Дев'яносто третій рік - Сторінка 30

Що старий зробив з малюками, нікому не відомо. Це й доводить до люті паризьких гренадерів. Коли б тут не були замішані діти, війна могла б бути інша. Віконт — хоробрий і добрий молодий чоловік. Але старий маркіз — жахливий. Селяни називають це війною святого Михаїла проти Вельзевула. Ви, може, знаєте, що святий Михаїл вважається ангелом-хранителем цього краю. Посеред моря в бухті є його гора. Розповідають, що він повалив диявола і закопай його недалеко звідси під другою горою, яка зветься Томбелен.

— Так, — пробурмотів верхівець. — Tumba Belini, могила Ваала, Вельзевула тобто.

— Ви, як я бачу, добре поінформовані.

Він подумав: "Він знає латинську мову; певна річ, — священик". А вголос додав:

— Так от, громадянине, для селян ця війна — продовження боротьби між святим Михаїлом і Вельзевулом. Безперечно, що для них святий Михаїл — це генерал роялістів, а Вельзевул — командувач патріотів. Але коли є на світі диявол, то це Лантенак, а коли є ангел, то це Говен. Попоїсти не хочете, громадянине?

— У мене є фляжка з вином і окраєць хліба. Але ж ви мені так і не сказали, що діється в Долі.

— А ось що. Говен командує експедиційним загоном побережної армії. Лантенак мав на меті скрізь підняти повстання, об’єднати Нижню Бретань з Нижньою Нормандією, відкрити двері Пітту і підтримати велику двохсоттисячну вандейську армію двадцятьма тисячами англійців і двома сотнями тисяч селян. Говен розбив цей план. Він тримає побережжя, відтісняючи Лантенака в глиб країни, а англійців у море. Лантенак недавно був тут, але Говен його звідси вибив, забрав у нього Пон-о-Бо, прогнав його з Авранша, з Вільдьє і перегородив шлях у Гранвіль. Тепер він хоче загнати Лантенака в Фужерський ліс і там оточити. Досі все йшло гаразд. Говен ще вчора був тут із своїм загоном. Раптом тривога. Старий — досвідчений вояка, і він звернув убік, — як виявилось, пішов на Доль. Якщо він захопить Доль і встановить на Дольській горі батарею, — а гармати він має, — то, значить, тут, на цій ділянці узбережжя, англійці зможуть висадити десант. Тоді все пропало. Не можна було гаятись і хвилини. Говен чоловік з головою. Ні з ким не радячись, не чекаючи ніяких наказів, він наказав сідлати коні, підготувати гармати, зібрав свій загін, витяг шаблю і вирушив у путь. От і вийшло, що Лантенак кинувся на Доль, а Говен на Лантенака. У Долі ці два бретонські лоби стукнуться. Удар буде сильний. Вони тепер уже там.

— Скільки часу треба, щоб доїхати до Доля?

— Військо з обозом ітиме не менш як три години. Але вони вже там.

Подорожній, прислухаючись, сказав:

— Справді, здається, чути гарматні постріли.

Господар і собі прислухався.

— Так, громадянине. І з рушниць стріляють. Чуєте, наче роздирають полотно. Доведеться вам, мабуть, заночувати тут. Туди зараз поспішати не варто.

— Я не можу затримуватись. Мені треба їхати далі.

— Даремно. Я не знаю, які там у вас справи, але їхати в той бік дуже небезпечно. Хіба що йдеться про найдорожче для вас у світі…

— Саме про це і йдеться, — відповів вершник.

— …Скажімо, про вашого сина…

— Майже що так, — сказав верхівець.

Корчмар підвів голову і сказав собі в думці: "А все-таки мені здається, що це священик". Потім, подумавши трохи, вирішив: "А втім, буває, що і священики мають дітей".

— Загнуздайте мого коня, — сказав подорожній. — Скільки я вам винен?

І розплатився.

Господар поставив корито й відро до стіни і знову підійшов до вершника.

— Коли ви вже вирішили їхати, то послухайте моєї поради. Ясно, що ви їдете в Сен-Мало. То не їдьте через Доль. Є дві дороги — одна через Доль, а друга понад морем. Друга не довша. Дорога понад морем іде на Сен-Жорж-де-Бреень, на Шер’є та Ірель-ле-Вів’є. Ви лишите Доль із південного боку і Канваль — з північного. Послухайте мене, громадянине, — коли виїдете на кінець цієї вулиці, повертайте праворуч, на Сен-Жорж, а не ліворуч, на Доль. Бо в Долі ви потрапите прямо в пекло. Беріть праворуч!

— Дякую за пораду, — сказав подорожній.

І пришпорив свого коня.

Вже стемніло, і він скоро зник у долині.

Коли подорожній доїхав до кінця вулиці, до нього долинув голос корчмаря:

— Беріть праворуч.

Та вершник повернув ліворуч.

II. ДОЛЬ

Доль, "іспанське місто Франції і Бретані", як його іменують стародавні грамоти, — це не місто, а одна вулиця. Широка стара готична вулиця, обабіч якої безладно стоять будинки з дерев’яними колонами; вони не становлять одної лінії, а створюють десятки заулків і тупиків. Решта містечка — це лабіринт вуличок, що відходять від цієї центральної вулиці і вливаються в неї, як струмки в річку. Це місто зовсім відкрите з усіх сторін і розташоване біля підніжжя Дольської гори; витримати облогу місто б не могло. А вулиця могла. Виступаючі фасади будинків, які можна було бачити ще п’ятдесят років тому, і два ряди колон, що оточували її, робили її надійною для оборони. Кожен будинок був фортецею, які доводилось брати одну за одною. Майже посередині вулиці розміщався старий ринок.

