Дім Тельє - Сторінка 4

Потім, коли було вже все готове, бідолаху посадовили, наказавши їй не рухатися, і схвильований гурт жінок побіг прибиратися й собі.

До церковки знову задзвонили. Крихке дзенькання убогого дзвона, здіймаючись догори, завмирало десь у небі, немов кволий голос, що танув у блакитній безодні.

Причасники, виходячи зі своїх дворів, простували до громадського будинку, що в ньому містилося дві школи та мерія; він був на одному краю села, а божниця на протилежному.

Батьки, у святочній одежі, з пісними обличчями та тими незграбними рухами, що їх засвоює зігнуте від повсякденної роботи тіло, ішли слідом за своїми малими. Дівчаток майже не видно було з-під сніжно-білої піни серпанку, що скидався на пухкий крем, а хлопці, подібні до маленьких гарсонів у кав’ярнях, з густо намащеними помадою головами, ішли, широко розставляючи ноги, щоб якось не забруднити своїх чорних штанів.

То слава була для родини, коли багато родичів з’їздилося здалеку та оточувало дитину: отож тріумф теслі був цілковитий. Увесь полк Тельє, на чолі з панією, ішов слідом за Констанцією; батько вів попід руку сестру, мати йшла поруч з Рафаелою, Фернанда з Розою та Дві Помпи рядком — увесь загін простував велично, немов генеральний штаб при повному параді.

На село це справило надзвичайне враження.

У школі дівчатка шикувалися на очіпок виховательки-черниці, а хлопці рівнялися на капелюх учителя, гарного ставного чоловіка; співаючи молитов, діти рушили з школи до церкви.

Хлопчики ішли попереду парами, витягшись межи двома лавами випряжених возів, за ними йшли дівчатка в тому ж порядкові; а через те, що місцеві селяни, шануючи городянок, уважали їм дорогу, то ті, продовжуючи подвійний ряд процесії, простували безпосередньо за малятами, по троє праворуч і по троє ліворуч, — у своїх блискучих туалетах вони скидалися на сніп кольористих вогнів феєрверка.

Їхній вступ до церкви збаламутив усіх. Люди штовхалися, поверталися, давилися, щоб тільки побачити їх. Навіть богомільні баби і ті розмовляли мало не вголос, так їх вразили ці дами, ще буйніше зодягнені, ніж півчаки в стихарях.

Мер відступив свою лаву, першу лаву зразу праворуч за криласом, і пані Тельє сіла там поруч зі своєю зовицею, Фернандою та Рафаелою. Роза Шкапа і Дві Помпи посідали на другій лаві рядком із теслею. Крилас повен був дітей, що стояли навколішках, — дівчатка по один бік, хлопчики по другий, а довгі свічки, які вони тримали в руках, здавалися похиленими на всі боки списами.

Троє чоловіків, стоячи перед церковним поставцем, голосно співали. Вони дуже розтягували латинські слова і, співаючи "Амінь", без кінця виводили "а-а", їх підтримував серпент{1} своїм монотонним безконечним ревом, що вихоплювався з широкого мідяного горла. Дзвінкий дитячий голосок подавав проголоси, та інколи священик у квадратовій шапочці підводився з крісла, мимрив щось і знову сідав, і тріо знову зачинало голосно співати, поглядаючи в требник, що лежав розгорнутий перед них, спираючись на розчепірені крила дерев’яного орла, настромленого на шпеник.

Потім запала тиша. Миряни разом стали на коліна, і вийшов священик, старий, поважний, з сивою головою, схилившись над чашею, що ніс її в лівій руці. Перед нього простувало двоє служок у червоних стихарях, а позаду в грубих черевиках хор півчаків, які поставали всі по обидва боки криласа.

Посеред тиші задзеленькав дзвоник. Служба Божа почалася. Священик тихо ходив круг золотої дарохранильниці, ставав навколішки, монотонно співав вступних молитов тремтячим від старості голосом. Тільки він затих, як разом гримнули півчаки та серпент, до них приєдналися миряни, лише не такими дужими голосами, як і належиться співати богомольцям.

Раптом з усіх грудей та сердець до неба порвалось "Господи, помилуй". Зі старої стелі, що затрусилася від вибуху тих голосів, посипалися порошинки і навіть шматочки струхлявілого дерева. Сонце, розпікаючи лупцевий дах, обертало малу церкву в душну піч; і велике хвилювання, тоскне очікування, наближення невимовної таємниці стискувало дітям серце і давило горло їхнім матерям.

Священик посидів трохи і знову піднявся до вівтаря; з непокритою сріблястою головою, тремтячими руками він почав правити таїнство.

Повернувшись до парафіян та простягши над ними руки, він промовив: "Orate, fratres" ("Молітеся, брати мої"). Молились усі. Старий кюре шепотів таємничі, великі слова; дзвоник усе дзеленькав; натовп навколішках благав Бога; діти умлівали з надмірного хвилювання.

Саме тієї миті Роза, охопивши голову руками, раптово згадала свою маму, церкву в рідному селі, своє перше причастя. І здалося їй, що той день повернувся, коли була отака маленька, вся в білому убранні, і вона заплакала. Спершу плакала тихенько, і сльози поволі котилися з її очей, а потім, разом із спогадами, зросло й схвилювання, горло їй стисло, дух затамувало, і вона голосно заридала. Витягла з кишеньки хустку, витирала очі, затуляла носа й рота, щоб не кричати, — все марно; щось подібне до хрипіння вилітало їй з горла, а два інших глибоких зітхання, два важких зойки їй відповіли, — то дві її сусідки сумні, Луїза та Флора, так само згадавши своє давнє минуле, обливались гіркими сльозами.

Сльози завжди заразливі; мадам і сама швидко почула, як очі їй стуманіли, і, повернувшись до невістки, вгледіла, що вся їхня лава плаче.

