Дикий собака Динго - Сторінка 7

І навіть Коля, завжди спокійний, з упертим поглядом чистих очей, вабив її до себе. Він ніколи не забував залишити кістку для її собаки.

Але про неї саму — здавалося Тані — він ніколи не пам'ятав, хоч і ходив разом з нею до школи, і обідав, і грав на більярді. І все-таки він не утруднював себе думками про неї хоча б протягом однієї хвилини в день, хоч би тільки для того, щоб ненавидіти її так, як вона ненавиділа його.

Так чому ж вона погодилася піти з ним ловити рибу і показати місце, де клюють линці?

VIII

Таня любила зірки — і ранкові, і вечірні, і великі літні зірки, що низько горять у небі, і осінні, коли вони високо і їх дуже багато. Добре тоді йти під зірками через тихе місто до річки і побачити, що й у річці повно цих самих зірок, ніби вони наскрізь просвердлюють темну і тиху воду, Потім сісти на березі, на глині, прилаштувати вудочки і ждати, поки клюне риба, і знати, що жодної хвилини, відпущеної на ловлю, не втрачено марно. А світанку ще й досі нема, і сонце ще не скоро протягне туман над річкою. Спочатку клубочитимуться в тумані дерева, і тільки після того запарує вода. Тим часом можна думати про що завгодно: про те, що робить тепер під кущем бурундук, і чи сплять коли-небудь мурашки, і чи буває їм холодно над ранок.

Дуже добре бувало наприкінці ночі.

Але сьогодні, коли Таня прокинулася, зірок уже було мало: одні зовсім згасли, інші тільки блідо світилися на краю обрію.

"Навряд чи добре сьогодні буде, — подумала Таня, — адже Коля також збирався з нами".

І одразу вона почула стук. Це у віконце двічі постукав Філько.

Таня в темряві наділа сукню, накинула на плечі теплу хустку і, розчинивши навстіж вікно, швидко виплигнула у двір.

Філько стояв перед нею. Очі його в блідому сутінку мали дивний колір, блищали збуджено, а вудочки лежали на плечі.

— Ти чого це так пізно? — спитала Таня. — Не накопав черв'яків ввечері?

— А ти спробуй у місті їх накопати! — хрипко відповів Філько. — Ще не пізно, прийдемо саме вчасно.

— Так, це правда, — сказала Таня, — з черв'яками у нас погано. Мою вудочку взяв?

— Узяв.

— Ну що ж, ходімо? Чого ждати!

— А Коля? — здивувався Філько.

— А й справді, Коля! — І Таня навіть трохи поморщилася, наче зовсім забула про Колю, наче не згадала про нього в ту саму хвилину, коли прокинулась і глянула у вікно на зірки. — Ми почекаємо його на набережній у провулку, — сказала вона і тихо свиснула своєму старому собаці.

Той навіть не поворухнувся під сінцями. Тільки глянув на Таню, немов хотів їй сказати: "Досить! Хіба я мало влітку ходив на річку з тобою по рибу, взимку на ковзанку і хіба не я так часто носив у зубах твої сталеві коєзани! А тепер досить. Ти тільки подумай, ну куди я піду так рано!"

І Таня добре його зрозуміла:

— Гаразд, — сказала вона, — лежи.

"Але, можливо, кицька піде?"

Таня покликала:

— Козак!

Кицька підвелась і пішла з усіма своїми котенятами.

— Навіщо вона тобі? — спитав Філько.

— Мовчи, мовчи, Філько, — сказала Таня. — Вона знає не гірше за нас, чого ми йдемо на річку.

І вони пішли, дедалі більше заглиблюючись у ранок, мов у чарівний ліс, що зненацька виростав перед ними. Кожне деревце у гаю здавався клубом диму, Кожний димок, що курився з димарів, перетворювався на химерний кущ.

На розі біля спуску вони почекали Колю.

Він довго не йшов, і Філько почав дути собі на руки: холодно було вночі добувати черв'яків — копатися в застиглій землі.

