Детектив Блюмквіст здобуває славу - Сторінка 2

Ніхто не надходив, і троє дітей за живоплотом уже хотіли кинути свою забаву.

— Стривайте, хтось іде! — схвильовано прошепотів Андерс.

І таки справді хтось ішов. Саме звернув з-за рогу й швидкою ходою простував до пекаревої хвіртки — якийсь довготелесий чоловік у сірому костюмі, простоволосий і з великою валізкою в руці.

— Пильнуй! — прошепотів Андерс, коли чоловік спинився над пакуночком.

Калле напружився, та дарма. Чоловік протягло свиснув і відразу по тому наступив на пакуночок.

2

— То як же тебе звати, прекрасна моя панночко? — за хвилю по тому спитав чоловік Єву-Лотту, коли вона разом зі своїм почтом вилізла з-за кущів.

— Єва-Лотта Лісандер, — відважно відповіла дівчина. [12]

— Я так і здогадався, — мовив чоловік. — Ми ж давні знайомі, щоб ти знала. Я бачив тебе, коли ти була ще така маленька, що лежала в колисці й цілими днями ревіла та бульки пускала.

Єва-Лотта стріпнула головою. Вона не могла собі уявити, що колись була така маленька.

— Скільки ж тобі років? — повів далі чоловік.

— Одинадцять, — відповіла Єва-Лотта.

— Одинадцять, а вже двоє кавалерів! Русявий і чорнявий. Видно, ти любиш розмаїтість, — сказав чоловік, єхидно посміхаючись.

Єва-Лотта знову стріпнула головою. Чого вона стовбичить тут, щоб із неї глумився якийсь незнайомець?

— А ви хто будете, дядьку? — спитала вона, про себе думаючи, що хоч би хто він був, а немовлям також пускав бульки.

— Хто я? Я дядько Ейнар. Кузен твоєї матері, прекрасна моя панночко. — Він смикнув Єву-Лотту за білявий кучерик. — До речі, а як звати твоїх кавалерів?

Єва-Лотта відрекомендувала Андерса й Калле, і дві голови — чорнява та русява — схилились у ввічливому поклоні.

— Гарні хлопці, — похвалив дядько Ейнар. — Але не виходь за них заміж. Виходь краще за мене, — додав він і зареготав. — Я збудую тобі палац, і ти будеш у ньому гратися й бігати з ранку до вечора.

— Ви, дядьку, для мене застарі, — зухвало відповіла дівчина.

Андерс і Калле почували себе зайвими. Що це за довготелеса халепа впала на їхні голови?

"Завважимо прикмети", — сказав сам до себе Калле. Він мав звичку запам'ятовувати прикмети [13] всіх незнайомих людей, що їх зустрічав. Хтозна, скільки серед них справді чесних.

Отже: каштановий зачесаний назад чуб, карі очі, зрослі докупи брови, рівний ніс, ледь випнуті зуби, міцне підборіддя, сірий костюм, брунатні черевики, простоволосий, брунатна валізка, зве себе дядьком Ейнаром. Наче все. Ні, на правій щоці має невеличкий червоний шрам.

Калле намагався запам'ятати всі подробиці.

"І ще неприємний", — додав він подумки.

— А мама твоя дома, дзиґо? — спитав дядько Ейнар.

— Дома, он вона.

Єва-Лотта кивнула на жінку, що саме йшла садком. Коли та підійшла ближче, стало видно, що в неї такі самі ясні, блакитні очі й русяві коси, як і в Єви-Лотти.

— Чи маю я щастя сподіватися, що мене впізнано? — дядько Ейнар уклонився.

— Боже мій, це ти, Ейнаре? Сто років тебе не бачила. Звідки ти взявся?

З подиву очі в пані Лісандер стали зовсім круглі.

— З Місяця впав, — відповів дядько Ейнар. — Хочу трохи розворушити вас у цьому закутку!

— З якого там Місяця, — злісно перехопила Єва-Лотта. — Він приїхав семигодинним потягом.

— Ти такий самий жартун, як і був, — мовила пані Лісандер. — Але чому ж ти не написав і не повідомив нас, що хочеш приїхати?

