Дерсу Узала - Сторінка 23

Тобі сопка один ходи — моя дуже боїться.

Він посунувся. Я сів поруч і запитав, чому він не любить корейців.

Дерсу став пригадувати дні свого дитинства, коли, крім гольдів і удеге, більш нікого не було. Та ось появилися китайці, за ними — росіяни. Жити ставало з кожним роком важче і важче. Потім прийшли корейці. Почали горіти ліси, соболь одійшов далі, і всякого іншого звіра стало менше. А тепер на березі моря з'явилися ще й японці. Як далі жити?

Дерсу-^ замовк і замислився. Перед ним постало далеке минуле. Він весь поринув у свої спогади. Замислився і я. Справді, Примор'я швидко колонізувалось. Недалеко вже той час, коли від первісної, незайманої тайги не залишиться й сліду. Зникнуть і звірі.

Ми сиділи мовчки, і кожен по-своєму думав про те саме.

— Як далі жити? — раптом озвався Дерсу і глибоко зітхнув.

— Нічого, старий,— відповів я,— на наш вік стане.

В цей час до нас підійшов Чжан Бао і, сміючись, почав розповідати, як кореєць поночі наступив на голову іншому корейцеві, і той, щоб помститися, вимастив йому обличчя чумизовою. кашею. Розмова перейшла на іншу тему.

На другий день ми прямували далі на північ.

Погода стояла похмура, але дощу не було.

На півпіч од річки ЇІайни до річки Амагу простягаються андезити і кварцово-порфіровий туф. Заслуговують па особливу увагу оголення біля річки Амагу (миси Бєлкіна й Арка). Тут у рябих шарах туфу можна бачити порожнечі з копкреціями з вапнякового шпату і з якоїсь м'якої зелено-кам'яної породи. На морських картах у цих місцях показано двоє берегових воріт. Одні — малі — безпосередньо біля берега, другі — великі — у воді. Нині збереглися тільки ті, що ближче до берега. Удегейці називають їх Сапгасу, що означає "Діркувате каміння", а китайці — Кулунзуйза 31.

У тубільців є легенда про це "Діркувате каміння". Одні люди жили на річці Нахтоху, а інші — на річці Шоомі. Останні взяли собі жінок у людей з річки Нахтоху, але своїх дочок, як того вимагав звичай, їм не віддали. Нахтохусь-кі удегейці вирушили па Шоомі і, коли чоловіків не було дома, силоміць узяли стільки дівчат, скільки їм було потрібно. Шоомійці на човнах подалися в погоню. Діставшись мису Сапгасу, вони не помолились, а навпаки, лаючись й репетуючи, ввійшли під склепіпня берегових воріт.

Тут, нагорі, вони побачили гагару, але то був не звичайний птах, а Тему (Касатка — володарка морів). Один удегеєць вистрілив у неї і не влучив. Тоді кам'яне склепіння обвалилось і потопило обидва човни і двадцять двох чоловік.

Трохи далі за камінням Сангасу стежка відходить од морського узбережжя і йде вгору через перевал на річку Квандагоу (притока р. Амагу). Довжина цієї річки близько ЗО кілометрів. Вона бере початок там же, де й річка Найна. Квандагоу тече спершу теж у глибокому міжгір'ї, заваленому кам'яними брилами, але згодом її долина "ширшає. У горішній половині річки вода тече з півпічного заходу, потім річка круто повертає до північного сходу і йде вздовж берега моря, відокремлена від нього гірським кряжем Чанготикалані.

Дальші два миси називаються Нюммий-дуоні и Лаамчі-дуоні; останній мис — біля Амагу — має російську назву — Бєлкіна; поряд нього невеличка бухточка Розчарування.

По виході з гір течія річки Квандагоу стає спокійною і тихою. Річка петляє від краю до краю долини, рано починає ділитися на пороги і майже біля моря .з'єднується з річкою Амагу.

Після перевалу стежка йде спочатку правим берегом річки, потім через рідке болото переходить на лівий берег, далі знову повертається на правий бік, якого й придержується вже аж до гирла. У верхній половині долина річки Квандагоу заросла хвойним лісом, а в нижній — виключно листяними породами: тополею, дубом, березою, осокором, осикою, кленом і т. ін.

Дорога по річці Квандагоу видавалася мені дуже довгою. Разів два ми відпочивали, потім знову йшли, сподіваючись ось-ось побачити море. Нарешті ліс порідшав; стежка побігла на невисоку сопку, і перед нами розкинулась широка мальовнича долина річки Амагу із старообрядницьким селом на тому березі. Ми гукнули. Дітлахи подали нам човна. Мерзляков хвилювався, що нас так довго немає. Стрільці хотіли вже йти нам назустріч, та їх відрадили старовіри.

Через кілька хвилин я сидів у хаті біля стола, пив молоко і слухав розповідь О. І. Мерзлякова. Звістка про те, що я прийшов на Амагу, швидко поширилася по всьому селу.

Старовіри зустріли мене дуже привітно. Довелося приймати гостей і відповідати їм тим же.

Наступних три дні ми відпочивали і збиралися з силами. Я щодня ходив до моря, оглядав найближчі околиці.

Річка Амагу (по-удегейському Амулі, а по-китайському Ама-гоу) утворюється від злиття трьох річок: самої Амагу, Квандагоу, по якій ми пройшли, і Кудя-хе, що впадає в Амагу теж з правого боку, трохи вище від Квандагоу. Тому, коли дивишся від моря, мимоволі думаєш, що головна річка тут Кудя-хе. Насправді ж головна річка тече з півночі і через те її долини не видно із-за гір.

