Дикий собака Динго - Сторінка 11

В неї була свиня, яку його собаки будь-що хотіли роздерти на шматки.

Таким чином зібрали багато квітів. Але хто ж оддасть їх письменникові? Хто прилюдно, у великій шкільній залі, де яскраво світитимуть сорок ламп, підніметься на дощану сцену, потисне йому руку і скаже: "Від імені всіх піонерів…"

— Нехай це зробить Таня! — крикнув Філько голосніше за інших.

— Нехай це зробить Женя, — сказали дівчатка. — Адже це вона придумала, де дістати квіти.

І хоча вони мали рацію, хлопчики заперечували. Тільки Коля мовчав.

І коли все-таки обрали Таню, а не Женю, він прикрив очі рукою. Ніхто не зрозумів, чого він хотів.

— Отже, — сказала Олександра Іванівна, — ти піднімешся на трибуну, Таню, підійдеш до гостя, потиснеш йому руку і потім оддаси квіти. Скажеш йому те, що ми тут вирішили. Пам'ять у тебе добра, я більше тобі нічого не говоритиму. До початку лишилося небагато. Візьми квіти.

Таня вийшла, тримаючи квіти в руках.

"Так ось вона, справедливість! Ось справжня нагорода за всі мої кривди, — думала Таня, тулячи до себе квіти. — Не хто інший, а я потисну знаменитому письменникові руку і подарую квіти, я дивитимуся на нього скільки мені захочеться. І коли-небудь потім, через багато-багато часу— років через п'ять, — я зможу сказати друзям, що дещо бачила в світі".

Вона усміхалася всім, хто підходив до неї. Вона усміхалася й Жені, не помічаючи її злобливих поглядів.

Просто дивно, чому все-таки обрали Таню Сабанєєву, — звернулася Женя до друзів. — Я не кажу про себе — я не гоноровита і це мені зовсім не потрібно, але краще було обрати Колю. Він далеко розумніший за неї. А втім, дуже легко зрозуміти цих хлопчаків. Вони обрали її тому, що в неї красиві очі. Навіть письменник щось говорив про них.

Він тільки назвав їх сірими, — сказав Коля сміючись. — Але ти, Женю, як завжди, маєш рацію. Вони красиві. І тобі, мабуть, хочеться, щоб у тебе були такі очі?

От і не хочеться, далебі! — сказала Женя.

Таня не слухала більше. Квіти, які вона тримала в руках, здалися важкими, немов були зроблені з каменю. Вона кинулася бігти повз класи, повз велику залу, де, сідаючи, вже гуркотіли стільцями діти.

Вона збігла східцями і в порожній похмурій роздягальні зупинилася, задихаючись від обурення. Вона ще не знала всього красномовства заздрощів.

"Чи можливе те, що Женя каже про мене? Адже це було б негідно мене, піонерки. Нехай щастя не всміхається мені. Чи не ліпше відмовитись од нього, ніж таке слухати?"

Ноги не тримали її.

"Ні, все це неправда! — сказала вона собі.— Все це дурниці!"

І все-таки їй захотілося побачити свої очі.

У роздягальні, де, наче на лісовій галявині, завжди панувало тьмяне світло, було в цей час тихо. Велике старе дзеркало, трохи нахилене вперед, стояло коло білої стіни. Його чорна лакована підставка завжди здригалася, коли мимо пробігали школярі. І тоді дзеркало теж рухалося.

Немов світла хмара, пропливало воно трохи вперед, відбиваючи безліч дитячих облич.

Але зараз воно стояло нерухомо. Підставка була заставлена чорнильницями, — їх щойно помив сторож. І чорнило стояло також тут, на підставці, в звичайній пляшці, і у високій сулії, і ще в якійсь величезній скляній посудині. Як багато чорнила! Невясе його потрібно так багато, щоб їй, Тані, зачерпнути краплину на кінчик свого пера?

