Детектив Блюмквіст ризикує - Сторінка 2

Одне тільки вони знали: містечко чудово надавалося до війни Троянд. Скільки в ньому закутків, щоб ховатися, парканів, щоб через них перелазити, кривих вуличок, щоб тікати від переслідувачів, дахів, щоб на них видряпуватися, і повіток, [133] де можна будувати барикади... Містові з такими чудовими вигодами красу не конче мати. Досить, що світить сонце, а з теплого каміння на бруці через босі ноги розливається по всьому тілу приємне відчуття літа. Ледь затхлий дух від річки, до якого часом домішуються пахощі троянд із поближнього садка, теж приємний і свідчить про літо. А краси вистачало й тієї, що її надавала ятка з морозивом на розі вулиці, принаймні так вважали Андерс, Калле і Єва-Лотта. Більшої оздоби не треба.

Вони купили собі морозива й побігли далі. Коло мосту їм трапився поліцай Б'єрк. Ґудзики його полискували на сонці.

— Привіт, дядьку Б'єрку! — гукнула Єва-Лотта.

— Привіт, — відповів поліцай — Привіт, знаменитий детективе, — всміхнувся він до Калле й приязно поплескав його по плечі. — Ніяких подій не сталося за сьогодні?

Калле насупився. Дядько Б'єрк теж зажив слави торік улітку, як Калле вислідив злодіїв, тож не годилося б йому глузувати.

— Ні, не сталося ніяких, — замість Калле відповів Андерс. — Усі злодії та вбивці дістали наказ відкласти свої справи до завтра, бо Калле нині не має часу.

— Еге ж, нині ми обірвемо вуха Червоним Трояндам, — сказала Єва-Лотта і приязно всміхнулася поліцаєві Б'єркові. Він їй дуже подобався.

— Єво-Лотто, часом мені здається, що тобі не завадило б бути трохи жіночішою, — сказав поліцай Б'єрк, стурбовано дивлячись на худу, засмаглу амазонку, що стояла в канаві й намагалась зачепити великим пальцем на нозі порожню коробку з-під цигарок. Нарешті таки зачепила й пошпурила в річку. [134]

— А чого ж, можна, але тільки в понеділок, — погодилась Єва-Лотта і знову приязно всміхнулася. — До побачення, дядьку Б'єрку, нам треба йти.

Поліцай Б'єрк похитав головою і подався своєю дорогою.

Щоразу, як доводиться йти через міст, відчуваєш велику спокусу. Правда, його можна перейти звичайнісінько. Але ж є ще поруччя, і досить вузьке. Як іти ним, на превелику силу дотримуючись рівноваги, то відчуваєш у животі приємний лоскіт. Адже можна бебехнутись у воду. Щоправда, такого ще ні разу не сталося, хоч вони часто переходили міст поруччям, але ж ніколи й не буваєш певний. І хай як спішно треба було обірвати вуха Червоним Трояндам, Калле, Андерс і Єва-Лотта вирішили все ж таки трохи по-вправлятися на рівновагу. Звісно, поруччям ходити суворо заборонено. Та поліцай Б'єрк пішов собі, а нікого іншого поблизу не було.

Хоч ні, був! Саме як вони рішуче вибралися на поруччя й справді відчули в животі приємний лоскіт, [135] на другому кінці мосту, шкутильгаючи, з'явився дідусь Грен. Та хто б ото боявся дідуся Ґрена!

Дідусь зупинився перед дітьми, зітхнув і, як звикле, неуважно промурмотів:

— Гай-гай, веселі дитячі розваги! Веселі, невинні дитячі розваги, гай-гай!

Дідусь Ґрен так завше казав. Часом вони його перекривлювали. Звісно, тоді, коли він не чув. Як Калле ненароком улучив футбольним м'ячем просто у вітрину тата Блюмквіста чи як Андерс упав з велосипеда обличчям просто в кропиву, Єва-Лотта казала, зітхаючи:

— Гай-гай, веселі дитячі розваги, гай-гай! Вони щасливо перейшли міст. І цього разу ніхто

не бебехнувся. Андерс оглянувся, чи, бува, ніхто їх не бачив. Однак Мала вулиця так само була порожня. Тільки віддалік шкутильгав дідусь Ґрен. Його кривулястої ходи не можна було ні з чиєю більше сплутати.

