Декамерон - Сторінка 123

- Джованні Боккаччо -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Нікому не раджу брати з нього приклад, бо то була велика несправедливість, що та його дурниця на добре вийшла.

Давно те діялося, що в роду маркізів Салуцьких старшим був один молодик на ймення Гвальтьєрі; не мавши ані жінки, ні дітей, він одно знай робив — птахів ловив та на звіра полював, а про одруження та про дітей і гадки не мав, — за се його інакше як мудрим не назвеш. Але його васалам се не подобалось, і вони не раз просили його одружитись, щоб він не лишився без спадкоємця, а вони без сеньйора; казали, що знайдуть йому молоду з такого хорошого роду, на яку він може покладати певну надію і якою буде цілком задоволений. На те Гвальтьєрі одказав:

— Друзі мої, ви примушуєте мене зробити те, чого я зроду не думав робити, знаючи, як важко знайти собі таку жінку, щоб до натури припала, скільки їх єсть невдалих і як гірко живеться тому чоловікові, що взяв собі дружину не до мислі. От ви кажете, що можете нараяти мені добру жінку, бо певно знаєте, що така й така — чесного батька-матері дитина; то все дурниці. Звідки вам відомо, хто в них батько і які були тайнощі в матері? А хоч би ви все те і справді знали, то чи ж мало є дочок, що не схожі на батьків та матірок? Та вже як ви так дуже хочете опутати мене сими путами, то нехай і так; тільки щоб не було мені на кого нарікати, як оженюся невдало, то виберу собі жінку сам, та глядіть мені, коли не будете шанувати яко володарку свою ту, що я візьму, то щоб не довелось вам пожалкувати, що змусили мене одружитись проти моєї волі.

Його підлеглі одповіли, що на все будуть згодні, аби тільки він оженився. Гвальтьєрі давно вже був накинув оком на одну вродливу й скромну дівчину-селянку, що мешкала на підзамчі, і здалося йому, що з нею він міг би жити щасливо; тож, не шукаючи собі пари деінде, надумав посватати її. От покликав він перед себе батька її, убогого чоловіка, та й погодився з ним, що візьме його дочку, а тоді поскликав своїх васалів з усього краю і так їм сказав:

— Друзі мої, ви бажали єсте і бажаєте, щоб я оженився; ну що ж, я так і зроблю вам на догоду, хоч самому не дуже й хочеться. Нагадаю вам, що ви колись обіцяли дати мені волю на вибір і шанувати яко вашу володарку ту, кого я візьму, хто б вона не була; нині настав час і вам, і мені дотримати своєї обіцянки. Я знайшов дівчину собі під мислі, вона живе звідціля недалеко; я вирішив з нею одружитись і ввести її через кілька день до свого дому. Подбайте ж про те, щоб справити весілля якнайкраще, так, щоб і ви, і я були задоволені з того, що всі ми чесно справдили своє слово.

Статечні люди зраділи тому й сказали, що гаразд, — кого б він не взяв собі за жінку, вони будуть її поважати й шанувати яко свою володарку. Тоді почали всі лаштуватись до весілля, щоб було воно пишне да розкішне, так само робив і Гвальтьєрі. Він велів спорядити велику, пребагату учту і запросити на неї силу-силенну друзів, кревних і значних та й простіших людей з околиці; тоді наказав понашивати чимало гарних і дорогих убрань, примірявши до одної служебки своєї, яка, як йому здавалось, була такої самої постаті, як і та дівчина; крім того, наготував усе, що треба для молодої — персні, пояси, коштовно оздоблений вінець тощо. Коли настав день, призначений для весілля, Гвальтьєрі сів перед дев'ятою годиною на коня, а з ним і запрошені весільні гості і, давши в замку належний розпорядок, сказав:

— Панове, час їхати по молоду.

Рушивши в дорогу, він скоро прибув із супутниками своїми в підзамчанську слободу; під'їхавши до хати того бідняка, він зустрів його дочку, що поспішала од криниці з водою, щоб устигнути потім подивитись разом з іншими селянками, як їхатиме маркізова наречена. Побачивши дівчину, Гвальтьєрі окликнув її на ім'я (звали її Грізельда) і спитав, де батько, на що вона засоромлено одповіла:

— Удома, ясний пане.

Тоді Гвальтьєрі зліз із коня і, велівши всім почекати його тут, зайшов у бідну хатчину до батька її старого на ймення Джаннуколо і сказав йому:

— Я прийшов сватати Грізельду, та наперед хочу при тобі спитати в неї дещо.

Та й спитав її, чи буде вона, як він її за себе візьме, завжди йому годити, чи буде терпіти, як він щось таке скаже чи зробить, чи буде його у всьому слухатись і ще багато такого; на все те вона одказала, що буде. Тоді Гвальтьєрі взяв її за руку, вивів із хати, казав їй роздягтись догола при всіх гостях, що з ним були, і, велівши принести пишні вбори, що справив для того, наказав зодягти її мерщій і взути, а на волосся її розпущене вінець дорогий положити.

— Панове, — сказав він гостям, що зачудовано на все те дивились, — ось та, що я думаю взяти собі за дружину, як вона того хоче.

Тоді звернувся до вкрай збентеженої і засоромленої дівчини:

— Грізельдо, — питає, — чи хочеш, щоб я був тобі мужем?

— Так, ясний пане, — одповіла дівчина.

— А я хочу, щоб ти була мені дружиною, — сказав Гвальтьєрі та й заручився з нею отак привселюдно.

Тоді посадив Грізельду на доброго румака і повіз її з пишним почтом до свого замку. Там уже був наготований розкішний бенкет, і весілля було таке врочисте, ніби він одружився з дочкою французького короля.

