Дев'яносто третій рік - Сторінка 12

Я гадаю, що в цьому вся суть. Я не втручаюсь. Події хай собі відбуваються. Я ні за кредиторів, ні за боржників. Я знаю, що є борги і їх треба платити. Та й годі. Мені більше було б до вподоби, щоб короля не вбивали, але важко пояснити, чому. На це мені можуть сказати: але ж колись людей вішали на деревах за ніщо! Та я й сам бачив, як повісили чоловіка, що мав жінку й семеро дітей, тільки за те, що він підстрелив королівську козу. Є що сказати про обидві сторони.

Він знову помовчав, а потім додав:

— Ви розумієте, я й сам гаразд не доберу: відбуваються якісь події, а я просто живу собі під небом.

Тельмарш знову на хвилину замислився, потім заговорив:

— Я трохи костоправ, трохи тямлю в медицині, знаю трави, збираю рослини. Селяни бачать, що я примічаю всякі дрібниці, і вважають мене за чарівника. Я тільки міркую, а вони гадають, що я знаю.

— Ви тутешній? — спитав маркіз.

— В інших місцях я ніколи й не був.

— Ви мене знаєте?

— Певна річ. Востаннє я вас бачив років зо два тому. Після того ви більш не приїздили. Ви звідси поїхали до Англії. І от зараз бачу — стоїть чоловік на вершині дюни. Високий. А високі люди в нас трапляються рідко, уродженці Бретані — малі на зріст. Я добре придивився, а об’яву я вже читав. І сказав собі: стривай! А коли ви спускалися вниз, тут уже місяць зійшов, я вас і впізнав.

— А я от вас не знаю.

— Ви мене бачили, але не запримітили.

І Тельмарш-Жебрак додав:

— А я вас примітив. Неоднаково дивляться прохожий і жебрак.

— Хіба я вас зустрічав раніше?

— Дуже часто, бо ж я ваш жебрак. Я просив на шляху до вашого замка. Ви мені часом подавали. Але той, хто подає, не дивиться, а той, кому подають, той усе бачить і примічає. Кожен жебрак неодмінно шпигун. Але я, хоч як часто мені буває сумно, стараюсь не бути поганим шпигуном. Я простягав руку, ви нічого, крім руки, не бачили, і ви кидали в неї милостиню, яка мені була потрібна вранці, щоб не померти з голоду ввечері. А іноді доводиться нічого не їсти цілу добу. Часом одне су — це життя. Ви рятували мені життя, я віддячую вам тим же.

— Це правда, ви мене рятуєте.

— Так, я рятую вас, монсеньйор.

І тут Тельмарш сказав багатозначним тоном:

— З однією умовою.

— Якою?

— Що ви не прибули сюди робити лихо.

— Я прибув сюди робити добро.

— То лягайте спати, — сказав жебрак.

Вони лягли на постелі з моху, щільно притулившись один до одного. Жебрак враз заснув. Маркіз, хоч був дуже втомлений, ще підвівся і якусь хвилину сидячи міркував, потім глянув у темряві на бідняка і ліг. Лежати на цій постелі означало лежати на землі. Маркіз скористався цим і, поклавши на землю вухо, прислухався до звуків, що лунали в глибині грунту. Він почув глухий гул: то гули дзвони.

V. ПІДПИСАНО: "ГОВЕН"

Коли він прокинувся, вже розвиднілось.

Жебрак стояв не в землянці, де він не міг випростатися, а надворі, на порозі. Він спирався на ціпок. Сонце світило йому в обличчя.

— Монсеньйор, — сказав Тельмарш, — на дзвіниці в Таніс пробило четверту годину. Я чув чотири удари. Отже, вітер змінився. Це вітер з берега. Ніякого іншого шуму я не чув, значить, уже не дзвонять на сполох. Усе спокійно на фермі і в селищі Ерб-ан-Пайль. Сині сплять або ж пішли. Найбільша небезпека минула; ми маємо розстатись. Мені час іти.

