Де ти був, Адаме? - Сторінка 3

Він дивився на потилицю вівчаря й думав про те, як колись служив у фешенебельному ресторані. Опівдні, коли клієнти сходились обідати, він, гордо випростаний, ходив між столами й кланявся всім. Було аж дивно, як швидко й несхибно він зрозумів, які нюанси вкладати в свої поклони: кому коротко, кому низько, кому тільки кивнути або лиш ворухнути головою — власне, просто кліпнути очима, але здавалося, ніби він киває. Різницю в ранзі він засвоїв легко — це ж те саме, що в армії, цій ієрархії плетених і гладеньких погонів із зірочками й без зірочок, за якими йшла численна маса погонів без чи майже без прикрас. У цьому ресторані система поклонів була відносно нескладна: все залежало від гаманця, від розмірів рахунку. Він не був навіть дуже приязний, майже ніколи не всміхався, і його обличчя, хоча він і намагався дивитись по змозі без ніякого виразу, ніколи не втрачало отієї суворості й пильності. Кожен, на кого він поглядав, почував себе не стільки вшанованим, скільки винним; усім здавалося, що їх розглядають, оцінюють, і він швидко виявив, що декотрі бентежаться, так бентежаться, що починають машинально різати ножем картоплю, коли на них зупиняється його погляд, а коли він пройде — злякано сягають рукою по гаманець у кишені. Його тільки дивувало, що вони приходять знову — навіть ці. Вони приходили, терпіли його кивки, терпіли його пильні погляди, бо в шикарному ресторані, певне, так годилося. За його вузьке породисте обличчя й за вміння носити костюм йому досить добре платили, та ще й годували задарма. Та хоч він і силкувався напускати на себе гордовитість, а, по суті, йому часто бувало лячно. В деякі дні він аж пітнів, піт несподівано виступав на шкірі, і це його гнітило. А господар ресторану був добродушний плебей, що дуже пишався своїми успіхами й мав прикрий звичай: пізно ввечері, коли ресторан помалу безлюднів і Брессен збирався йти додому, він часом стромляв товсті пальці в скриньку з сигарами і запихав три чи чотири в нагрудну кишеньку Брессенові, хоч як той опирався. "Та, господи,— муркотів господар із ніяковою усмішкою,— беріть, це добрі сигари". І він брав. Він курив їх увечері з Фельте-ном, із яким жив разом у невеличкій мебльованій квартирі, і Фельтен щоразу дивувався якості сигар. "Брессен,— казав Фельтен, — Брессен, сто чортів, добрий тютюнець ви курите! " Брессен мовчав і так само не манірився, коли у Фельте-на була добра випивка. Фельтен був комівояжер якоїсь фірми спиртних напоїв, і коли йому добре торгувалось, то він приносив пляшку шампанського.

— Шампанського,— промовив полковник.— Холодного шампанського.

— Це єдині слова, що він інколи промовляє,— озвався палатний лікар поряд.

— Ви про пана полковника? — холодно спитав Клевіц.

— Так, про пана полковника Брессена. Єдині слова, що їх інколи вимовляє пан полковник: "Шампанського — холодного шампанського". Та ще часом пан полковник згадує жінок — чи жіночок.

...Найогидніше було, коли йому доводилось їсти в ресторані. У брудній задній кімнатці, на старому столі ставила їжу неприязна куховарка, яка не хотіла зважати на те, що він любить пудинги, а в ніс і в рот йому лізли оті нестерпні, холодні кухонні випари — жирні, бридкі,— та ще й господар то входив, то виходив, сідав за стіл, не виймаючи сигари з рота, наливав собі чарку горілки й мовчки випивав.

Згодом він давав уроки добрих манер. Місто, де він жив, було дуже підходяще для такого фаху. Там жило чимало багатіїв, які навіть не знали, що рибу треба їсти не так, як м'ясо, які все життя брали їжу пальцями, а тепер мали автомобілі, вілли й розкішних жінок, тож їм конче хотілося змінити й шкуру. Він учив їх поводитись у вишуканому товаристві, мов ковзанярів на слизькому льоду, ходив до них, навчав складати меню, демонстрував, як слід поводитись зі слугами, а потім вечеряв із ними — показував, як тримати виделку, стежив за кожним їхнім рухом, намагався навчити, як власноручно відкоркувати пляшку шампанського.

— Шампанського! — знов уголос промовив він.— Холодного шампанського...

— О господи! — вигукнув Клевіц.— Брессен, та гляньте ж на мене!

Але той і не подумав дивитися на Клевіца, він не хотів нічого й чути про цей полк, що розсипався в нього під руками на потерть. Три його батальйони—"кізяк", "стрілець", "ковпак" — і його командний пункт, що називався "курінь",— усе щезло!

А за хвильку він почув, що Клевіц пішов.

Він був радий, що нарешті можна відвести погляд від дурної картини з вівцями і вівчарем, бо картина висіла трохи задалеко праворуч, і йому вже потилицю трохи судомило. Друга картина висіла майже якраз навпроти, і він мусив дивитись на неї, хоч вона йому не подобалась: Міхай, румунський кронпринц, розмовляв із селянином-румуном, а оба біч стояли маршал Антонеску й королева. Постава селянина на картині дратувала: він стулив ступні докупи, і здавалося, наче він зараз упаде вперед, а гостинця, що тримає в руці, кине молодому королеві під ноги. Що то за гостинець, як слід не було видно: сіль, чи хліб, чи грудка козячого сиру,— але принц усміхався селянинові. Брессен давно вже не бачив усього цього; він був радий, що знайшов точку, в яку можна дивитись, не боячись, що зсудомить потилицю.

