Дерсу Узала - Сторінка 28

Старообрядець Нефед Черепанов виявив бажання провести нас до річки Соєну. На цій дорозі в море впадає кілька дрібних річок, які мають лише тубільні назви. Це Меяку (по-китайському Міхейзуйза), Найна, Калама, Гіанкуні і Лосі.

Гірський хребет, з якого вони беруть початок і який старовіри називають Карминським, проходить паралельно берегові моря і є вододілом між річкою Амагу і згаданими річками. Найвищі точки Караминського хребта такі: Кі-ганкуні, Лисуха, Водолій і Три Брати. Всі вони мають згладжені контури і складаються з мелафірів, базальтів і їх туфів.

Рослинність на горах, як трав'яна, так і кущова, розкішна; зате деревна, як і скрізь по морському узбережжю, дуже, убога. Рідколісся складається переважно з модрини, вільхи, дуба, чорної та білої берези.

З річки Амагу ми вирушили досить пізно, тому не змогли відійти далеко і заночувати на річці Соєні.

Ця річка (по-удегейському Суа чи Соага) складається з двох річок—Гага і Огомі, завдовжки кожна 7—8 кілометрів, які зливаються за 17г кілометра від моря. Річка Гага має три притоки: праворуч Нунгі з притокою Даг-дасу і Дуні, а ліворуч — тільки один струмок Ада, з перевалом на Кусун. Річка Огомі має дві притоки: Канходя і Цагдаму. Біля гирла Соєн створює невелику, але глибоку заводь, що з'єднується з морем вузькою протокою. Ця заводь і зибуче болото поряд з ним — рештки колишньої лагуни.

Коли ми підійшли до річки, було вже близько двох годин після полудня. З моря віяв міцний вітер. Хвилі, ревучи, билися об берег і з піною розбігалися по піску. Від річки в море йшла обмілина.

Я без вагання пішов по ній і раптом відчув, що мої ноги стали важкі. Хотів був відійти назад, але з жахом побачив, що не можу рушити з місця. Я повільно занурювався у воду.

-— Зибучий пісок! — закричав я не своїм голосом і вперся рушницею в землю, але й її стало засмоктувати.

Стрільці не зрозуміли, в чому справа, і здивовано дивилися на мене. Та в цей час підійшли Дер-су і Чжан Бао. Вони кинулися на допомогу: Дерсу подав мені сішки, а Чжап Бао почав кидати мені під ноги плавник. Ухопившись рукою за сушняк, я звільнив спочатку одну ногу, потім другу і не без зусиль виліз на тверду землю.

Зибуни на березі моря, за словами Черепанова і Чжан Бао, явище досить звичайне. Морський прибій розпушує пісок і робить його небезпечним для пішоходів. Коли ж хвилювання вгамовується, тоді по ньому вільно може пройти не тільки людина, а й навантажений кінь. Іншого виходу не було, довелося зупинитись і буквально ждати коло моря погоди.

На,, річці Гага, саме навпроти притоки Ада, за п'ять кілометрів од моря, є тепле джерело. Навколишня порода — діабаз. Тут^ власне, двоє джерел: гаряче і холодне. Обоє мають виходи на дні невеликої водойми, довжина якої дорівнює 2, ширина 5 і глибина 0,6 метра. Із дна з шипінням виділяється сірководень. Температура води дорівнює +28,1° С; на поверхні землі, біля резервуара, було +12° С. Температура повітря + 7,5° С.

Вночі море заспокоїлося. Черепанов сказав правду: ранком пісок був такий твердий, що на ньому навіть не лишалося слідів ніг.

Біля річки Соєну Караминський хребет відходить трохи в глиб материка, поступово підвищуючись на північ, а біля Шря виступає пасмо горбів, одмитих водою уздовж осі їх розташування.

Із мисів, що з ними у тубільців зв'язані будь-які перекази, можна відзначити два: Омулен Гахані і Сугдема Оногоні. Тут морським прибоєм у берегових скелях вибило глибокі печери, порода обвалилась, і в багатьох місцях утворилися кам'яні стовпи, що стоять поодинці.

Кілометрів за десять од річки Соєну стежка відходить од берега і через невеликий перевал, що складається з рогово-обманкового андезиту, біжить до~річки Вітухе — першої правої притоки Кусуну. Вона біжить вздовж берега з південного заходу на північний схід і по дорозі бере в себе тільки один безіменний струмок. Навколишні гори вкриті березняком, порослю дуба і сибірською ялицею.

Пора стояла пізня, осіння, але в повітрі було , ще так тепло, що люди йшли в самих фуфайках. Ранками бували заморозки, проте вдень температура знову піднімалася до + 4° і + 5°С. Довга і тепла осінь є відмінною рисою За-уссурійського краю.

Незважаючи на таку пізню пору, в лісі ще можна було бачити де-не-де перелітних і неперелітних птахів. На полях, де паслися коні старовірів, у сухій траві ворушилися сірі шпаки. Вони були веселі, пустотливі. Далі, в рідколіссі, я побачив невеликого рябого дятла,— справді рябу пташку, яка водиться скрізь. Тут же з місця на місце перелітали синиці з білим черевцем. До них приєдналися й інші пташки, серед яких я впізнав білоголову вівсянку. В цю пору їй слід було б уже давно відлетіти на південь, але осінь у прибережному районі була довга, а весна пізня, тож, певно, і птахи через це перелітають пізніше. Траплялися ще якісь рябенькі пташки з червоними плямами на голові, можливо, чечітки. Таку ранню появу цієї північної гості можна пояснити тим, що в горах Зауссурійського краю після лісових пожеж виросло багато березняків, де вона і знаходить для себе чимало корму. Мабуть, річки Амагу і Кусун — південна межа її поширення в Зауссурійському краї. Ця рожева пташка водиться в лісистих гірських місцевостях і веде потайне життя. Побачив я і двох азіатських канюків. Ці спритні хижаки весь час гасали в повітрі, виписуючи великі кола. Побачивши, що підходять люди, вони кидалися нам назустріч і з пронизливим криком кружляли над головами. На дереві, над струмком, сиділа звичайна сорока. Я впізнав її по скрекотанню і чорно-білому оперенню. Коли загін підійшов ближче, вона зірвалася з дерева і нерівно полетіла, розпустивши свій довгий хвіст.

