Дев'яносто третій рік - Сторінка 48

ІМАНУС ТЕЖ ВІДХОДИТЬ

В цей момент почувся великий тріск, скриня з силою була перекинута і відкрила прохід для чоловіка, що вскочив у залу з шаблею в руці.

— Це я, Радуб. Мені набридло чекати. Я рискнув зайти. Хай мене вб’ють. Все одно, комусь я розпоров живіт. Тепер я хочу атакувати вас усіх. Чи йде хто за мною, чи ні, однаково. Скільки вас тут?

Радуб справді був сам.

Після бійні, яку вчинив Іманус на сходах, Говен, боячись якоїсь замаскованої міни, відкликав своїх людей і радився з Сімурденом.

Радуб, держачи шаблю в руці і стараючись роздивитися в цій темряві, яку ледве освітлював факел, повторив своє запитання:

— Я сам. Я сам-один. Скільки вас тут?

Не почувши відповіді, він рушив далі. Факел, перед тим як погаснути, яскраво спалахнув і освітив увесь зал.

Радуб побачив дзеркальце на стіні, підійшов до нього, поглянув на своє закривавлене обличчя й поранене вухо і сказав:

— Здорово розписали.

Потім він повернувся, здивовано бачачи порожній зал.

— Немає нікого! — скрикнув він. — Нікогісінько.

Він помітив повернутий камінь, отвір і сходи.

— А, розумію. Вони втекли. Заходьте, товариші, заходьте. Їх тут нема. Втекли. Намазали салом п’яти, дали драла. Ця клята стара башта має таємні проходи. Ось діра, крізь яку вони пролізли, каналії. Як тут покладеш край Піттові та Кобургові, коли тут такі штучки? Сам чорт прийшов їм на допомогу! Немає нікого!

Пролунав постріл з пістолета, куля зачепила його лікоть і вдарилася об мур.

— Але ні! Хтось є. Хто це послав мені такий ніжний привіт?

— Я, — відповів хрипкий голос.

Радуб придивився і побачив у півтемряві якусь постать. Це був Іманус.

— А! — крикнув Радуб. — Я маю одного. Інші втекли, але ти, голубчику, не втечеш.

— Ти так гадаєш? — відповів Іманус.

Радуб зробив один крок і спинився.

— Слухай, чоловіче, що лежиш на землі, хто ти такий?

— Я той, що лежить на землі і сміється з тих, які стоять.

— Що то в тебе в правій руці?

— Пістолет.

— А в лівій?

— Мої кишки.

— Я беру тебе в полон.

— Спробуй.

І Іманус, дихнувши останнім своїм подихом на сірчаний гніт, сконав.

Через кілька хвилин Говен та Сімурден і всі інші були в залі. Всі побачили отвір у стіні. Обшукали всі закутки. Обдивилися сходи: вони виводили в яр. Сумніву не було, обложені втекли через цей прохід. Підняли Імануса. Він був мертвий. Говен з ліхтарем у руці оглядав камінь, що відкрив прохід обложеним. Йому говорили колись про цей обертний камінь, але він теж вважав це за казку. Пильно розглядаючи камінь, він помітив щось написане олівцем. Присвітивши ліхтарем, він прочитав:

"До побачення, пане віконт.

Лантенак".

До нього підійшов Гешан. Погоня була, безумовно, марна, бо часу минуло чимало, за втікачів був увесь край, кущі, яр, зарості, жителі. Вони, безумовно, були вже досить далеко. Не було ніякого способу їх затримати. І весь Фужерський ліс являв собою суцільну схованку. Що робити? Все мало початися знову. Говен та Гешан ділилися своїм розчаруванням і своїми планами.

Сімурден, серйозний і замислений, слухав їх, не кажучи й слова.

— До речі, Гешан, — питав Говен, — а де драбина?

— Вона не прибула, командир.

— Але ж ви бачили віз, який охороняли жандарми.

Гешан відповів:

— На ній була не драбина.

— А що ж було на ній?

