоб зганьбити її перед людьми й законом, до того ж Гольгер Перший — справді син терористів. Він, Рольф, ніяк не може зрозуміти хлопця — його, очевидно, добряче підготували, не обійшлося, мабуть, і без погроз, і Вероніка, певна річ, доклала всіх зусиль, щоб його визволити. І тепер з малого не витягнеш ні слова, ні півслова, він поводиться чемно, навіть стримано, раз у раз каже "дякую" та "прошу", навіть гордо показав, що вміє вже писати по-німецькому. Тільки один раз, коли Рольф раптом заговорив із ним про Бев а, Гольгер промовив:

хлопець мав би вже щось і розповісти — адже через ті туфлі однаково все провалилося. Дивно, що Гольцпуке й досі не з'являється й не дзвонить. Зрештою, тепер ідеться й про хлопцеву безпеку, яку він, Рольф, гарантувати не може. Певна річ, навколо Бева та Вероніки крутиться там ще й ватага навіжених, які були проти того, щоб відсилати Гольгера додому. А "колеса" вже, безперечно, в дорозі, і Гольцпуке, мабуть, глибоко помиляється, гадаючи, ніби вони не зважаться на таку поїздку. Як на те, горнаукенське кладовище розташоване в зоні відпочинку, велосипедистів там аж кишить, а до голландського кордону палицею кинути. Велосипедисти приїздять і в листопаді, навіть у дощову погоду; там стоять будиночки, навіси для наметів, є де розкласти багаття, і це вже стало своєрідним спортом — подорожувати на велосипеді в дощову погоду. Рольф бачив таких туристів, коли ховали Верену Корчеде,— він познайомився з нею в Берліні й кілька разів пив із Веронікою в неї чай. Верена вскочила в халепу з одним легковажним "ліваком" і наклала на себе руки — як виявилось, він поквапився тільки на її гроші. А коли з'ясувалося, що в тієї тихої, сумовитої

"Він був

одразу замовк. Власне,

і блідої дівчини грошей не так уже й багато, той жалюгідний тип, нікчемний лакиза просто покинув її в Індії. Верена написала губною помадою на дзеркалі в готелі: "І все ж соціалізм переможе!" —й випила отруту.

Сабіна, почувши про смерть Бева, не заплакала, навіть не сказала жодного слова, тільки пригорнула до себе Гольгера Першого й промовила:

— Вероніка жива. Вона жива. І ще повернеться. Шублер із Гольгером, здається, знайшли спільну мову

і все носили й носили дрова; жінки мовчки сиділи біля нього, Рольфа, а діти — на підлозі. Потім Ерна гукнула від плити:

— Вже є штук дванадцять, можна сідати. Кожному по півтора, з сиропом.

У домі знову стало затишно. Він допоміг Ерні поділити млинці й розкласти їх на тарілки, потім переказав їй вітання від брата, розповів, що той не захотів брати гроші за молоко і що вдома її ждуть.

— І Петер теж? — спитала Ерна.

— Молоко передавали й від його імені.

— А він теж казав, що жде мене? Правда ж, не казав? До речі, він знає вас по Берліну — шпурляв тоді камінці...

— Я читав про це в газеті. Тим-то, поки тут клацають фотоапаратами, ні йому, ні вам не варто виходити за поріг. Бо фотоапаратами тут клацають не тільки журналісти.

— Де ж нам дітися?

— Краще вже пересидіти ніч на стільці тут, ніж побачити себе вранці в газеті. Давайте посідаємо на ліжко. Тарілок вистачить, а от стільців — ні.

Сабіна звільнила на кухті місце для Шублера, сіла поруч із Ерною Бройєр і тихо спитала:

— То це таки правда? Ви певні?

— Авжеж, я через те так довго й чекала, що хотіла переконатися. Аж учора пішла до лікаря, і тепер сумніву немає: вже на четвертому. Виходить, Бройєр обдурив мене й у цьому. То все не через мене, а через нього. Хотілося б мені тільки знати: звідки взялися діти в його першої? Мабуть, коли він був з нею, то заплющував очі на такі речі... Тим-то наш шлюб із ним тепер, мабуть, недійсний. І мої батько й мати, певно, полагіднішають. Я залюбки зосталася б у селі, мені неохота вертатися в ту квартиру. Ох, просто не сила більше цього терпіти!..

— Куток ви собі знайдете. І роботу знайдете. А я... Мабуть, усе ж поїду в Париж. Мені так шкода, так боляче, що з вами це сталося...