Він вказав рукою на обрій: — Туди. — І показав у другий бік:

— А ви йдіть туди.

Жебрак на прощання урочисто підвів руку, вітаючи маркіза. Потім показав на рештки вечері:

— Беріть каштани, якщо ви голодні.

Через хвилину він зник між деревами.

Маркіз устав і пішов у той бік, куди йому вказав Тельмарш.

Була та чарівна година, яку старі нормандські селяни звали "принадою дня". В кущах цвірінчали щиглики й горобці. Маркіз ішов стежкою, якою вчора ввечері його вів старий жебрак. Вийшовши з гущавини; він опинився на перехресті доріг, де стояв кам’яний хрест. Об’ява була тут, біла і ніби весела під промінням ранкового сонця. Він згадав, що внизу афіші були слова, які він не зміг учора прочитати через темряву. Він підійшов до підніжжя хреста. Дійсно, після підпису "Прієр із Марни" дрібним шрифтом стояло:

"Як тільки особа колишнього маркіза де-Лантенака буде встановлена, він буде розстріляний. Підписано: Командир батальйону, начальник експедиційного загону ГОВЕН".

— Говен! — скрикнув маркіз.

Він глибоко замислився, втупивши очі в об’яву.

— Говен! — повторив він знову.

Потім рушив далі, обернувся, поглянув на хрест, повернувся назад і прочитав об’яву ще раз.

І помалу пішов геть. Якби хтось був біля нього, то почув би, що він тихо повторює: "Говен!"

З глибини вибалків, якими він пробирався, не видно було дахів ферми, — вона лишилась з лівого боку. Він обходив високий і крутий пагорок, увесь укритий квітучим терном. Вершина пагорка, земляна брила, мала своєрідну форму, яку в цьому краї називають "кабанячою головою". Стоячи біля підніжжя пагорка, нічого не можна було побачити за стіною дерев. Листя було немовби насичене світлом. Вся природа пройнята була глибокою радістю ранку.

Раптом цей пейзаж став страшним. Ніби якесь страховище вискочило з засідки. Ніби смерч звуків, диких криків і пострілів обрушився на залиті сонцем поля й ліси. З того боку, де була ферма, знявся великий стовп диму, пронизаний язиками полум’я, все село ніби спалахнуло, як скирта соломи. Було щось лиховісне в цьому раптовому переході від спокою до шаленства, в цьому пекельному вибуху серед ясного ранку, в цьому несподіваному страхітливому видовищі. Бій точився десь поблизу Ерб-ан-Пайль. Маркіз зупинився.

Немає людини, у якої в таких випадках цікавість не поборола б страху. Хочеться дізнатися, що це таке, а там хоч і загинути. Маркіз став підійматися на пагорок, біля якого проходила дорога. Звідти його можуть побачити, але й він побачить. Через кілька хвилин він уже був на "кабанячій голові" і став вдивлятися.

Дійсно, там стріляли і палала пожежа. Він чув вигуки, бачив вогонь. Ферма наче стала центром невідомої катастрофи. Що це було? Хтось атакував ферму Ерб-ан-Пайль. Але хто? Це був бій? Чи, може, військова екзекуція? Сині, як приписував їм революційний декрет, часто карали таким чином непокірні ферми й села. Запалювали, для прикладу іншим, усі ферми й села, які не зробили просік у лісах для проходу республіканської кавалерії, відповідно до наказу. Зовсім недавно так скарали парафію Бургон біля Ерне. Чи не зробили того ж з Ерб-ан-Пайль? В лісах і гаях Таніса та Ерб-ан-Пайль не було жодного стратегічного проходу, яких вимагав декрет. Може, це покарання за непослух? Може, авангард, що зайняв ферму, дістав про це наказ? Хіба ж цей авангард не був частиною однієї з тих експедиційних колон, прозваних "диявольськими колонами"?