Господар постоялого двору "Круа-Браншар" не помилився: в ту мить, коли він розмовляв з подорожнім, у Долі йшов запеклий бій. Жорстокий нічний поєдинок спалахнув у місті між білими, що захопили місто зранку, і синіми, що наспіли ввечері. Сили вони мали нерівні: білих було шість тисяч, синіх — тільки півтори, — але завзяття — однакове. І дивна річ — саме півтори тисячі атакували шість тисяч.

З одного боку — юрба, з другого — дисципліноване військо. З одного боку шість тисяч селян, з вишитим на шкіряних куртках серцем Ісуса, з білими стрічками на круглих капелюхах, з євангельськими реченнями на нарукавниках, з чотками біля поясів, озброєні здебільшого вилами замість шабель та рушницями без багнетів. Вони вірьовками тягли за собою гармати, були погано одягнені, погано дисципліновані, погано озброєні, але фанатичні, готові до всього і здатні на все. З другого боку — півтори тисячі солдатів у трикутних капелюхах з трикольоровими кокардами, у довгополих камзолах із закотами, на яких перехрещувалися портупеї, з добрими тесаками за поясом і з довгими багнетами на рушницях, — вимуштровані, звичні до правильного строю й дисципліни, слухняні й завзяті, люди, що вміють і підкорятись, і при потребі командувати, теж волонтери, але волонтери батьківщини, хоч і обірвані, без чобіт. За монархію стояли рицарі-мужики, за республіку — босоногі герої. І в кожного з цих двох військ душею був командир — у роялістів — старий, у республіканців — молодий чоловік. З одного боку Лантенак, з другого — Говен.

В революції, поряд з молодими гігантами, як Дантон, Сен-Жюст і Робесп’єр, є також молоді ідеалісти, як Гош і Марсо[113]. До цих останніх належав і Говен.

Говенові було тридцять років. Він мав постать Геркулеса і суворі очі пророка, а сміявся по-дитячому. Він не курив, не пив вина, не лаявся. У походах завжди мав при собі дорожній несесер, дуже дбайливо доглядав нігті, зуби і старанно розчісував темну розкішну шевелюру. На привалах він сам витрушував свій командирський мундир, пробитий кулями і сірий від пилюки. Він завжди одчайдушно кидався в бій, але ні разу не був поранений. Його дуже м’який голос міг, проте, звучати різко й владно, коли він командував. Він подавав приклад солдатам — спав на землі, закутавшись у свій плащ, поклавши свою гарну голову на камінь, під вітром, під дощем, під снігом. Це була душа героїчна і невинна. З шаблею в руці він ставав невпізнанним. Була в ньому якась жіночність, що на полі бою особливо жахає.

До того ж це був мислитель і філософ, молодий мудрець. Алківіад для тих, хто його бачив; Сократ для тих, хто його чув. І в тій великій імпровізації, що зветься Французькою революцією, цей молодий чоловік відразу ж виріс у полководця.

Загін, сформований за взірцем римських легіонів, був ніби цілою маленькою армією, що мала всі види зброї. Вона складалася з піхоти й кавалерії, в ній були розвідники, сапери, понтонери; мала гармати, як римський легіон — катапульти. Три гармати надавали загонові сили, не зменшуючи її рухливості.

Лантенак теж був полководець, ще кращий. Він був водночас і обережніший, і сміливіший. Справжні старі герої більш розважливі, ніж молоді, бо для них давно вже минув світанок життя, і сміливіші, бо ближчі до смерті. Що їм втрачати? Майже нічого. Звідси відчайдушно смілива, а разом обдумана тактика Лантенака. Але загалом у цьому завзятому змаганні старого з молодим майже завжди брав гору Говен. Тільки тому, певно, що йому більше щастило. Всяке щастя, як і щастя воєнне, випадає на долю молодості. Адже перемога все-таки подібна до жінки.

Лантенак дуже лютився на Говена, передусім тому, що Говен його бив, а до того ж тому, що був його родичем. Чого це спало на думку бути якобінцем Говенові, цьому хлопчиськові, до того ж його спадкоємцеві (бо маркіз не мав дітей), його майже рідному внукові?! "Ех, — говорив цей майже рідний дід, — якщо тільки він потрапить до моїх рук, то я вб’ю його, як собаку!"

Зрештою, республіці чимало турбот завдав маркіз де-Лантенак. Тільки-но він висадився на берег, як змусив усіх тремтіти перед ним. Його ім’я покотилося по Вандеї, наче грім порохового вибуху, і він одразу став центром повстання. В таких бунтах, коли всі заздрять один одному і кожен має свій кущ чи свій яр, з’являється людина, яку всі визнають за вищу, вона об’єднує розпорошених рівних ватажків. Майже всі лісові командири приєдналися до Лантенака, його слухалися і ближні, і дальні. Один тільки покинув його — Гавар, що приєднався перший. Чому це сталося? Бо він був довіреною особою. Він знав усі таємні задуми і поділяв усі плани попередньої системи громадянської війни, які Лантенак відкинув або замінив новими. Довірена особа не передається в спадщину. Черевик Ла-Руарі не прийшовся по нозі Лантенакові, і Гавар пішов до Боншана.

Лантенак у воєнній справі належав до школи Фрідpixa II; він умів сполучати велику війну з малою, тобто регулярну з партизанською. Він і чути не хотів про "безладну масу", якою була католицька королівська армія — юрба, приречена на знищення, але не визнавав і дрібних сутичок у лісах та чагарниках, бо це годиться для наскоків, але не для рішучого удару. Партизанська війна не вирішує кінця війни або вирішує в поганий бік.