— Гільйотина, — сказав Сімурден.

XV. НЕ СЛІД КЛАСТИ В ОДНУ КИШЕНЮ ГОДИННИК І КЛЮЧ

Маркіз де-Лантенак був не так далеко, як вони гадали.

Він був недалеко і проте в цілковитій безпеці.

Він ішов слідом за Гальмало.

Сходи, якими вони з Гальмало спускалися слідом за іншими втікачами, кінчалися в яру під арками мосту вузьким склепінчастим проходом. Прохід виводив до глибокої природної розколини в грунті, що починалася в яру і кінчалася в лісі. Ця розколина так густо заросла кущами, що була зовсім невидима. Неможливо було впіймати в ній людину. Втікач, добравшись до розколини, міг тільки повзти в ній, як вуж. Вхід до таємного проходу на сходи так заріс терном, що будівники цього підземного проходу визнали за непотрібне прикривати його ще якось.

Маркізові лишалося тільки вийти. Йому не було потреби переодягатися. Від часу, коли він прибув до Бретані, він не скидав селянського одягу, почуваючи себе в ньому ще більшим паном.

Він тільки зняв свою шпагу разом з перев’яззю, на якій вона висіла.

Коли Гальмало та маркіз вийшли з проходу в щілину, п’ять інших втікачів, Гінуазо, Гуанар Золота Гілка, Паросток Кохання, Шатене та абат Тюрмо, були вже десь далі.

— А вони не барилися з утечею, — сказав Гальмало.

— Зроби так, як вони, — сказав маркіз.

— Монсеньйор хоче, щоб я його залишив?

— Безперечно. Я ж тобі вже сказав. Найкраще тікати самому. Там, де пройде один, не пройде двоє. Вкупі ми привертаємо увагу. Через тебе мене можуть упіймати, через мене — тебе.

— Монсеньйор знає цей край?

— Так.

— Монсеньйор призначив побачення біля каменя Говенів.

— Завтра, опівдні.

— Я буду там. Ми будемо.

Гальмало заговорив про інше.

— Ах, монсеньйор, коли я подумаю, що ми були з вами у чистому морі, були самі, і я хотів вас убити, не знаючи, що ви — мій сеньйор, а ви могли мені про це сказати і не сказали. Яка ви людина, монсеньйор!

Маркіз сказав замість відповіді:

— Англія. Немає іншого виходу. Треба, щоб англійці через два тижні були у Франції.

— Я повинен ще дати звіт, монсеньйор. Я виконав усі доручення.

— Ми говоритимемо про це завтра.

— Хай буде завтра, монсеньйор.

— До речі, ти не голодний?

— Можливо, монсеньйор. Я так поспішав, що не мав змоги сьогодні поїсти.

Маркіз витяг з кишені плитку шоколаду, переломив її надвоє, одну половину віддав Гальмало, а другу став їсти сам.

— Монсеньйор, — сказав Гальмало, — праворуч од вас яр, а ліворуч ліс.

— Гаразд. Залиш мене, іди.

Гальмало послухався. Він зник у темряві. Чулося шелестіння розсовуваних кущів, дедалі тихіше. Через кілька секунд важко було знайти його слід. Цей гай, поритий ярами, вкритий непрохідними лісами, є добрий помічник втікачів. В ньому людина зникає умить. Ця можливість швидкого розпорошення і спиняла наші армії перед Вандеєю, перед цими бійцями, що так загрозливо зникали.

Маркіз деякий час стояв нерухомо. Він був з тих людей, які стараються нічого не почувати. Але й він не міг подавити хвилювання від того, що дихав вільним повітрям після запаху крові, після страшної різанини. Почувати себе цілком врятованим після того, як вважав, що загинув! Після могили, яку бачив так близько, відчувати себе в цілковитій безпеці! Вирватися від смерті і повернутися до життя. Все це потрясло навіть таку людину, як Лантенак. Хоч він бував уже в подібному становищі, проте навіть ця загартована душа втратила на хвилину рівновагу. Він признавався сам собі, що був задоволений. Але він швидко подавив у собі цей порух, майже подібний до радості.