— Ніхто так чудернацько не ходить, як дідусь Ґрен, — зауважив Андерс.

— Взагалі він якийсь чудний, — сказав Калле. — Може, тому, що такий самітний.

— Сердешний, — зітхнула Єва-Лотта. — Жити самому як палець у такому похмурому будинку! І нема кому ні їсти зварити, ні прибрати, ні взагалі допомогти.

— Ну, без прибирання можна обійтися, — сказав Андерс, подумавши. — Та й самому непогано пожити якийсь час. Принаймні моделі мої ніхто б не чіпав.

І справді, якби хто пожив так, як Андерс, у маленькій кімнатці разом із купою молодших братів та сестер, то ще й як захотів би мати для себе цілий будинок!

— Е, ти б за тиждень здурів, — сказав Калле. — Тобто став би ще чудніший, ніж тепер. Такий, як дідусь Ґрен. [136]

— Тато не любить дідуся Ґрена, — мовила Єва-Лотта. — Каже, що він лихвар.

Ні Андерс, ні Калле не знали, хто такий лихвар, і Єва-Лотта пояснила:

— Тато каже, що лихвар — це той, хто позичає гроші, як комусь треба.

— Ти ба, який добрий! — здивувався Андерс.

— Де там добрий! — заперечила Єва-Лотта. — Ось диви, як він робить. Тобі, наприклад, потрібно двадцять п'ять ере. Просто конче потрібно позичити на щось двадцять п'ять ере...

— На морозиво, — підказав Калле.

— Справді! —підхопив Андерс. — Я вже відчуваю, що мені їх треба.

— Ну от, ти тоді йдеш до Ґрена, —вела далі Єва-Лотта. — Або до якогось іншого лихваря. І він дає тобі двадцять п'ять ере.

— Та невже? — Андерс був приємно вражений такою можливістю.

— Так, але ти мусиш пообіцяти, що віддаси їх за місяць, — сказала Єва-Лотта. — І не двадцять п'ять ере, а цілих п'ятдесят.

— Дідька лисого! — обурився Андерс. — Чого б це я мав віддавати йому п'ятдесят?

— Ти наче маленький, —сказала Єва-Лотта. — Хіба ви не вчили в школі відсотків? Ґрен хоче дістати за свої гроші відсотки, розумієш?

— То нехай брав би по-людському! — мовив Калле, вболіваючи за Андерсів бюджет.

— Якраз лихварі й не беруть по-людському, — вела далі Єва-Лотта. — Деруть такі відсотки, що страх, хоч це проти закону. Тому тато й не любить Ґрена.

— То чого ж люди такі дурні, що позичають гроші в лихварів? — запитав Калле. — Не можуть десь-інде позичити собі на морозиво? [137]

— Сам ти дурний! Може, їм треба не двадцять п'ять ере на морозиво, а цілі тисячі крон. Адже буває, що комусь конче потрібно п'ять тисяч крон, і їх нема де позичити. Тільки в такого лихваря, як Ґрен.

— Та хай йому біс, тому Ґренові! — сказав Ан-дерс, ватажок Білих Троянд. — Уперед, у бій за перемогу!

Ось і поштарів будинок, а за ним, у садку, невеличка прибудова, що править водночас і за гараж, і за штаб Червоної Троянди. Бо ж поштарів Сікстен — ватажок тієї войовничої зграї.

Мабуть, тепер гараж був порожній. Уже здаля вони побачили пришпилений до дверей аркушик паперу. Найпростіше було б зайти у хвіртку й прочитати, що написано на тому аркушику. Та хто ж зважиться на таке під час війни? А що, як це хитрощі? Може, Червоні Троянди причаїлися в штабі, ладні кинутись на простака, що насмілився з'явитись поблизу?

Ватажок Білих Троянд став напучувати своє військо:

— Калле, гайда за кущі. Як будеш у безпечному місці, де тебе не зможуть помітити вороги, то вилізеш на дах і добудеш папірець, живий або мертвий!