— Я, люба моя, ніколи не пишу того, що можна повідомити самому. Це моє правило. Ти ж знаєш, який я: що мені заманеться, те й роблю. От я й надумав, що добре б улаштувати собі невеличку відпустку, і раптом згадав, що маю пречудову кузину, яка мешкає в пречудовому містечку. То як, приймеш мене? Кажи! [14]

Пані Лісандер швидко розмірковувала. Не легко було так ні сіло ні впало приймати гостей. Та нехай уже, поживе в мансарді.

— А яка в тебе гарна дочка, — сказав дядько Ейнар і вщипнув Єву-Лотту за щоку.

— Не щипайтеся, — мовила дівчина. — Адже мені болить.

— А я й хотів, щоб боліло, — сказав дядько Ейнар.

— Звісно, ми раді, — озвалася пані Лісандер. — А довга в тебе відпустка?

— Та я ще й сам не знаю. Щиро казати, то я думаю кинути свою роботу. Я вже собі міркую, чи не гайнути за кордон. У нас тут дома ніде розігнатися, тупцяєш на одному місці.

— Зовсім ні, — палко заперечила Єва-Лотта. — У нас дома найкраще в світі!

Дядько Ейнар схилив голову набік і глянув на дівчину.

— Як ти виросла, Єво-Лотто, — тільки й мовив він і знову заіржав. Той регіт починав уже Єву-Лотту дратувати.

— Хлопці тобі поможуть, — мовила пані Лісандер, показавши на валізку.

— Ні, ні, я краще сам, — відповів дядько Ейнар.

Уночі Калле прокинувся від того, що комар укусив його в чоло. А як уже однаково не спиш, то не завадить поглянути, чи не затівають злочинці якого лиха поблизу. Спершу він визирнув в одне вікно, на Велику вулицю. Вона була безлюдна й тиха. Тоді подивився з-за фіранки в друге вікно, що виходило в сусідський садок. Пекарів будинок спокійно спав серед розквітлих яблунь. Світилося тільки в мансарді, а крізь жалюзі видніли темні обриси людської постаті. [15]

"Дядько Ейнар! Пхе, який він дурний", — подумав Калле.

Темна тінь ненастанно сновигала по кімнаті. Ото, мабуть, непосидющий!

"І чого він не вгомониться?" — подумав Калле й шаснув у своє тепле ліжечко.

А в понеділок уже о восьмій годині він почув під вікном Андерсів розбійницький посвист. То було їхнє умовне гасло.

Калле вмент одягнувся. На нього чекав чудовий день, без турбот, без уроків, тільки й роботи, що поливати ягоди та накидати оком, чи десь поблизу не з'явився який злочинець. Отже, не перевтомишся аж ніяк.

Година стояла чудова. Калле випив склянку молока, з'їв шматок хліба з маслом і кинувся до дверей. Мама не встигла виповісти йому й половини тих напучувань, що їх намірялася подати разом із сніданком.

Тепер треба було викликати ще Єву-Лотту. Калле й Андерс чомусь вважали, що не можна просто зайти й покликати її. Щиро казати, з дівчиною взагалі не годилося б приятелювати. Та що вдієш? Все ставало куди цікавіше, як Єва-Лотта була з ними. До того ж вона ніколи не пасла задніх, як затівалося щось веселе, була така сама відважна й спритна, як хлопець. Коли споруджували водогінну башту, вона вилізла на риштування так само високо, як Андерс і Калле, а коли поліцай Б'єрк побачив її і звелів негайно злізти, Єва-Лотта спокійно вмостилася на кінці дошки, де хоч кому запаморочилося б у голові, й сказала сміючись:

— То лізьте сюди та зніміть нас!

Вона ніколи не сподівалася, що поліцай Б'єрк спіймає її на слові. Але він був найкращий гімнаст [16] у міському добровільному, спортивному товаристві, тому за кілька секунд дістався до Єви-Лотти.

— Попроси тата, нехай добуде тобі трапецію, щоб ти по ній лазила, — мовив він. — Бо з неї як і бебехнешся, то принаймні буде якась надія, що не скрутиш собі в'язів.

З цими словами він міцно схопив дівчину за стан і зсадив униз. Андерс і Калле позлазили самі, і то навдивовижу швидко.

