Де ти був, Адаме? - Сторінка 7

Вона влучила тільки в прив'язаний спакований намет, а друга прогнула каструлю, причеплену зверху, наче люди в машині їхали на пікнік. Чоловік, що, репетуючи, біг

до машини, був двірник, який жив у двох кімнатах біля душової позад будинку. Він підбіг уже зовсім близько й зупинився у воротях, але не мав каменюки в руці, отож, вилаявшись, нахилився, але в цю хвилину обоз рушив з місця й машина, гордовито сигналячи, теж рушила. В повітрі просвистів квітковий вазон, але впав на те місце, де тільки що стояла машина,— на чисту бруківку з невеликих синюватих каменів. Вазон розбився, черепки на диво симетричним віночком попадали навколо купки землі, що якусь мить зберігала 4юрму вазона, а потім раптом розсипалась, оголивши коріння герані, а її простенькі червоні квітки стирчали посередині.

Двірник зупинився між Шнайдером і Шміцом. Він уже не лаявся, а плакав, на його брудному обличчі видно було сльози, а постава була зворушлива й водночас жахлива: зціпивши руки, він нахилився вперед, брудна стара куртка обвисла на запалих грудях. Почувши ззаду, з подвір'я, жіночий крик, двірник здригнувся і, плачучи, повільно пішов назад. Сарка пішла за ним; вона відсахнулась, коли Шнайдер простяг до неї руки. Взяла свого коня за вуздечку, вивела за ворота, сіла на візок і взяла віжки в руки.

— Я принесу сигарети! — гукнув Шміц.— Затримайте її на хвилинку.

Шнайдер схопив коня за вуздечку, дівчина шмагонула його батогом по руці, йому було боляче, але він не відпустив коня. Озирнувся й здивувавсь, що Шміц біжить. Він ніколи не думав, що Шміц може побігти. Дівчина знову підняла батіжок, але не вдарила, а поклала поруч себе на козла, і Шнайдер з подивом зауважив, що вона раптом усміхнулась, як звичайно усміхалась: лагідно й стримано. Шнайдер підійшов до візка, обережно підняв дівчину з ящика й поставив долі. Дівчина щось гукнула до коня, і коли Шнайдер обняв її, то побачив, що вона й досі трохи налякана, але не пручається, а тільки неспокійно поглядає на всі боки. В підворітті було темно, Шнайдер обережно поцілував її в щоки, в ніс і відгорнув рукою чорне гладеньке волосся, щоб поцілувати в потилицю. Він здригнувся, почувши, що вернувся Шміц і кинув сигарети у візок. Дівчина підскочила, сіла на віз і глянула на червоні коробки. Шміц, не подивившись у бік Шнайдера, зразу ж пішов назад у двір. Дівчина почервоніла, глянула на Шнайдера, але не в очі, а кудись на скроні, а тоді раптом гукнула до коня якесь коротке різке слівце й смикнула за віжки. Шнайдер відступив убік, даючи їй дорогу. Дочекався, поки вона від'їхала десь на півсотні кроків і

голосно вигукнув її ім'я. Вона зупинилась, не обертаючись підняла на прощання батіжок і поїхала далі. Шнайдер повільно вернувся на подвір'я.

Там, біля кухні, сиділо семеро з останньої партії — вони їли, на столі перед кожним з них був суп і товсті скибки хліба з м'ясом. Підійшовши ближче, Шнайдер почув глухі удари зсередини будинку. Він запитливо подивився на присутніх.

— Двірник ламає двері до директорової квартири,— ска-, зав Файнгальс і додав:— Хай би дав спокій тим дверям: що з того, як він їх розламає.

Шміц пішов з чотирма солдатами до будинку, щоб позбирати все, що треба ще було підготувати для перевезення. Шнайдер з Файнгальсом і Оттеном залишилися.

— Мені доручили гарну річ,— сказав Оттен. Файнгальс випив із солдатського кухля червоної абрикосової горілки й дав Шнайдерові кілька пачок сигарет.

— Дякую,— сказав Шнайдер.