— Який це живий або мертвий папірець? — спитав Калле.

— Не блазнюй! — сказав Андерс. — Невже тобі треба втовкмачувати, що це ти живий або мертвий? Ти, Єво-Лотто, лежи тихенько тут і стеж з-за кущів. Коли помітиш небезпеку, то свисни, як домовлено.

— А що ти робитимеш? — запитала Єва-Лотта.

— Я піду до Сікстенової мами і спитаю, де він, — сказав Андерс.

Усі взялися до діла. Калле швидко дістався до штабу. Хіба йому важко вилізти на дах? Адже Калле [138] вже не раз туди лазив. Треба тільки продертися крізь кущі й видряпатися на скриню зі сміттям за гаражем.

Калле поплазував дахом якнайобережніше, щоб не почули вороги. В глибині душі він знав, що в гаражі нікого нема. І Єва-Лотта знала, та й Андерс, що пішов питатися про Сікстена в його матері, також знав. Проте війна Троянд мала свої особливі правила. Тому Калле плазував так, наче йому й справді загрожувала смертельна небезпека, а Єва-Лотта лежала за кущами й напружено стежила за кожним його порухом, щомиті ладна свиснути по-розбійницькому, якби часом справді виникла така потреба.

Повернувся Андерс: Сікстенова мама й гадки не мала, де вештається її любий синок.

Калле обережно перехилився через край даху, добре витягнувся і досягнув папірця з дверей. Тоді тихенько відплазував назад. Єва-Лотта стежила за ним до самого кінця.

— Чудово впорався! — похвалив Андерс, як Калле подав йому папірця. — Ану подивимось!

Важливе послання підписав Сікстен — "шляхетний ватажок Червоних Троянд". Щоправда, для шляхетного ватажка вислови в ньому аж надто соковиті. Від такого лицаря годилося начебто сподіватися більшої делікатності.

"Ви — підлі паршивці, так, саме ви, Білі Троянди, що затруїли своїм смородом це місто. Ставимо вас до відома, що ми, шляхетні лицарі Червоної Троянди, вирушили на поле бою в Прерії. Якнайшвидше приходьте туди, щоб ми змогли виполоти гидотний бур'ян, що зве себе Білими Трояндами, й викинути його на Югансонову купу гною, де він має лежати.

Приходьте ж, паршивці!!!" [139]

Читаючи ці ласкаві слова, ніхто б не здогадався, що Червоні та Білі Троянди насправді були найкращі приятелі. Якщо не рахувати Калле і Єви-Лотти, то Андерс не знав ліпшого товариша за Сікстена, хіба ще, може, Бенка та Йонте, теж прегарні Червоні Троянди. А вже якщо Сікстен, Бенка і Ионте справді когось шанували в своєму місті, то, звісно, "підлих паршивців" Андерса, Калле і Єву-Лотту.

— Отже, гайда в Прерії, — мовив Андерс, скінчивши читати. — Вперед, у бій за перемогу!

3

Як добре, що на світі були Прерії. Добре для багатьох поколінь дітей, що з давніх-давен там гралися. У старих суворих батьків теплішало на серці, як вони згадували свої індіянські розваги змалку в Преріях. Пізнішим поколінням дітей це було вельми на руку. Якщо Калле після надто запеклого бою повертався ввечері додому з роздертою сорочкою, то бакалійник Блюмквіст не дуже його лаяв, бо згадував роздерту сорочку в Преріях весняного вечора тридцять років тому. І хоч як пані Лісандер хотіла б, аби її донька більше гралася зі своїми перевесницями замість гасати по Преріях, то все ж наполягати не було сенсу, бо пекар хитро позирав на неї й казав:

— Слухай, Міє, як ти була мала, то хто з тутешніх дівчат найбільше товкся в Преріях?

Преріями звали великий вигін на околиці міста. На ньому росла невисока трава, саме така, що по ній приємно ходити босоніж. Весною трава сяяла соковитою зеленню. Прерії були трохи горбисті й здавалися зеленим морем, рясно втиканим жовтими квіточками підбілу.