Обережно обійшовши сулію, що стояла на підлозі, Таня підійшла до дзеркала. Вона озирнулась — сторожа не було видно — і, поклавши на піддзеркальник лікті, присунулася до скла. З глибини його, світлішої, ніж присмерк, що панував тут, дивилися на Таню її сірі, як у матері, очі. Вони були розплющені, постійний блиск вкривав їхню поверхню, а в глибині хиталися легенькі тіні, і здавалося, очі не мали ніякого дна.

Так вона стояла кілька хвилин, вражена, немов лісовий звірок, що вперше побачив своє відображення. Потім тяжко зітхнула:

— Ні, які ж це очі!

З відчуттям жалю Таня відсунулася назад, випросталась.

І одразу ж, ніби повторюючи її рух, хитнулося на підставці дзеркало, повертаючи Тані її очі. А пляшка з чорнилом раптом нахилилася і, зачіпаючи порожні чорнильниці, з брязкотом покотилася.

Таня швидко простягла руку. Але пляшка, мов жива істота, вислизнула і котилася далі. Дівчинка хотіла впіймати її на льоту, навіть доторкнулася до неї пальцями. Але пляшка ковзала, боролася, мов спрут, вивергаючи чорну рідину. Вона впала на підлогу навіть не дуже дзвінко, так, як падає у воду глина, що зірвалася з берега.

З Танею сталося те, що хоч раз у житті трапляється з кожною дівчинкою, — вона розлила чорнило.

— От лихо! — скрикнула Таня.

Вона одскочила, піднявши ліву руку, в якій тримала квіти. Все-таки кілька чорних краплин блищало на ніжних пелюстках китайських троянд. Проте це нічого, можна обірвати зіпсовані пелюстки. Але права рука! Таня у розпачі крутила її перед очима, повертаючи долонею то вгору, то вниз. Аж до самого згину кисті вона була чорна й жахлива.

— Цікаво!

Цей вигук пролунав так близько, що Тані здалося, ніби то промовила вона сама.

Дівчинка швидко підвела голову.

Перед нею стояв Коля і теж дивився на її руку.

— Цікаво, — повторив він, — як ти тепер потиснеш руку письменникові. До речі, він уже прийшов і сидить в учительській. Усі зібралися. Олександра Іванівна послала мене покликать тебе.

Секунду Таня стояла нерухомо, і очі її, що тільки-но з такою цікавістю дивилися в дзеркало, тепер виражали страждання.

Дивно, як їй не щастить!

Вона подала Колі квіти. Їй хотілося сказати: "Візьми у мене й це. Нехай їх подарує Женя. Адже і в неї добра пам'ять".

І він узяв би ці квіти і, можливо, посміявся б разом із Женею.

Таня рвучко одвернулась од Колі і побігла поміж рядами дитячих шуб, що супроводили її, немов шеренга нерухомих свідків. В умивалці вона знайшла воду. І вилила її всю, до останньої краплини.

Таня терла руку піском, але все-таки рука була чорна.

"Коля все одно скаже! Він скаже Олександрі Іванівні. Розповість Жені, всім".

Отже, вона сьогодні не вийде на сцену, не віддасть квіти і не потисне руку письменникові.

Дивно, як їй не щастить з квітами, до яких так прив'язане її серце. То вона віддає їх хворому хлопчикові, а той виявляється Колею, і зовсім їх не слід було віддавати йому, хоча то й були звичайні лілії. І тепер — ці ніжні квіти, що ростуть тільки в хаті! Опинилися б вони в руках іншої дівчинки — скільки чудових і красивих історій могло б з ними статися! А вона повинна од них відмовитися.

Таня струсила краплини води з руки і, не витираючи її, попленталася з роздягальні, вже нікуди не поспішаючи. Тепер однаково!

Вона піднялась сходами, що були оббиті мідною смужкою, і пішла коридором, поглядаючи у вікна, чи не побачить на подвір'ї свого дерева, яке іноді розважало її. Але і його не було. Воно росло не тут, воно росло під іншими вікнами, з другого боку. А по цей бік, перетинаючи їй дорогу, йшов письменник. Таня побачила його, відірвавшись на секунду од вікна.