— Мені доручили,— вів далі Оттен,— повкидати кулемет, автомати та інший мотлох у яму з гноївкою, там, де лежить невибухлий снаряд. Ви мені допоможете, Файнгальс.

— Зараз,— озвався той і, не встаючи з місця, вмочаючи в калюжки супу посеред стола черенок ложки, став повільно малювати на столі якісь фігури.

— Ходімо вже,— сказав Оттен.

Шнайдер скоро заснув, схилившись над казанком. Сигарета його не погасла. Вона лежала на краю стола; з неї ніби вилазив тонкий черв'як попелу, а жар повз далі, пропалюючи на столі вузенький чорний слід аж до кінця сигарети, і за якісь чотири хвилини на столі залишилась лежати тільки тоненька, прилипла до дошки сіра паличка з попелу. Цей попіл довго лежав там, майже годину, аж поки Шнайдер прокинувся й змахнув його рукавом, навіть не побачивши. Він прокинувся, коли на подвір'я в'їхала вантажна машина. Майже водночас із тією машиною він почув перші танки. Шнайдер схопився — інші, що стояли на подвір'ї й курили, хотіли були засміятись, але не встигли: далеке гудіння було дуже вже промовисте.

— Що ж,— сказав Шміц,— машина справді прибула.— Файнгальс, погляньте-но з даху, що там видно!

Файнгальс пішов до південного крила. Двірник, вистромившись із вікна директорової квартири, дивився на них. Чути було, що в квартирі порається жінка, видно, рахує склянки, бо там тихо подзенькувало.

— Навантажмо весь цей мотлох, що іще зостався,— сказав Шміц.

Водій відмахнувся. Вигляд у нього був дуже стомлений.

— Начхайте на те сміття,— сказав шофер.— Сідайте в машину, покиньте все.— Він узяв зі столу пачку сигарет, розпечатав і жадібно закурив.

— Вантажмо,— сказав Шміц,— однаково треба почекати файнгальса.

Шоо^зер знизав плечима, сів до столу й начерпав із бачка супу в Шнайдерів казанок.

Інші навантажили на машину все, що ще знайшли в домі,— кілька ліжок, похідну скриню одного офіцера, чиє ім'я було виразно написане на ній чорною фарбою: "Обер-лейтенант д-р Грек",— пічку, купу солдатських ранців та заплічних мішків, кілька гвинтівок; потім стос білизни: позв'язувані пачками сорочки, кальсони, шкарпетки й хутряні безрукавки.

Файнгальс гукнув згори, з даху:

— Нічого не бачу. Рядочок тополь у селі все затуляє. А ви їх чуєте? Я чую дуже добре.

— Чуємо,— гукнув Шміц,— ми їх чуємо. Злазьте!

— Зараз,— сказав Файнгальс, і його голова, що визирала з слухового вікна, зникла.

— Нехай хтось вийде на залізничний насип,— сказав Шміц.— Звідти їх напевне можна побачити.

— Марна справа,— озвався шофер.— їх іще не видно.

— Чому?

— Я чую. Я чую, що їх іще не видно. До того ж вони йдуть із двох боків.— Він показав рукою на південний захід, і той рух був наче чаклунський: тепер і вони справді почули гудіння моторів.

— Сто чортів,— лайнувся Шміц,— що ж нам робити?

— їхати,— сказав шос}>ер. Відступив убік і, хитаючи головою, дивився, як інші вже наостанці вантажать на машину стіл і лаву, на якій він сидів.

З будинку вийшов Файнгальс.

— Кричить один поранений,— сказав він.

— Я йду до нього,— мовив Шміц,— а ви їдьте.

Вони нерішуче постояли. Тоді всі, крім шсфера, пішли за Шміцом. Той озирнувся й спокійно сказав:

— їдьте, це ж я мушу лишитись — коло поранених. Вони ще раз нерішуче зупинились, а за якусь мить знов

пішли за ним.

— Хай вам чорт,— гукнув Шміц,— їдьте! На цій клятій рівнині ви зможете від них відірватися.

