Дев'яносто третій рік - Сторінка 52

І він гордо вибрав смерть.

І на цей його вибір згоджуються.

Його мають убити.

Яка відплата за героїзм!

Відповісти дикунством на великодушність.

Показати таку підкладку революції!

Так здрібнити ідею республіки!

В той час як людина, наскрізь просякнута забобонами й рабством, раптом перетворюється, повертається до людяності, вони, визвольники, поборники свободи, лишаться тільки людьми громадянської війни, неспроможними перемогти рутину, людьми, що тільки проливатимуть кров у братовбивчій війні.

І найвищий закон прощення, самозречення, самопожертви, спокути існуватиме для оборонців облуди і не існуватиме для борців за істину!

Як! Поступитися у боротьбі великодушності, скоритися цій поразці, бувши дужчими, стати слабшими, бувши переможцями, стати вбивцями, дати змогу говорити, що прихильники монархії врятовують дітей, а прихильники республіки вбивають стариків!

Цей загартований воїн, цей могутній вісімдесятилітній старик, цей обеззброєний боєць, скоріше впійманий, ніж полонений, захоплений на доброму ділі, зв’язаний з власного дозволу, після того як вчинив величний подвиг, має зійти на ешафот, як на найвищу вершину слави. І вони покладуть під ніж гільйотини цю голову, круг якої, літатимуть, благаючи, три душі маленьких урятованих ангелів. І перед цією стратою, ганебною для катів, зневажлива і горда усмішка з’явиться на лиці цієї людини, а лице Республіки заллє краска сорому!

І це станеться в присутності його, Говена, воєначальника.

І маючи змогу перешкодити цьому, він ухилиться! І він задовольниться цією гордовитою порадою: "Це тебе не обходить!" І він не скаже собі, що в таких випадках стояти осторонь — це бути спільником! І він не зрозуміє, що в такій величезній справі той, хто чинить злочин, менший злочинець, ніж той, хто дозволяє злочинові статися.

Але хіба не обіцяв він цю смерть? Він, Говен, людина милосердна, хіба не заявив Сімурденові, що він робить виняток з свого милосердя для Лантенака? Хіба не поклявся він видати Лантенака Сімурденові?

Він винен йому цю голову, і він її віддає. От і все.

Але чи ж це та сама голова?

Досі Говен бачив у Лантенакові тільки дикого воїна, фанатичного рояліста та феодала, вбивцю полонених, душогуба, що лютував у час війни, людину кровожерну. Коли б він досі був такий, Говен не боявся б, не задумуючись, засудив би його на смерть. З цим немилосердним і він був би немилосердний. Не було нічого простішого, дорога була прокладена, і дуже легко було нею йти, все було визначено, треба було тільки вбивати того, хто вбиває. Це була жахлива, але пряма лінія. Раптом ця пряма лінія урвалася, за несподіваним поворотом дороги з’явився новий обрій, сталася метаморфоза. Новий Лантенак несподівано з’явився на сцені. Герой вийшов із страховища. Та ні, більше ніж герой — людина. Більше ніж душа — серце. Це не був убивця, якого Говен досі мав перед собою, це був рятівник. Говен був подоланий хвилею небесного світла. Лантенак вразив його блискавкою доброти.

І перетворення Лантенака хіба не перетворить Говена? Як! Цей блиск світла не дістане відповіді? Людина минулого піде вперед, а людина майбутнього назад? Людина варварства і марновірства розкриє крила, піднесеться в височінь і згори буде дивитися на людину ідеалу, що борсатиметься в багні й темряві. Говен лишиться в старій колії лютості, тоді як Лантенак ширятиме у величній високості.

І ще одне.

Споріднення.

Ця кров, яку він має пролити, — бо дозволити пролити все одно, що пролити самому, — хіба ця кров не є його кров, кров Говена? Його дід помер. Але його двоюрідний дід живе. І цей двоюрідний дід є маркіз де-Лантенак. Хіба той з братів, що лежить у могилі, не піднявся б, щоб не дати другому в неї увійти? Хіба не звелів би він своєму внукові віднині шанувати цю голову, вкриту сивиною, рідною сестрою його власної сивини? Хіба не було між Говеном і Лантенаком цього обуреного погляду привида?

Хіба революція має за мету спотворювати людську природу? Хіба вона повинна зруйнувати сім’ю, задушити в людині людяність? Зовсім ні. Вона прийшла ствердити, зміцнити одвічні цінності, а не відкидати їх. Зруйнувати Бастілію — це визволити людськість, знищити феодалізм — це створити міцну сім’ю. Немає більшого авторитету за авторитет батьківства. От чому матка у бджіл вважається за царицю. Вона цариця тому, що мати. Безглуздість королівської влади якраз у тому, що це влада людини, яка, не бувши батьком, не може бути й володарем. Через те й знищено королівську владу, встановлено республіку. Що таке республіка? Це сім’я, це людськість, це революція. Революція — це запакування народу. А в основі народу — людина.

Треба було вирішити, чи мусить Говен після того, як Лантенак повернувся до людськості, повернутися до сім’ї.

Треба було вирішити, чи з’єднаються внук і дід у цьому найвищому світлі, чи тоді, коли дід піднявся до цього світла, внук збентежено відступить. В цьому патетичному змаганні Говена з своєю совістю саме так ставилося питання, і відповідь випливала сама собою: треба врятувати Лантенака.

Гаразд. А Франція? Тут запаморочлива проблема враз змінювала лице.