Густі дикі зарості оточували з усіх боків пагорок, з вершини якого дивився маркіз. Ці зарості, що їх називали Ерб-ан-Пайльською дібровою, але які були, по суті, просто лісом, тяглися аж до ферми і ховали в собі, як і всі бретонські хащі, цілу сітку ярів, балок і стежок, цілий лабіринт, в якому губилися республіканські загони.

Розправа, — якщо це розправа, — мала бути дуже лютою, бо була дуже коротка. Як і всяке брутальне насильство, вона робилася вмить. Жорстокість громадянської війни дозволяє такі дикі речі.

Доки маркіз марно намагався знайти вірну догадку, вагаючись, чи йому спуститися вниз, чи лишитися тут, слухав і спостерігав, гуркіт розгрому припинився чи, краще сказати, розвіявся. Маркіз помітив, що по гущавині розсипалася буйна й весела ватага. Наче велетенський страшний мурашник розворушили під деревами. Від ферми всі кинулися в ліс. Барабани били наступ. Стріляти з рушниць перестали. Тепер це скидалося на облаву. Здавалося, когось гнали, переслідували, оточували, шукали. По всьому лісу розходився гомін, вигуки гніву й тріумфу безладно зливалися в клекотливий гамір, у якому нічого не можна було розібрати. Раптом серед цього хаосу голосів стали виділятися виразні звуки, як у клубах диму вирисовується чіткий обрис. Маркіз ясно почув крик:

— Лантенак! Лантенак! Маркіз де-Лантенак!

Це шукали його.

VI. НЕСПОДІВАНКИ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ

І зненацька навколо нього, з усіх боків, у заростях заблищали багнети й шаблі, у півсутінках звівся трикольоровий прапор, крик "Лантенак" пролунав у його вухах, а біля його ніг, між терновими кущами й гілками дерев, з’явились люті обличчя.

Маркіз був сам. Він стояв на вершині, видний з усіх кінців лісу. Він ледве бачив тих, що викрикували його ім’я, але його бачили всі. Якщо в лісі була тисяча рушниць, він був доброю мішенню для них усіх. Він відрізняв у гущавині тільки палаючі, звернені на нього очі.

Маркіз зняв капелюх, відгорнув його криси, відломив суху тернову колючку, вийняв з кишені білу кокарду, приколов її разом з піднятим краєм капелюха, надавши йому військової форми. Потім знову надів капелюх так, що відігнутий край відкривав його обличчя й кокарду, і промовив гучним голосом, звертаючись до всього лісу:

— Я той, кого ви шукаєте. Я маркіз де-Лантенак, віконт де-Фонтене, принц Бретонський, генерал-лейтенант королівської армії. Отож кінчайте. Цілься! Вогонь!

І, розкривши обома руками свою куртку з козячої шкури, маркіз оголив груди.

Він опустив очі, шукаючи поглядом націлені рушниці, а побачив круг себе людей, які попадали на коліна.

Залунав нестримний крик:

— Хай живе Лантенак! Хай живе наш сеньйор! Хай живе генерал!

Водночас у повітря полетіли капелюхи, радісно замахали шаблі, і по всій гущавині повитикалися палиці з начепленими на них коричньовими вовняними шапками.

Ті, що оточили його, були вандейською бандою.

Вони попадали на коліна, побачивши його.

Легенда розповідає, що в стародавніх тюрінгських лісах жили дивні істоти, порода велетнів, більш-менш подібних до людей. Римляни вважали їх страшними тваринами, германці — богами, що зійшли на землю. Отож, їх або винищували, або обожнювали, — це залежало від того, з ким вони стикалися.

Маркіз був у становищі, подібному до того, в яке потрапляла така істота, коли вона, сподіваючись, що її почнуть цькувати, як страшну потвору, раптом бачила, що з нею поводяться, як з богом.

Усі очі, недавно повні страшних блискавок, спинилися на ньому з якоюсь дикою любов’ю.

Ця ватага була озброєна рушницями, шаблями, косами, кирками, киями.