Найдужче в тих уроках доброго поводження його бентежило те, чого він досі не знав і довго не хотів визнати: що ті манери справді можна засвоїти — оту невеличку виставу з ножем і виделкою, як правильно орудувати ними. Він часто лякався, коли бачив цих людей та їхніх жінок, що через три місяці вже поводилися з ним як із тямущим, але обмеженим учителем, і з усмішкою вручали йому чек. Декотрі так і не могли нічого навчитись — їхні пальці були надто незграбні, вони не вміли обрізати шкуринку з сиру, не беручи скибки в руки, або взяти келих за ніжку так, як годиться; а була й третя категорія — вони нічого не могли навчитися, але й не надавали цьому жодного значення. Були й такі, що не вважали за потрібне брати в нього, Брессена, уроки гарного поводження.

Єдине, що втішало його тоді,— це можливість час від часу мати пригоду з їхніми жінками. Безпечну пригоду, яка не розчаровувала його, але жінок неначе сповнювала нехіттю. Він мав багато пригод у той час — із усілякими жінками,— але жодна з них не прийшла до нього ще раз і не пішла з ним, хоча він здебільшого пив з ними шампанське.

— Шампанського,— промовив він голосно,— холодного шампанського.

Він вимовляв ці слова й на самоті — так було краще. На якусь мить задумався про війну, оцю війну, на одну лише мить, а тоді почув, що до кімнати знов увійшли двоє. Він і далі дивився на ту незрозумілу грудку, що її подавав румунський селянин молодому принцові Міхаєві, — і на мить картину затулила рожева рука головного лікаря, що нахилився над ним і знімав з гачка табличку з графіком температури.

— Шампанського,— чітко промовив Брессен,— шампан ського й жіночку.

— Пане Брессен,— тихо покликав головний лікар,— пане Брессен!

Потім на мить запала мовчанка, і головний лікар сказав до свого супутника:

— Відправте з дивізійним госпіталем до Відня. В дивізії, звісно, дуже шкодуватимуть за паном Брессеном, але...

Слухаюсь,— відказав палатний лікар; далі не було чу ти нічого, хоч вони напевне стояли біля ліжка: двері не рипнули. Потім знову зашелестіли ті бісові сторінки, лікарі, мабуть, ще раз переглядали його історію хвороби.

Обидва мовчали.

Потім десь там згадали, що він може навчати людей чогось іншого, справді потрібного,— наприклад, нового бойового статуту, з яким він був обізнаний, бо регулярно одержував усі новинки. Він став військовим інструктором "Сталевого шолома" та молодіжних організацій своєї округи і добре пам'ятав, що це почесне призначення припало саме на той час, коли він відчув невтримний потяг до солодкого, а до любовних пригод охолов. Виявилося, що він дуже добре зробив, придбавши коня, хоч як важко було його тримати. Тепер він у дні навчання заздалегідь виїздив на місце, обговорював усе з молодшими командирами, переглядав статут — а насамперед зміг познайомитися з підлеглими краще, ніж на самій службі; то були старі фронтовики й молоді люди; напрочуд тверезі й водночас наївні, вони часом навіть наважувались заперечувати йому. Засмучувало його те, що доводилося таїтися: він не міг після навчання вернутись до міста на чолі загону; але під час самої служби все було майже як раніше — обов'язки командира батальйону він знав чудово, до нового статуту не мав претензій, бо в ньому був добре використаний досвід минулої війни, і водночас ніяких радикальних змін. Особливу увагу він приділяв стройовій підготовці — вважав це найголовнішим і весь час ганяв людей на марширування, примушував їх робити різні повороти і стой-ки. А коли почував досить сили й певності, то наважувався навіть провести батальйонне стройове навчання — це навіть до війни, з добре навченою частиною, не завжди виходило добре.

Але потреба таїтися незабаром відпала, скоро почалися щоденні вправи, і коли Брессен одного дня став справжнім майором, командиром справжнього батальйону, він майже не відчув різниці.

Раптом йому здалося, що він обертається, чи то все кругом обертається, і він не міг стримати того обертання, але вже знав, що справді обертається, і було гірко усвідомлювати, що він усе відчуває: його обертають. Його підняли і обережно переклали з ліжка на ноші, поставлені поруч. Голова спочатку звисла назад, він якусь хвилинку дивився в стелю, потім йому підклали подушку, і погляд його впав якраз на третю картину, що висіла в кімнаті. Цієї картини він іще не бачив, вона висіла біля самих дверей, і спочатку він був радий, що може дивитись на цю картину, бо інакше довелося б диви тись на двох лікарів, між якими тепер висіла вона. Головний лікар, мабуть, вийшов. Палатний лікар розмовляв з іншим молодим лікарем, якого Брессен досі не бачив; низенький гладкий палатний лікар тихо читав тому щось із історії Брессенової хвороби і щось при цьому пояснював. Брессен не розбирав слів — і не тому, що слух був порушений, ні, навпаки, йому було дуже прикро, що він досі все чув — просто лікарі стояли надто далеко й розмовляли пошепки. А з коридора він чув усе: вигуки, зойки поранених, гурчання моторів надворі. Він побачив спину санітара, що став спереду, а той, що позаду, сказав:

— Ну, понесли!

— Речі,— сказав передній.— Пане докторе,— гукнув він до палатного лікаря.— Хай хтось винесе речі.

— Знайдіть кого-небудь.