Як! Франція у такій скруті, Францію зрадили, відкрили для ворога. Вона не має більше кордонів — Німеччина перейшла через Рейн. Вона не має більше мурів — Італія переступила через Альпи, а Іспанія через Піренеї, їй лишилася тільки одна велика підпора — океан. Вона мала за собою безодню. Вона могла спертися на неї і, могутня, велика, перемогти всю землю. Ця підпора була непоборна. Але хіба не відбирають її в неї? Океан вже належить не тільки їй. На океані і Англія. Це правда, Англія не знає, як його переступити. І от з’являється людина, щоб перекинути для неї міст, щоб простягти їй руку, людина, що хоче сказати Піттові, Крегові, Корнуельсові, Дундасові, всім піратам: "Ідіть!" Людина, що хоче крикнути: "Англія, бери Францію!" І ця людина — маркіз де-Лантенак.

Вони тримають цього чоловіка в руках. Три місяці полювали на нього, невпинно переслідували і нарешті схопили. Рука революції лягла на плече цього бандита. Рука дев’яносто третього року взяла за горло цього ката-рояліста. Доля судила, щоб у підземеллі свого родового замка цей вбивця тепер чекав своєї кари. Феодал був у феодальній темниці. Каміння його замка повстало проти нього і замкнуло його в собі, і той, хто хотів зрадити свою батьківщину, був зраджений своїм домом. В усьому цьому видно волю божу. Година відплати настала, і революція кинула у в’язницю цього ворога народу. Він не може більше битися, не може змагатися, не може чинити шкоду. У цієї Вандеї тисячі рук і тільки єдина голова. Відтяти її — це покласти кінець громадянській війні. І вони мають цю голову в руках. Це трагічна і щаслива розв’язка. Після такої кривавої бійні й різанини людина, що стільки вбивала, тепер мусила сама вмерти.

І невже знайдеться хтось, хто її врятує?

Сімурден, тобто дев’яносто третій рік, тримає Лантенака, тобто монархію, і невже знайдеться хтось, хто вирве цю здобич з залізних тисків? Лантенак, людина, у якій сконцентрувалися всі жахи минулого, маркіз де-Лантенак був у могилі, важкі двері вічності замкнулися за ним, і от прийде хтось зовні і відімкне їх. Цей злочинець проти суспільства — мертвий, а з ним мертвий і бунт, мертва братовбивча звіряча війна. І от хтось воскресить усе це.

О, як тоді насміхатиметься оця мертва голова!

Як гордовито скаже цей привид: "От і добре, йолопи, я все-таки — живий!"

З яким запалом він знову візьметься за свою огидну справу! З яким тріумфом немилосердний Лантенак знову порине в безодню ненависті й війни! І завтра ж знову запалають оселі, чинитимуться розправи над полоненими. Знову добиватимуть поранених, розстрілюватимуть жінок.

Та й крім усього іншого, чи не переоцінює Говен цей вчинок, що так зачарував його?

Троє дітей мали загинути. Лантенак врятував їх. Але хто прирік їх на загибель?

Хіба не Лантенак?

Хто закинув їхні колиски у полум’я пожежі?

Хіба не Іманус?

А хто такий Іманус?

Помічник маркіза.

Відповідальність лежить на начальникові.

Підпалювач і вбивця — це Лантенак.

І чи такий прекрасний його вчинок?

Адже він тільки не довершив початого і більше нічого.

Підготувавши злочин, він відступив перед ним. Він жахнувся самого себе. Крик матері пробудив у його серці ту одвічну людську жалість, яка вкладена в кожну живу душу, навіть найзапеклішу. І цей крик повернув його назад. Із мороку, в який він поринув, він обернувся до денного світла. Вчинивши злодіяння, він припинив його. В цьому вся його заслуга. Він тільки не став потворним страховищем до кінця.

І за цю дрібницю повернути йому все? Повернути йому простір, поля, рівнини, повітря, світло, ліс, який він використає для бандитизму, волю, яку він використає для поневолення, життя, яке він використає, щоб чинити смерть? Смішно було б пробувати дійти з ним згоди, порозумітися з цією гордовитою душею, пропонувати йому свободу, змогу врятувати життя з умовою, що він відмовиться від усякої ворожнечі і всякого бунту. Було б помилкою дати йому таку перевагу. Яким глузуванням, яким ляпасом була б його відповідь. Лантенак, безперечно, скаже: "Залиште безчестя собі, вбийте мене".

Ні, цю людину можна було або вбити або просто звільнити. Ця людина стояла немов на високій скелі, була завжди готова і на злочин і на подвиг, і злетіти орлом у піднебесся і звалитися в безодню. Це була дивна душа.

Вбити його? Який жах! Звільнити? Яка відповідальність!

Звільнити Лантенака значить знову починати боротьбу з Вандеєю, як з гідрою, якій не відтяли голову. За одну мить з швидкістю метеора знову спалахне полум’я пожежі, яка погасла, коли цей чоловік зник. Лантенак не відступить, доки не здійснить свій гидотний план, доки не накриє республіку гробовою кришкою монархії, труп Франції — Англією. Врятувати Лантенака — це пожертвувати Францією. Життя Лантенака — це смерть тисяч невинних чоловіків, жінок, дітей, захоплених домашньою війною. Це десант англійців, відступ революції, розгромлені міста, розтерзаний народ, кровоточаща Бретань. Звільнити Лантенака — це кинути здобич у пазури хижака.

У хиткому світлі суперечливих доводів проступала невиразна думка, що він, Говен, хоче випустити на волю тигра.

А потім знову питання поставало у початковому вигляді.