Він ішов швидко. У брезентових чоботях, без шуби, в довгій кавказькій сорочці з високим коміром, підперезаній вузьким ремінцем. На потилиці блищало сиве волосся, блищав срібний пасок, і ґудзиків на його довгій сорочці було просто не злічити.

Ось-ось він поверне за ріг коридора до вчительської і назавжди зникне від Тані.

— Товаришу письменник! — крикнула вона у розпачі.

Він зупинився. Потім оббрнувся, як на пружині, і пішов назад, їй назустріч, розмахуючи руками і зморщивши лоба, наче хотів наперед зрозуміти, що потрібно цій дівчинці. Чи не квіти принесла вона йому? Як багато, як часто приносять йому квіти! Він навіть не подивився на них.

— Товаришу письменник, скажіть, ви добрий?

Він нахилився до неї.

— Ні, скажіть, добрий ви? — благально повторила Таня і повела його за собою в глибину безлюдного коридора.

— Товаришу письменник, скажіть, ви добрий? — втретє повторила вона.

Що він міг відповісти на це?

— Але що ти хочеш?

Якщо ви добрий, то прошу вас, не подавайте мені руки.

— Хіба ти зробила щось погане?

— Ні, не те! Я не те хотіла сказати, я повинна подарувати вам квіти, коли ви закінчите читати, і подякувати від імені всіх піонерів. Ви подасте мені руку. А як я подам вам свою? Зі мною сталося нещастя. Гляньте.

І вона показала йому свою руку — худу, з довгими пальцями, вимазану чорнилом.

Він сів на підвіконня і зареготав, притягнувши Таню до себе.

Його сміх вразив дівчинку більше, ніж голос, — він був ще тонший і дзвенів.

Таня подумала:

"Він, мабуть, добре співає. Але чи зробить він те, про що я прошу?"

— Я зроблю так, як ти просиш, — сказав письменник.

І пішов, усе ще всміхаючись і якось по-своєму розмахуючи руками.

Це була весела хвилина в його довгій подорожі. Вона розважила його, і на сцені він був теж веселий. Сів ближче до дітей і почав читати, не дочекавшись, поки ті перестануть кричати. Школярі замовкли. Таня, що сиділа близько, весь час вдячно слухала його. Він читав їм про те, як син прощався з батьком, — це було дуже сумне прощання, але кожен ішов виконувати свій обов'язок. І дивно: тонкий голос письменника, що так вразив Таню, у його книзі був інший. В ньому тепер було чути мідь, дзвін сурми, на який відлунює каміння, — всі звуки, які Таня любила більше, ніж звуки струни, що дзвенить від удару пальців.

Ось він закінчив. Навколо кричали й плескали, а Таня не наважувалася вийняти руки з кишені светра, вив'язаного з грубої вовни. Квіти лежали у неї на колінах.

Дівчинка дивилася на Олександру Іванівну, дожидаючи знака.

Нарешті всі замовкли, письменник відійшов од столу, закрив свою книгу. Олександра Іванівна ледь помітно кивнула Тані.

Дівчинка збігла сходинками, не виймаючи руки з кишені. Швидко підійшла до письменника, потім пішла повільніше, зупинилась. А він дивився в її блискучі очі і навіть не поворухнувся.

"Він забув, — подумала Таня. — Що тепер буде?" її аж мороз пройняв.

— Від імені всіх піонерів і школярів… — сказала вона слабким голосом.

Ні, він не забув. Він їй не дав закінчити; широко розкинувши руки, підбіг до неї, закрив її від усіх і, взявши квіти з її міцно стиснутої руки, поклав на стіл. Потім обняв дівчинку, і разом вони зійшли зі сцени до залу. Письменник нікому не давав доторкнутися до Тані, аж поки їх з усіх боків не оточили діти.

Маленьке дівчатко йшло перед ними й кричало:

— Дядю, ви живий письменник, справжній чи ні?

— Живий, живий, — казав він.

— Я ніколи не бачила живого.