Молода, здавалось, перемінила разом з одежею і звичаї свої, і всю душу. Вона була, як ми вже сказали, вродлива з лиця і хороша станом, а тепер до тої краси приєдналась іще люб'язність, привітність і благородні манери, начеб вона була не простою сільською дівчиною, що вівці пасла, а зроду шляхтянкою; всі, хто знав її раніше, дивом дивували такій переміні. До того ж вона була вельми слухняною і догідливою дружиною, і маркіз уважав себе за найщасливішого мужа на світі, а до підданців маркізових ставилась вона так мило й чемно, що всі любили й поважали її з щирого серця та молили Бога, щоб послав їй у всьому щастя й долю. То було говорили люди, що необачно вчинив Гвальтьєрі, взявши собі таку жінку, а тепер визнали його за розважливого й мудрого чоловіка, бо ніхто інший, крім нього, не міг би ніколи розпізнати тої великої чесноти під убогою і грубою селянською одежею. Одно слово, пройшло небагато часу і про Грізельдину добрість і честивість почали говорити не лише в її маркізстві, а й по сусідніх землях, а ті, що казали, ніби маркіз помилився у виборі дружини, мусили замовкнути.

Доживши деякий час із маркізом, Грізельда зайшла в тяж і спородила в належну пору дочку на превелику втіху мужеві. Та раптом маркіза пройняла дивовижна думка: намислив він випробувати жінчину довготерпеливість нескінченними образами і зневагами. З удаваним гнівом почав він їй говорити, що люди його незадоволені тим, що вона простого роду, особливо тепер, коли діти пішли, а найдужче, мовляв, на те ремствують і нарікають, що вона йому не сина, а дочку вродила. Почувши сії речі, жінка не змінилась анітрохи в лиці і не виявила найменшого незадоволення.

— Пане мій, — сказала вона, — чини зі мною так, як тобі здасться кращим для честі твоєї і спокою; я буду всім задоволена, бо знаю, що я їх не варта і не гідна тої шани, до якої ти підніс мене своєю лицарськістю.

Ся відповідь дуже сподобалась маркізові, бо він побачив, що вона анітрохи не запишнилась тою честію, що оддавав їй він чи його васали. Проте через деякий час він ізнову натякнув їй, що його підданці не можуть стерпіти, що вона породила дівчину, а потім прислав до неї одного слугу, навчивши його, що має робити й казати; той промовив до Грізельди з засмученим видом:

— Мадонно, як я не хочу марно пропасти, то мушу виконати наказ мого пана. — Він велів мені взяти вашу дочку і...

Та й не сказав більше ні слова. Грізельда, почувши сії слова і побачивши, який засмучений той слуга, пригадала, що казав їй раніше Гвальтьєрі, і вирішила, що він велів згладити дівчинку з світу; взяла її швиденько з коляски, поцілувала й перехрестила і, згнітивши жаль на серці, з спокійним лицем передала дитину слузі.

— На, — каже, — зроби все так, як велів тобі твій пан і мій, лиш прошу тебе, не давай її на поталу хижому звіру і птаству, як не було од нього такого наказу.

Слуга взяв дівчинку й переказав маркізові все, що говорила жінка, а він, дивуючись її твердості, послав його з дитиною в Болонью до одної своєї родички, просячи її, щоб вона, не одкриваючи нікому, чия се дочка, виховала дбайливо дитину і навчила її доброго звичаю.

Через який там час Грізельда знову завагітніла і повила вже сина; Гвальтьєрі невимовно тому зрадів, але, не задовольнившись тими муками, що він уже завдав жінці, вирішив нового їй жалю наробити. От одного дня він прийшов до неї і сказав гнівливо:

— Жінко, відколи ти породила сього хлопчика, я не маю спокою од своїх васалів — так гірко вони нарікають на те, що Джаннуколів онук буде після мене панувати над ними; боюсь я, щоб і мене самого не скинули, тож краще, мабуть, буде зробити з ним те саме, що з дівчинкою, а тоді з тобою розлучитись і другу собі жінку взяти.

Грізельда вислухала його незворушно і коротко одповіла:

— Мій пане, аби тільки ти був задоволений, чини собі, що хочеш, а про мене не думай: мені в тому щастя, щоб тобі добре було.

Через деякий час Гвальтьєрі прислав чоловіка по сина, так як перше по дочку, і, вдавши, ніби велів згубити його, послав хлопця на виховання до Болоньї, куди й дівчинку, а жінка прийняла те так само сумирно й покірно, як перший раз. Гвальтьєрі дуже дивувався і гадав собі, що, певне, жодна інша жінка того б не попустила; якби він не бачив, як ревне любила вона дітей, то подумав би, що вона чинить так із байдужності, але тепер він пересвідчився, що з мудрості. Його підданці, гадаючи, що він справді звів дітей із світу, ремствували на нього, що він такий жорстокий, а дружину його хто зна-як жаліли; вона ж нічого іншого не сказала тим жалібницям, котрі вбитих діток оплакували, як лише те, що воля їхнього батька — їй закон.

Минуло чимало років по тому, як народилась дівчинка, і Гвальтьєрі вирішив востаннє поставити на пробу жінчину терпливість. Він почав говорити своїм васалам, що не воля його жити далі з Грізельдою, що легковажно вчинив він, коли з молодого розуму з нею оженився, тим докладе тепер усіх зусиль, щоб добитись од папи дозволу взяти собі другу, а Грізельду покинути. Статечні люди непомалу його за такі речі картали, та він водно казав — так мусить бути.