Демон

ДЕМОН
Східна повість
ЧАСТИНА ПЕРША
І
Печальний демон, дух вигнання,
Літав над обрієм земним,
І днів минулих спогадання
Пливли юрбою перед ним;
Тих днів, коли в чертогах світу
Сіяв він, чистий херувим,
І на бігу, в огні блакитнім,
Комета усміхом привітним
Любила поміняться з ним,
Коли крізь вічності тумани,
Жадібний знань і повний сил,
Він стежив зграйні каравани
-В простори кинутих світил;
Коли, мов ясний небосхил,
Йому любов сіяла рання!
Не знав злоби він, ні вагання,
І не жахав ума його
Віків похмурих ряд безкрилий...
Він згадував... Але всього.
Не мав він пригадати сили!
II
Давно він, проклятий, блукав
Серед страшної самотини:
Услід за віком вік спливав,

Як за хвилинами хвилини,
У блиску зір ;і льоті хмар...
Землі безмежний володар,
Він сіяв зло без насолоди,
І на страшнім шляху тому
Не зустрічав він перешкоди, —
І зло наскучило йому.
III
Над верховинами Кавказу
Вигнанець раю пролітав;
Під ним Казбек, як грань алмазу,
Снігами вічними сіяв,
І, повен жаху для людини,
Мов щілина, житло зміїне,
Дар'ял між горами зіяв,
І Терек, буйний, як левиця,
Піднявши гриву на хребті,
Ревів — і звір гірський, і птиця
У ясносиній висоті
Глаголу вод його вчували,
І позолочені хмарки
З країн південних, здалеки
Його на північ проводжали.
І скелі, оповиті в сум.
Юрбою димною дрімливо
Дивилися на білий шум,
На хвиль бентежних вічну зливу.
І темні башти замкові,
Чолом шматуючи тумани,
Кавказу вічні вартові
Між гір стояли, як титани!
Прекрасно-дикий був навкруг
Весь божий світ — та гордий дух
Зневажливим окинув оком
Все, Богом створене самим,
І на чолі його високім
Це не відбилося ІНІЧИМ.

І¥
І перед ним нові картини
З'явилися в ясній імлі:
Розкішна Грузія долини
Прослала килимом вдалі...
Щасливий, пишний край землі!
Стовпами зведені раїни,
Під ними срібні ручаї
На ложі з різного каміння,
Хитання роз, де соловТ
Красуням ШЛЮТБ пісні пломіннї,
Палкі освідчення свої;
Чинари пишні та розлогі,
Густим увінчані плющем,
Печери, де лежть тихцем
Удень олені ряснорогі,
І шум, і рух, і листя дим,
І гомону далекий грім,
І ніжні пахощі рослинні',
І день палкий в огні прикрас;
Росою повні кожний раз
Вогкі і ароматні ночі,
І зорі пристрасні, як очі
Грузинки у кохання час...
Але крім заздрості глухої
Бенкет природи не збудив
У серці, сповненім злобою,
Ні сил нових, ні почуттів.
Весь чар земних розкішних видив
Він зневажав чи ненавидів.
V
Високий дім, широкий двір
На славу в сивого Гудала....
Труда він коштував немало
І сліз рабам ще з давніх пір.
Удосвіта на схили гір
Він тіні— відкида блакитнг,

У скелі сходи ледь помітні
Від башти крайньої ведуть
Туди, де ллє Арагва хвилі.
Не раз по сходах держить путь
В чадрі княжна Тамара білій:
Дівчата воду там беруть.
VI
Завжди безмовний, на долини
Зорив байдуже хмурий дім;
Гучний бенкет сьогодні в нім —
Звучить зурна і ллються вина —
Тамару віддає Гудал.
Для цього він усю родину
Покликав. Юна молода
Сидить між подруг на покрівлі,
Де співи й ткані, й злота дар;
Вже за високими шпилями
Заходить сонце як пожар...
Б'ючи помірно в такт руками,
Співає коло... Молодій
Кортить до танцю... Бубон свій
Вона бере, її рука
Взялась крутить його; легка,
Вона летить, пливе, мов пава,
То раптом спиниться на мить —
І погляд як огонь горить,
І кличе, вогкий та лукавий.
То стрепенеться, оживе,
Свій стан гнучкий нахилить трішки,
І знов по килиму пливе
Краса божественної ніжки.
І усміхається вона,
Весела й чиста, як весна.
Проміння місячне, що грає
По розхвильованій воді, —
Хто з ним ці чари порівняє,
Як цвіт, як щастя, молоді?