А Таня зловтішно мовчала. Її змерзла маленька постать з непокритою головою, тонким волоссям, що від вологи покрутилося в кільця, неначе промовляла: "Ось подивіться, який він, цей Коля".

Нарешті вони побачили його. Коля виходив з провулка. Він анітрохи не квапився. Підійшов, стукаючи ногами, і зняв з плеча вудочку.

Пробачте, будь ласка, — сказав він, — я запізнився. Вчора мене запросила до себе Женя. Вона показувала мені різних риб. Тільки вони в акваріумі. А є гарні рибки. Одна зовсім золота, з довгим чорним хвостом, схожим на сукню. Я задивився на неї… Пробачте мені, будь ласка.

Таня розгнівано затремтіла.

"Пробачте, будь ласка!" — повторила вона кілька разів. — Яка чемність! Ти краще б нас не затримував. Ми через тебе проґавили час, коли клює риба.

Коля змовчав.

— Ми ще не проґавили час, коли клює риба. Це нагорі видно, а на воді ще важко роздивитися поплавець. Чого ж ти сердишся? — сказав Філько, досвідченіший, ніж вони.

— Я тому серджусь, що не люблю надто ввічливих, — відповіла Таня. — Мені завжди здається, що вони хочуть мене одурити.

— А я, наприклад, — звернувся Коля до Філька, — не люблю ніяких котів: ні тих, які ходять ловити рибу, ні тих, які нікуди не ходять. Проте я з цього не роблю ніякого висновку.

І Філько, в якого серце не терпіло сварок, подивився засмучено на обох.

— Чому ви завжди сваритесь — і тут, і в класі? А я вам ось що скажу: перед полюванням сваритися — так краще лишитися вдома. Так калее мій батько. А він знає, що каже.

Коля знизав плечима:

— Я не знаю… Я ніколи не сварюся з нею. Завжди — вона. А батько каже, що ми повинні бути друзями.

— Це не обов'язково, що хоче батько, — сказала Таня.

Філько ще сумніше подивився на неї. Навіть Коля був пригнічений її словами, хоч удав, що не почув їх.

— Ні, я не згоден, — зауважив Філько. — Мій батько мисливець, він мало розмовляє зі мною. Але все, що каже, — правда.

— Ось бачиш, — зауважив Коля, — навіть Філько, твій відданий Санчо Панса, не згодний з тобою.

— Чому ж він Санчо Панса? — глузливо спитала Таня. — Чи не тому, що ти недавно прочитав "Донкіхота"?

Ні, "Дон-Кіхота" я прочитав давно, — відповів Коля спокійно, — але хоча б тому, що він завжди носить твої вудочки і копає для тебе черв'яків.

— Тому що він у тисячу разів кращий за тебе! — крикнула Таня, дуже почервонівши. — Філько, не давай йому черв'яків!

А Філько подумав:

"Хай йому грець, вони говорять про мене, як про вбитого ведмедя, а я ще живий!"

Коля знову знизав плечима:

— І не треба, я сам накопаю на березі і місце собі знайду. Не потрібні мені твої черв'яки!

І він зник під берегом, де кущі й каміння враз заховали його від їхніх очей. Тільки внизу, далеко на стежці, довго було чути Колині кроки.

Таня дивилася йому вслід. Білий туман піднімався з річки їй назустріч, сунув по глині, шурхотів, наступаючи на листя, на траву і пісок. І такий самий білий туман застилав їй душу.

Філько з жалем дивився в її обличчя і мовчав, не знаючи, що сказати. І нарешті вимовив:

— Чого ти від нього хочеш? Чому ти присікуєшся до нього? Я сиджу з ним на одній парті і знаю: ніхто тобі про нього нічого поганого не скаже. І я не скажу. Він не зазнається, хоча вчиться краще за інших, навіть краще за тебе. Я сам чув, як він розмовляв по-німецькому з учителькою німецької мови і як розмовляв французькою мовою. Проте в класі ніхто не знає про це. Так чого ж ти хочеш від нього?