Він витягнув свій годинник і натиснув пружину. Котра була година?

На його превелике здивування, пробило тільки десять. Людину, яка пережила таку пригоду, коли все ставиться на карту, завжди дивує, що ці хвилини, такі повні переживаннями, не довші за інші. Попереджуючий постріл з гармати був зроблений перед заходом сонця, а атакуюча колона підступила до пролому через півгодини після того, між сьомою і восьмою годинами вечора, коли заходила ніч. Отже, колосальний бій, почавшись о восьмій годині, закінчився о десятій. Вся ця епопея тривала тільки сто двадцять хвилин. Іноді катастрофи дорівнюють швидкістю блискавиці. Події можуть відбуватися за дивовижно короткий час.

Та, як подумати гаразд, то слід було дивуватися саме з іншого: як могла така маленька жменька бійців триматися стільки часу проти такої великої кількості? Отже, бій не був короткий, не скінчився враз, ця битва дев’ятнадцяти проти чотирьох тисяч тривала досить довго.

А втім, уже був час і йому йти. Гальмало відійшов уже далеко, і не було ніякої потреби для маркіза лишатися тут далі. Він поклав годинник у кишеню. Але вже в іншу кишеню, бо помітив, що годинник лежав раніше в одній кишені з великим ключем від залізних дверей, який приніс йому Іманус після огляду замка, і можна було роздавити скло годинника. Він теж збирався йти до лісу. Коли він повертав ліворуч, йому здалося, що якийсь неясний промінь упав на нього.

Він повернувся і крізь кущі, які тепер виразно виступали на червоному фоні неба і видні були до останнього листочка, побачив у ярку яскраву заграву. Лише кілька кроків віддаляло його від ярка. Він рушив було туди, але потім схаменувся — при цьому світлі його легко могли помітити. Хіба не все одно йому, що це за світло? І він пішов у тому напрямі, який вказав йому Гальмало.

Раптом маркіз, закритий і схований терновими кущами, почув над головою страшний крик. Цей крик, здавалося, виходив з краю плато, якраз над ярком. Маркіз підвів очі і спинився.

КНИГА П′ЯТА

IN DAEMONE DEUS[124]

І. ЗНАЙДЕНІ, АЛЕ ВТРАЧЕНІ

В ту мить, коли Мішель Флешар помітила башту, червону від західного сонця, вона була від неї далі, ніж на льє. І вона, що ледве мала сили зробити один крок, не злякалася цієї віддалі. Жінки тендітні, але матері — дужі. Вона рушила далі.

Сонце зайшло. Спустилися сутінки, потім настала глибока темрява. Ідучи безперестанку, вона чула здалеку, як на невидимій дзвіниці вибило восьму, потім дев’яту годину. Це, певно, була дзвіниця в Паріньє. Час від часу вона спинялася, щоб прислухатися до глухого гуркоту, що, можливо, був тільки невиразним гудінням ночі.

Вона йшла прямо перед собою, скривавленими ногами ламаючи гілки терну, наступаючи на гострі колючки. Вона простувала на слабеньке світло, що блищало в далекій вежі, наче оповиваючи її таємничим сяйвом. Це світло ставало яскравішим, коли гуркотіння дужчало, потім воно зникало.

Широке плато, по якому йшла Мішель Флешар, геть усе було вкрите тільки травою, терном та вереском, не було на ньому жодною дімка, жодного високого дерева. Воно увесь час невідчутно підвищувалося, і, доки сягало око, його пряма суха лінія упиралася в осяяний зорями горизонт, зливаючись з ним. Її сили підтримувало тільки те, що вона увесь час мала башту перед очима.

Башта потроху більшала, вищала.

Глухі вибухи і бліді відсвіти з’являлися з перервами. Вони затихали й гасли, потім сяяли і вибухали знову, задаючи змученій і нещасній матері болісну загадку.

Раптом вони припинилися.