— А я тепер іншої думки. Так воно, певно, й мало статися. Це було, звісно, неприємно, особливо для Петера. Але й у нього трохи відкрились очі, й він, як і я, цьому радий. Дивно, що я не можу признатися про це вголос, але кінець кінцем ми з Петером повинні дякувати за все отим ненормальним, отим божевільним злочинцям. Коли я починаю думати про це, у голові в мене все переплутується. А проте дякувати ми повинні, гадаю, саме поліції. Сміх, та й годі!.. Ох, коли б тільки минула ця облога...

Раптом забемкали дзвони, у церкві яскраво спалахнуло світло, в усіх кімнатах пасторського будинку загорілися лампочки, сад засяяв. Усі повідставляли тарілки, чашки й рушили до дверей. Шублер відчинив їх. Тепер дощ було не тільки чути, а й видно; побачили вони й вартових між ризницею та пасторським будинком.

— Не виходьте! Ніхто не виходьте! —різко гукнув Рольф і потяг Шублера з порога назад.— Вони сидять на мурі — тільки й ждуть, щоб хтось виткнувся. Якщо вже комусь і треба буде вийти, то це зроблю я. Вони однаково мають мене на прикметі. Повернувся Роїклер, він чи то виголошуватиме промову, чи то казатиме проповідь. А ви,— звернувся він до Ерни,— спатимете собі в гарному широкому ліжку. Не турбуйтеся. І щоб усі сиділи'тихо й спокійно!

Ерна висловила бажання пограти гуртом у якусь гру, і він, Рольф, запропонував монополію. Ерна з подивом звела на нього очі, зніяковіла й запитала:

— Ви?.. В монополію?.. У вас?..

Катаріна — вона вже зняла з полиці коробку й розкладала гру на столі — всміхнулася й промовила:

— Саме ми й повинні знати монополію і грати в неї. І грати нещадно! Це найкращий урок про страхіття капіталізму, який можна дати дітям. А про страхіття соціалізму їм розповідатимуть у школі.

Шублер, який досі сидів серйозний, усміхнувся й сказав, що постежить за грою або підрубає ще дров. А Гольгер Перший заявив:

— Тоді йди сам, я хочу пограти. Ми в монополію частенько грали у...— Він затнувся, почервонів і, коли всі звели на нього запитливі погляди, додав: — Ну, там, де я був...

Сабіні конче закортіло "подихати свіжим повітрям", і хоч Рольф застережливо похитав головою, вона все ж таки пішла надвір. І коли він відслонив завіску, а тоді прочинив віконницю, вони побачили, як на мурі почали спалахувати бліци. Сабіна нерішуче постояла, потім рушила в бік ризниці, тоді повернула ближче до муру й показала їм язика. Добре ще, промайнуло в Рольфа, що вона не посварилася кулаком, а то виникли б, деякі — хоч, правда, й незначні — непорозуміння, її ім'я однаково... так чи так потрапить у заголовки. І сад, яскраво освітлена церква на задньому плані, перед нею — вартовий... Гарний, мабуть, вийде знімок.

Катаріна взяла в руку кісточку:

— Нумо, діти, починаймо!

17

Він не вдовольнився тим, що поінструктував командирів постів по карті, а порозводив усіх на місця сам, і вони прискіпливо оглянули позиції, перевірили, чи добре довкола видно, обійшли всі перехрестя, а також майданчики, де туристи зупиняються на відпочинок і ставлять намети. Такий дощ відіб'є бажання подорожувати багатьом велосипедистам* проте не всім, декотрі з них уже в дорозі. Потім він розставив контрольні пости. Його пропозицію закрити до кінця похорону всю зону відпочинку, на жаль, не схвалили. Дольмер посміявся з його теорії щодо "коліс" і після розмови з Штабскі сказав, що коли вони закриють зону, то це викличе ускладнення з Голландією,— мовляв, преса почне писати про "божевільних німців" і таке інше. Визначив він, Гольцпуке, й де поставити обидва танки: один — за кладовищенською каплицею в лісі, другий — там, де путівець перетинають кілька велосипедних доріг. Гробмелер прибуде аж завтра, в день похорону, й подбає зі своїми людьми про безпеку каплиці всередині, дороги до ями та самої ями. Крім того, як висловився Дольмер, "знов не обійдеться без ложки дьогтю": на похорон усе ж таки має приїхати якийсь католицький функціонер, можливо, єпископ, і теж, певно, не промине нагоди сказати кілька прощальних слів.