Священик перетворяв хліб на тіло Господнє. Діти лежали вже на плитах помосту, непритомні з релігійного страху, а по церкві то тут, то там якась жінка, чи мати, чи сестра, пройняті невимовним співчуттям до скорбот душі та вражені виглядом отих гарних дам, що, стоячи на колінах, здригалися від плачу, мочили й собі ситцеві картаті хустки, тримаючись лівою рукою за серце, що так і колотилося в грудях.

Як лиха іскра вогнем палить стигле поле, отак плач Рози та її подруг в одну мить охопив весь натовп. Чоловіки, жінки, старі, молоді в нових убраннях — всі незабаром заридали, і здавалося, що над їхніми головами витало щось надземне, якийсь дух, і всі відчували подих чогось невидимого, всемогутнього.

На криласі щось злегка стукнуло: черничка тим стуком по своєму молитовнику подавала вихованцям знак іти до причастя; діти, тремтячи від священної лихоманки, наблизились до святого престолу.

Усі стали навколішки. Старий кюре, тримаючи в руках срібну золочену чашу, пішов уздовж їхніх рядів, даючи кожному двома пучками священну оплатку, Христове тіло, викуп за людські гріхи. Вони конвульсійне розтуляли роти, заплющивши очі, пополотнівши, обличчя їм сіпались; а довга скатертина, натягнена під їхніми підборіддями, хвилювалася, як текуча вода.

Раптом по церкві покотився якийсь напад божевілля, вибух масового екстазу, вихор плачу та глухих зойків. Усе це пролетіло, як борвій, що ламає ліси; а священик стояв на місці, нерухомий, з оплаткою в руці, паралізований схвильованням, і шепотів:

— Це Бог, це Бог серед нас, він сам виявляє свою присутність, він зійшов, учувши мої молитви, на свій люд, що отут стоїть на колінах.

І він шепотів натхненні молитви, не знаходячи слів, молитви душі, шалене поривання до неба.

Він кінчав причащати у такому надмірному піднесенні віри, що ноги йому підгинались, а коли допивав сам кров свого Господа, то весь поринув в якусь нестямну вдячність.

Позад нього миряни поволі заспокоювались. Півчаки в білих стихарях почали співати не такими певними, все ще схвильованими голосами; і здавалося, що й серпент захрип, неначе й він теж поплакав.

Тоді священик, звівши догори руки, подав знак усім замовкнути і пройшов межи двома лавами причасників, що й досі ще були в благочестивому екстазі, наблизився до ґрат на криласі.

Миряни почали сідати, гуркаючи стільцями, і всі одразу стали голосно сякатися. Але як тільки побачили кюре, настала тиша, і він почав казання тихим, тремтячим і схвильованим голосом:

— Мої любі брати, мої любі сестри, мої діти, дякую вам від щирого серця. Оце зараз ви дали мені радість, що зійшов до нас Бог на моє благання. Він зійшов, він був тут, сповнював ваші душі, світився в ваших очах. Я найстаріший священик на всю єпархію, а сьогодні я й найщасливіший. Чудо було перед нами, справжнє, велике, дивне чудо. В той час, як Ісус Христос увіходив вперше в тіло цих малят, Святий Дух, небесний голуб, Дух Божий, спустився на вас, заполонив вас, нахилив вас, наче вітер комиші.

Потім твердішим голосом, звертаючись до двох лавок, що на них сиділи гості теслі:

— Дякую вам особливо, мої любі сестри, що, прибувши так здалеку, ви своєю присутністю межи нами, своєю очевидною вірою та живою побожністю були спасенним прикладом для всіх. Ви були напученням моїй парафії; ваша віра запалила їхнє серце; без вас, можливо, цей великий день не мав би того дійсно священного характеру. Інколи досить однієї добірної овечки, щоб Господь благословив цілу отару.

Голос його зраджував. Він додав:

— Хай Бог вас благословляє віднині й до віку.

І пішов у вівтар, щоб кінчати службу.

Тепер уже всі квапились розходитись. Заворушилися навіть діти, стомлені таким довгим душевним напруженням. Вони були ще й голодні, і батьки, не дочекавшись останнього Євангелія, поспішали додому, щоб наладнати все до урочистого обіду.

Під церквою знялася метушня, галаслива метушня, галас крикливих голосів і співучої нормандської гутірки. Люд поставав у дві лави, і, коли виходили діти, кожне сімейство кидалося до свого.

Констанцію вхопила, оточила звідусіль та взялась цілувати ціла жіноча родина. Роза просто не випускала її з обіймів. Потім вона взяла дівчинку за руку, пані Тельє за другу; Рафаела та Фернанда підняли їй довгу муслінову спідницю, щоб вона не волочилася курявою; Луїза та Флора завершували похід разом із панею Ріве; і дівчинка, зосереджена, переконана в тім, що несе в собі Бога, рушила в супроводі такого почесного ескорту.

Святочний обід уряджено було в майстерні на довгих дошках, що покладені були на кобилиці.

Відчиненими на вулицю дверима залітає гамір сільського гульбища. Скрізь бенкетували. В кожне вікно видно було за столами людей у святковому вбранні, з кожної хати лунав веселий гук та регіт. Селяни, поздіймавши сурдути, кружляли чистий сидр повними кухлями, і посеред кожного товариства було двойко дітей — тут дві дівчинки, там далі двоє хлопців — на об’єднаному обіді двох родин.

Інколи на шалену південну спеку селом проїздила бідка, запряжена старою шкапою, що бігла з підстрибом, і чоловік у блузі, поганяючи її, заздро поглядав на ці бенкети.

У хаті теслі веселощі не сягали через край, пережиті вранішні хвилювання давалися взнаки.