Тепер вони вже не пішли за ним. Тільки Шнайдер повіль но рушив услід йому, коли Шміц уже зник у будинку. Інші неквапно пішли до машини. Файнгальс іще на мить зупинився. Трохи повагався, потім теж вернувсь у будинок і там зіткнувся зі Шнайдером.

— Вам іще щось треба? — спитав Файнгальс.— Ми ж усе повантажили.

— Скиньте трохи хліба й смальцю. І сигарет.

Двері палати відчинилися. Файнгальс зазирнув туди й вигукнув:

— Господи! Наш капітан.

— Ви його знаєте? — спитав Шміц.

— Так,— відповів Файнгальс.— Я півдня пробув у його батальйоні.

— Де?

— Не знаю, як називалось те містечко.

— Ну, їдьте вже! — гукнув Шміц.— Не робіть дурниць.

— До побачення,— відказав Файнгальс і вийшов.

— Чому ви залишилися?—спитав Шміц, але, видно, не чекав відповіді, і Шнайдер не відповів. Обидва прислухались, як від'їжджає машина, гудіння мотора стало трохи глухішим, коли вона виїхала за ворота, а потім рушила дорогою до станції — з-поза станції ще було чути її, але помалу звук зовсім затих.

Гудіння танкових моторів теж затихло. Почулися постріли.

— Важкі зенітки,— сказав Шміц,— треба сходити на залізничний насип.

— Я піду,— відповів Шнайдер. У палаті капітан промовив: "Бєлогорже". Промовив майже без наголосу, але ніби з радістю. Він був смаглявий, з густою чорною бородою, голова в нього була туго забинтована. Шнайдер глянув на Шміца.

— Марне діло,— сказав той.— Коли й видужає, все витримає, то й тоді...— І знизав плечима.

— Бєлогорже,— промовив капітан. Потім заплакав. Він плакав зовсім нечутно, і вираз обличчя нітрохи не змінився, але й крізь сльози іще раз промовив: — Бєлогорже.

— Його віддадуть до трибуналу,— сказав Шміц.— Він упав з мотоцикла, не мавши на собі каски. Він був капітаном.

— Піду подивлюся з насипу,— мовив Шнайдер,— може, звідти щось побачу. Коли ще йтимуть війська, пристану до них... отже...

Шміц кивнув.

— Бєлогорже,— сказав капітан.

Коли Шнайдер вийшов на подвір'я, він побачив, що двірник у директоровій квартирі вивісив прапор — жалюгідну червону ганчірку, на якій були нашиті незграбно вирізані жовтий серп і білий молот. Він почув, що й на південному сході гудіння стало знову чутніше. Стрілянини не було. Він повільно пройшов повз грядки й зупинився тільки біля гнойової ями. Коло ями лежав невибухлий снаряд. Він лежав там уже давно. Кілька місяців тому есесівські частини із залізничного насипу обстрілювали угорських повстанців, що засіли в школі. Бій, певне, був недовгий — на фасаді будинку вже майже не залишилося слідів обстрілу. Тільки лежав ледь помітний снаряд — іржавий, з лікоть завдовжки, плавно загострений шматок заліза. Він був схожий на оцупок трухлого дерева. Між високою травою його майже не було видно, але директорова дружина багато разів скаржилася, щоб його прибрати, про це не раз подавали рапорти, але відповіді так і не надійшло.

Минаючи снаряд, Шнайдер уповільнив ходу. Він бачив у траві сліди Оттена і Файнгальса, що вкинули в яму кулемет, але поверхня гноївки була вже гладенька — жирна, зелена гладінь. Шнайдер пішов далі повз грядки, повз садовий розсадник, через луг, і піднявся на насип. Ці півтора метра здались йому страшенно високими. Він дивився повз село, на широку рівнину ліворуч від залізниці, й не бачив нічого. Але гудіння чув виразніше. Прислухався, чи десь іще стріляють. Ніде нічого. Гудіння долинало саме звідти, звідки тяглися рейки. Шнайдер сів і став чекати. В селі було зовсім тихо, все наче вимерло — дерева, будиночки, чотирикутна дзвіниця.