За перевалом стежка йде болотистою долиною річки Вітухе. По дорозі вона перетинає чотири дуже заболочених розпадки, порослих поріділою модриною. На сухих місцях переважають дуб, липа, і чорна береза з підліссям із таволги вперемішку з даурською калиною. Стежечка привела нас до краю високої кручі. Це була давня річкова тераса. Рідколісся і кущі зникли, і перед нами розкинулася широка долина річки Кусуну. Вдалині стояли китайські фанзи.

Коли після довгої подорожі перед очима з'являються житла, люди, коні і собаки стають бадьоріші. Зійшовши з тераси, ми прискорили ходу.

Мій собака біг попереду й пильно оглядав кущі обабіч дороги. Незабаром ми підійшли до поля; збіжжя було вже зібрано і складено в стоги. Раптом Альпа зробила стойку. "Невже фазан?" — подумав я і приготував рушницю. Я побачив, що Альпа була дуже збентежена: вона часто оглядалась і начебто запитувала, що їй робити. Я подав зпак, вона обережно рушила вперед, нюхаючи повітря. По її стойках я зрозумів, що тут були не фазани, а щось інше. Раптом, залопотівши крилами, зірвались одразу три птахи. Я стріляв і не влучив. Птахи летіли якось важко: часто махали крилами і, перед тим як сісти на землю, незграбно спланували. Я стежив за ними й бачив, що вони сіли на подвір'ї найближчої до нас фанзи. Виявилося, це були свійські кури. Тубільці їх не годують, тож вони самі шукають собі корм на полях. Для цього їм доводилося заходити далеко від житла. Мабуть, літати вони навчилися поступово, внаслідок постійних вправ. Налякані якою-небудь твариною, вони рятуються не тільки втечею, а й за допомогою крил.

Кури і стежка привели нас до фанзи старого удегейця

Люрл. Його сім'я складалася з п'яти чоловіків і чотирьох жінок.

Удегейці на річці Кусуні самі городництвом не займаються, а наймають для цього китайців. Одягаються вони наполовину по-китайському, наполовину по-своєму, розмовляють по-китайському і тільки тоді, коли хочуть посекрет-ничати між собою, розмовляють рідною мовою. Жіночі костюми прикрашено строкатими вишивками, а на грудях, подолі та рукавах — ще й світлими гудзиками, дрібними черепашками, бубонцями і різними мідними брязкальцями, тому кожен рух жінки супроводжується шелестом і дзвоном.

Мені дуже хотілося ближче познайомитися з кусун-ськими удегейцями, і я, незважаючи на гостинні запрошення китайців, зупинився у тубільців. Скоро мені пощастило здобути їхнє довір'я; вони охоче відповідали на мої запитання і всіляко намагалися зробити послугу. Особливо ж вони піклувалися про Дерсу.

Років сорок тому удегейців у прибережному районі було так багато, що, як висловився сам Люрл, білі лебеді, поки летіли від річки Самарги до затоки Ольга, од диму їхніх юрт ставали' чорними. Найбільше удегейців жило па річках Тадушу і Тетюхе. На Кусуні було 22 юрти, на Амагу — лише 3 і на Такемі — 18. Тоді межа проживання їх спускалася до річки Судзухе і на захід од неї.

Як і скрізь, кусунські удегейці були неоплатними боржниками у китайців. їхня первісна чесність тепер почала зникати. Вони приховували, скільки піймали соболів: гірших оддавали кредиторам, а кращих лишали собі і потім нишком торгували ними де-небудь на стороні. Такий обман — єдиний засіб боротьби з китайцями, які без жалю їх експлуатували. Удегейці намагалися набрати в кредит якнайбільше, сподіваючись, що кредитор, аби зовсім не втратити борг, згодиться на поступки і зробить знижку. Інколи це їм удавалось, але часом китайцям уривався терпець і вони жорстоко розправлялися з своїми боржниками.

Наступний день я оглядав околиці.

Річка Кусун (по-китайському Кусун-гоу і по-удегей-ському Куї чи Кугі) впадає в море трохи далі на північ од мису Максимова. Між гирлом Вітухе і гирлом Кусуну утворилася довга заводь, відокремлена од моря валом із гальки та піску завширшки 80 метрів. Звичайно в цій заводі стоять китайські човни, що їх спіткала негода в морі. Раніше тут ховалися також хижацькі японські рибалки. Безперечно, нижня частина долини Кусуну колись була теж лагуною, як і в інших— місцях узбережжя, про що вже не раз говорилось.

Річка Кусун придержується лівого боку долини. Вона тече одним руслом, утворюючи по боках багато сухих рукавів, які відіграють роль водовідвідних каналів, і тому долину Кусуну в дощову пору року вода не затоплює. Удегейці казали, що за останні тридцять років тут не було жодної поводі.

Лівий, підвищений, терасоподібний берег річки має висоту близько ЗО метрів і. складається з білої глини, в масі якої можна побачити блискітки колчедану. Десь у горах удегейці добувають досить великі шматки обсидіану.