Кудя-хе — швидка і порожиста річка, завдовжки близько двадцяти кілометрів. Вона тече широкою долиною і тея^ бере початок з хребта Карту. Верхня частина долини вкрита горілим сухостоєм. Новий молодник складається переважно з осики, модрини та білої берези; ближче до моря, в горах, переважають хвойні породи.

Видно, що нижня частина долини Амагу, де оселилися старовіри, раніше була морською затокою. Річка Кудя-хе і Квандагоу колись самі впадали в море. Потім бухту занесло намулом з річки, і море відійшло. З лівого боку ще й нині збереглося довге торф'яне болото, але й воно вже висихає. Тепер річка Амагу впадає в море поблизу мису Бєлкіна і біля гирла створює невелику заводь, яка з'єднується з морем вузькою протокою.

Старообрядницьке село Амагу мало вісімнадцять дворів. Перші переселенці (сім сімей) перекочували сюди в 1900 році з річки Даубіхе. Живучи далеко в горах, старообрядці зберегли характер справжніх великоросів. Патріархальність сім'ї, вбрайня, посуд, вишивки на одежі, різьблення по дереву й багато іншого нагадувало старо-, давню Русь. Мені здавалося, що я в одну мить перенісся на кілька століть назад. Цікаво було спостерігати, як вони жили "заднім числом": для них було дивною подією те, що вже минуло, чим у Росії давно перестали цікавитися.

До них заходили японські судна і дуже рідко — російські. Через те жителі все купували в Японії і тільки в крайньому разі вирушали в далекі подорожі — ходили сухопуттям до затоки Ольга. Жили вони із землеробства і соболювання. Соболів ловили всіма способами: і китайським, і корейським, і удегейським. Полювали також на оленів, убивали лосів, ловили рибу. Ні в їхній одежі, ні в домашній обстановці, ні в чому іншому не було помітно розкоші, проте все свідчило, що це люди заможні. Особливо багато у них було коней і рогатої худоби. Я налічив 82 коней і 84 корів.

Крім старообрядців, на Амагу жила ще одна сім'я удегейців — старий чоловік, його дружини і три дорослі сини.

Старообрядцям робить честь, що, прийшовши на Амагу, вони не пригноблювали тубільців, а, навпаки, допомогли їм, почали навчати землеробства і скотарства; удегейці навчилися розмовляти по-російському, завели копей, рогату худобу і збудували лазню.

На узліссі листяного лісу, біля болота, старовіри часто знаходили неглибоко в землі намисто, сережки, браслети, гудзики, стріли, списи і людські кістки. Я оглянув це місце і знайшов сліди жител. На старовинних морських картах при гирлі Амагу показано численні юрти тубільців. Старик розповів мені, що років тридцять тому тут справді жило багато удегейців, але всі вони загинули од віспи. В 1870 році, за словами Боголюбського, на березі моря, біля річки Амагу, жило багато тубільців.

Кліматом ця частина узбережжя дуже відрізняється від місць на захід од Сіхоте-Аліню. Тут літо вологе і. прохолодне, осінь довга і тепла, зима суха, холодна, а весна пізня. Перша половина зими безсніжна, сніг випадає тільки в лютому та березпі. Зате листопад і грудень дуже вітряні. Вітри звичайно дмуть од хребта Карту. За спосте-режениям старовірів, якщо на заході в горах небо чисте,— погода буде тиха, а коли зранку там підіймаються купчасті хмари — це певна ознака того, що буде сильний північно-західний вітер. Із тридцяти днів приблизно п'ять буває тихих, десять — із сильними вітрами, а п'ятнадцять днів віють вітри, які можна просто назвати свіяшми.

На світанку звичайно буває тихо; вітер починає віяти, коли вже зійде сонце, поступово дуя^чає і досягає найбільшої сили близько другої години пополудні. Потім вітер слабшає і зовсім стихає опівночі.

У Південпо-Уссурійському краї тирса, закопана в землю, швидко згниває і перетворюється в добриво, але на узбережжі моря вона не гниє три роки. Це тому, що влітку багато холодних туманів, і земля ніколи не парує.

Вперше випадає сніг біля Амагу до середини грудня. Осінь стоїть довга і тепла, через це трава пе сохне, а в'яне. У вологих місцях, де трава росте купинами, нижня частина її довго ще лишається зеленою. Це дає можливість рогатій худобі більшу частину року бути на паші. Коней доводиться підгодовувати тільки навесні. Старообрядці кажуть, що в— рік свого переселення вони зовсім не мали сухого фуражу, цілу зиму держали корів та коней на паші, і худоба, за їхніми спостереженнями, анітрохи не схудла.

Весна тут настає пізно, отоя* старовіри орють аж у травні, а косять у серпні. Літо туманне й холодне, тому хліб вистигає теж пізно. Збирають його наприкінці вересня, а інколи жнива затягуються і до половини жовтня. Всі овочі, особливо картопля, ростуть добре; не достигають тільки дині та кавуни. Період цвітіння рослин і достигання плодів, якщо порівняти цей край з басейном Уссурі (на тій самій широті), відстає майже на місяць.

Щодо флори річка Амагу не менш цікава, ніж у кліматичному відношенні. В горах росте досить багато тиса. Цікаво, що це дерево у прибережному районі трапляється невеликими групами і не скрізь. На південь од річки Му-тухе його можна знайти в'лісі Дише поодинокими деревами. Місцева липа не досягає таких розмірів, як у Південно-Уссурійському краї, зате її стовбур масивний і дуплистий. Там, де бере початок Уссурі, і на південь од цього району спостерігається протилежне явище: там липа ,хоч і росте великими деревами, але майже завжди всередині порожня.