Клянуся сонцем з-понад хмар,
Клянуся славою пророка,
Персидський гордий володар
І ні один на світі цар
Не цілував такого ока.
Гарему пишного фонтан
У чарах літнього спокою
Своєю срібною росою
Не обмивав подібний стан!
Рука ще жодної людини
У ніжних пестощів хвилини
Подібних кіс не розплела;
Відколи світ позбувся раю,
Така красуня, присягаю,
Під сонцем півдня не цвіла.
VIII
Востаннє в танці мрійно лине
Дочка Гудалова єдина
Бо ждуть уже на цю дитину
Далекі люди, не свої
В новій, незнаній батьківщині,
І доля тихої рабині
В чужім краю, в чужій сім'ї.
І часто потайні вагання
Темнили світле їй чоло;
Та повне все зачарування,
Таке ясне, як зірка рання,
Таке все миле в ній було,
Що навіть Демон сам крилатий,
Коли б побачив він її,
Зітхнув би, мусив би згадати
Безгрішні, давні дні свої.
IX
І Демон бачив... Як світання,
Неясний вітер хвилювання

В собі відчув неждано він...
Його душі німу пустиню
Мов благовісний сповнив дзвін...
І осягнув він знов святиню
Добра, любові й красоти!..
І довго з дивної картини
Він тішив зір... Дух самоти,
В тумани мрій він знов полинув
Про щастя давнє, в давні дні,
Що одцвіли удалині.
Немов у бран незнана сила
Його взяла, — як все навкруг...
В нім почуття заговорило,
Ожив його холодний дух...
Чи знак відродження то з неба?
Спокуси слів знайти у себе
Вже він не міг... Він їх не мав...
Забуть? Бог забуття не дав:
Та забуття йому й не треба!..
X
Гарячим змученим конем,
Бажання сповнений вогнем,
Мчав на весілля наречений.
Арагва срібна і студена
Вже котить хвилі перед ним.
Він їде з почетом гучним.
Із вантажем для молодої
Ідуть поважною ходою
Верблюди, й дзвоники дзвенять.
Він сам, володар Сінодала,
Веде багатий караван.
Його не спинять ні обвали,
Ні дощ, ні вітер, ні туман.
Його скарбам числа немає;
Оправа шаблі так і грає
На сонці золотим огнем;

Рушниця добра за плечем.
Пустує вітер рукавами
Його чухи, горить вона
В яскравім сяйві галуна.
Усе гаптоване шовками
Його сідло... У дзвоні зброї
Зорить він мужньо в далечінь ..
Під ним баский злотистий кінь,
Краса і гордість Карабаху;
Він щулиться, хропе від жаху
І скоса дивиться туди,
Де хвилі спінені води...
Тривожна путь на узбережжі,
Ліворуч — скелі, наче вежі,
Праворуч — річки глибина.
Вже пізно. Сніжна вишина
Поволі гасне... Встав туман,
І посцішає караван.
XI
Аж ось каплиця при дорозі.
З давніх давен почиє в бозі
Тут князь якийсь. Його метка
Забила месника рука.
З тих пір на свято чи на битву,
Куди б і хто не поспішав,
Завжди ставав тут на молитву
І в тишині поклони клав.
І та молитва зберігала
Від мусульманського кинджала.
Забув, одначе, молодий
Про звичай прадідів святий.
То демон мрією п'янкою
Його в дорозі спокушав,
І він в думках, під ночі тьмою,
Уста Тамари цілував.
Враз перед ним майнуло двоє,
І ще, і ще... у тьмі, на жах,

Ударив постріл, і в горах
Полинув тужною луною...
Підвівся князь на стременах,
Немов орел, щоб стать до бою...
Сяйнув турецький ствол в руках, —
І він помчав на бій стрілою.
Знов постріли, і крик глухий,
І стогін в темряві долини...
Тривав недовго смертний бій:
У нім не встояли грузини!
XII
Замовкло все в долині тій,
Що стріла караван бідою.
І над мерцями, в тьмі важкій,
Верблюди збилися юрбою;
Лиш їх дзвіночки біля ший
Свій плач тонкий зливали з тьмою.
Пограбували караван,
І над тілами християн
Уже кружляє птиця ночі!
Навік закрилися їм очі,
Не жде їх вічний супокій
Біля батьків, в землі своїй,
Під монастирською плитою.
Не прийдуть сестри й матері
Над ними плакать на зорі,
Покриті довгою чадрою.
На пам'ять тут про вихор бою
Біля дороги хтось хреста
Поставить доброю рукою,
Щоб плющ, зеленою весною,
Своєю сіткою тонкою
Його ласкаво обплітав,
В'ючись до сонця без тривоги,
Де хмари, птиці й вітру спів;
Щоб після довгої дороги
Тут перехожий відпочив...