Таня нічого не відповіла.

Вона поволі пішла назустріч темній річці, що дрімала в тумані. І кицька з котенятами також попленталася вниз до річки.

Філько йшов слідом за ними і думав: дивний хлопець Коля! Нехай тисячі котів ходять на річку ловити для себе рибу, нехай мільйони котів! Але якщо вони ходять з Танею, то хіба йому, Фількові, хоч на краплинку гірше від цього? Ні, йому добре! І Таня дивно поводиться! Нехай Коля називає Філька й Санчо, й Панса, про яких він поки що не чув нічого поганого, але хіба йому, Фількові, хоч на краплинку гірше від цього? Ні, йому добре!

Так вони спустилися крутим берегом і дійшли до річки, до вузьких містків, куди причалювали шампуньки[1], і побачили, що Коля сидить на дошках саме на тому місці, де завжди клюють лящі.

— Знайшов-таки він його, це місце! — вигукнув радісно Філько, бо в душі був цілком задоволений з цього.

Він підійшов до Колі, зазирнув у його банку, де на іржавому дні лежала жменьку пустої землі, і, ставши так, щоб не бачила Таня, насипав туди трохи земляних черв'ячків.

А втім, Таня все-таки це побачила, проте навіть не розтулила рота.

Вона взяла свою вудочку, черв'яків, пройшла на містки і сіла майже поряд з Колею. А Філько пішов трохи далі, вибравши для себе також непогану місцинку. На риболовлі він любив бути сам.

На якусь хвилину, а можливо й довше, річка заволоділа дітьми і навіть кицькою з котенятами, які з тих самих містків пильно дивилися у воду.

А там, на глибині, коїлося щось дивне. Немов чиєсь дихання піднімало з глибини туман, немов чиїсь невидимі руки, що володіли ним усю ніч, тепер одпустили його на волю, і він біг поверхнею річки, тягнучи над водою свої довгі ноги. Він біг за сонцем, коливаючись у височині. А сама річка яснішала, дедалі вище відсувалося небо, глибина ставала прозоріша. Риба вийшла поживитися до берегів і почала клювати. Як же ж вона клювала! Таня ніколи не бачила такого.

Але якщо ти дивишся не на свій поплавець, а на чужий, то риба чудово це розуміє.

Вона, можливо, в цю мить кепкує з тебе, повернувшись головою на течію.

Таня щохвилини зводила очі й дивилася на Колину вудочку. А Коля дивився на її поплавець. І думка, що інший може впіймати раніше, не давала обом спокою. Здобич зривалася з гачка, об'ївши наживку.

Коля перший звівся на ноги, нічого не впіймавши. Він потягнувся, позіхнув, кістки в нього хруснули.

Я так і знав, що нічого не буде, — сказав він уголос, не звертаючись, проте, до Тані.— Нестерпно отак дивитись у воду, від цього хочеться спати. Вже краще, як Женя, тримати цих дурних риб в акваріумі.

— Авжеж, вони дурні,— відгукнулася Таня, — якщо вважають за воду звичайне скло.

Коля не знав, що сказати ще.

Він пішов по містках, навіть не доторкнувшись до своєї вудочки. Дошки гнулися під ним. Кицька Козак, яка лапою уже встигла натаскати на містки чимало дрібної риби, глянула обережно на хлопчика. Вона відсунулася, даючи йому пройти. Але котеня Орел, похитнувшись на мокрій дошці, з тихим плескотом впало у воду. Чи воно так захопилося мальками, які шастали біля самісінької дошки, чи надто присунулося до краю і не випустило вчасно пазури, але Таня побачила котеня вже по той бік містків, куди його зносила течія. Котеня захлиналося, а кицька, нявкаючи, бігала по мокрому піску.

Таня скочила на ноги, ледь торкнувшись руками містків, — така легка вона була.

Дівчинка стрибнула на берег, ввійшла у воду, і річка напнула її спідницю, що стала схожа на віночок лісової квітки.