Відтоді вони стали поважати поліцая Б'єрка. І Єву-Лотту також стали поважати — а вже годі й казати про те, що обидва намірялись одружитися з нею.

— Це ж треба, відповісти так поліцаєві! — дивувався Андерс. — Не кожна дівчина зважиться на таке, та й не кожен хлопець!

Або ж узяти той темний осінній вечір, коли вони влаштували "концерт" лихому бухгалтерові, що завше мучив свого собаку: Єва-Лотта стала тоді під саме його вікно й доти водила по нитці шматком живиці, доки бухгалтер вискочив з хати й мало не застукав її на гарячому. Та Єва-Лотта вмент перескочила через паркан і зникла в Боцманському завулку, де на неї ждали Андерс і Калле.

Ні, на Єву-Лотту можна покластися, вони обидва були певні. Андерс знову свиснув по-розбійницькому, сподіваючись, що Єва-Лотта почує. Вона почула й вийшла. Та на два ступні за нею плентався дядько Ейнар.

— Можна чемному хлопчикові теж погратися з вами? — мовив він.

Андерс і Калле трохи зніяковіло позирнули на нього.

— Наприклад, у горюдуба, — заіржав дядько Ейнар. — Я буду тікати, а ви ловіть мене.

— Пхе! [17]

— Або ходімо оглянути руїни замку, — запропонував дядько Ейнар. — Вони ще й досі є?

Звісно, руїни замку нікуди не ділися. То була найбільша пам'ятка міста; всі туристи насамперед оглядали руїни, а вже потім розписи на склепінні в церкві. Хоч звичайно туристів приїздило не дуже багато. Руїни лежали на пагорбі й згори дивилися

на містечко.

Колись, у давнину, той замок збудував могутній володар, а поряд із ним почало рости містечко. Воно й донині росте й процвітає, а від замку лишилися тільки пишні руїни. Калле, Андерс і Єва-Лотта завше раді були піти до руїн. То було одне з найулюбленіших їхніх місць. У старовинних залах можна було гратися в жмурки, а насамперед захищати фортецю від ворожого нападу.

Дядько Ейнар прудко брався стрімкою стежкою, що звивалася вгору до руїн. Калле, Андерс і Єва-Лотта підстрибом ішли за ним. Вони перезиралися й значуще підморгували одне одному.

— Я б оце дав йому відерце й лопатку, хай би сам десь сів собі й грався, — прошепотів Андерс.

— Думаєш, поможе? Ні, затям собі, що коли дорослим [18] заманеться гратися з дітьми, то вже їх нічим не спиниш!

— Дорослі ласі на розваги, от і вся біда, — пояснила Єва-Лотта. — Але він як-не-як мамин кузен, отже, треба з ним погратися, а то ще вередуватиме.

Єва-Лотта вдоволено хихикнула.

— А що, як у нього виявиться довга відпустка? Отоді нам біда, — мовив Андерс.

— Та ні, він скоро їде за кордон, — запевнила Єва-Лотта. — Тут йому нема де розмахнутися, ви ж чули, як він казав.

— Чули. Хай їде, я й не скривлюся, — мовив Калле.

Навколо старовинних руїн росла шипшина. Гули джмелі. В повітрі тремтіло марево. Але в замку було прохолодно. Дядько Ейнар вдоволено оглянувся навкруги.

— Шкода, що не можна зайти в підземелля, — сказав Андерс.

— Чому не можна? — спитав дядько Ейнар.

— Ну, бо там уставили товсті двері, — пояснив Калле. — І замкнули їх. Унизу, мабуть, багато переходів і печер, а в них мокро й вогко, тож вони й не хочуть, щоб хтось туди лазив. А ключ у бургомістра.

— Там уже стільки людей падало й ламало собі ноги. А якась дитина навіть заблукала, тому й двері вставили. А дуже шкода, бо там справді, мабуть, цікаво.

— А вам туди хочеться піти? — спитав дядько Ейнар. — Бо я, либонь, міг би вас упустити.

— Як? — спитала Єва-Лотта.

— Ось так, — мовив дядько Ейнар і витяг з кишені якусь маленьку річ.