XIII
У пітьмі кінь летить стрілою,
Хропе і рветься, мов до бою;
То раптом стане на скаку,
Прислухається в ніч лунку,
Всім тілом тремтячи з нестями;
То в землю вдарить копитами,
Так, що гуде вона, як мідь,
То знову гривою важкою
На вітрі маючи, стрілою
Вперед без пам'яті летить.
Він швидко дихає, лякливий,
У настороженій імлі,
І ніби б'ється у сідлі
На ньому вершник мовчазливий,
З чолом, похиленим на гриву.
Летить він в морок навмання,
Він не керує поводами,
І кров широкими струмками
Стікає з нього на коня,
Що від клинків, в важку годину,
Свого господаря беріг,
Але від кулі осетина
Урятувать його не зміг!
XIV
В сім'ї Гудаловій ридання,
В подвір'ї юрмиться нарід:
Чий кінь примчав і без дихання
На камінь впав біля воріт?
І хто цей вершник, що на ньому
Поникнув, наче од утоми,
В обіймах смерті? В юнака,
Що вже не дивиться навколо,
В останнім тиску захолола
На гриві скрючена рука.
Недовго ждав на молодого
Тамари зір в огні уяв, —

Князівське виконав він слово
І на весілля він примчав...
Та вже на румака свойого
Повік не сяде він прудкого?..
XV
Грозою впала в день ясний
На дім Іудала божа кара? .
В сльозах поникнула Тамара,
Журбі віддавшися тяжкій.
їй груди рвуть важкі ридання,
Ніхто ридань таких не знав?
І голос ніжний, як дихання,
В її уяві зазвучав:
"Не плач, не плач, моя дитино,
І не смути свого чола!
Не повернуть сльозі невинній
Того, що смерть уже взяла.
Сльоза лише псує ланіти,
Туманить блиск очей ясних.
Його нема, ї оцінити
Не зможе він страждань твоїх.
Він там, де спочиває серце,
Де ані часу, ані мір;
Огонь небес давно вже ллється
В його очей блаженний зір,
Святої музики дихання
Як вічне щастя там бринить...
Що значить дівчини ридання
Для гостя райського в цю мить?..
Ні, доля смертної людини,
Повір, мій ангеле ясний,
Не варта навіть і хвилини
Твоїх сумних дівочих мрій.
"У небеснім океані
Без керма і без вітрил
Тихо плавають в тумані

Хори трепетні світил.
У пустелі неозорій,
Не лишаючи сліда,
Хмари сходяться прозорі
У невпіймані стада.
Час побачення й розстання
їм ні в радість, ні в печаль,
їм майбутнє — без бажання,
їм минулого не жаль.
В день томливої тривоги
Ти про них лиш спом'яни;
Будь байдужа до земного,
Безтурботна, як вони!"
"Як тиха ніч своїм покровом
Огорне скелі і шпилі,
Як все на світі сном чудовим
Засне на втомленій землі;
Як вітер, повний супокою,
Повіє тихо над травою,
І пташка, схована у ній.
Полине в темряві німій,
Як, рос напившися медових,
Край виноградів смарагдових
Розквітне пишний квіт нічний,
Як тільки місяць золотий
Із-за гори тихенько встане
І крадькома на тебе гляне, —
До тебе буду прилітать,
І колисати ніжні мрії,
І на твої шовкові вії
Сни чарівливі навівать".
XVI
Слова замовкли... Мов примари
Пройшли, розвіялися сном.
І зачарована Тамара
Крізь сльози дивиться кругом...

У ній в нежданому прибої
І жаль, і захват із журбою;
З душі немов тягар упав,
Забила в жилах кров, як пломінь.
І довго голос невідомий,
Здавалось їй, у тьмі звучав.
І лиш на ранок сон бажаний
їй вії стомлені закрив,
Але думки її збудив
Передчуттям якимсь туманним
Цей гість, незнаний і близький,
В красі невиданій своїй;
Подібний до вогню, схиливсь
Він до її обличчя знову
І зором, сповненим любові,
На неї сумно так дививсь,
Немов жалів її...