Дім з котом, який грає в м'яча - Сторінка 11

Всі деталі обстави відповідали виду, що крізь дзеркальні вікна відкривався на зелені моріжки й дерева саду. Тут усе було спокусою, але розрахунок зовсім не відчувався. Витончений смак господині цих покоїв було помітно в кожній дрібничці. Роздивляючись вітальню, в якій вона чекала, пані де Соммерв'є намагалася з вигляду речей розгадати вдачу суперниці, але у безладі, з яким вони були розкидані, і в симетрії було щось непроникне, й для простодушної Огюстини усе це здавалося книгою за сімома печатями. Вона збагнула лише одне: що герцогиня — жінка виняткова. І журливі думки опанували безталанну молоду жінку.

"Ось воно як! — сказала собі вона.— Либонь, і справді митцеві недосить мати біля себе просте й любляче серце! Мабуть, щоб урівноважити пориви своїх буйних душ, вони тягнуться до жінок, які не поступаються їм у силі почуттів! Коли 6 я була вихована, як ця жінка, то принаймні могла б боротися із нею однаковою зброєю.

— Я ж вас попередила — мене нема вдома!

Хоча цю фразу, коротку й суху, було мовлено в будуарі майже пошепки, Огюстина її почула, і серце в неї закалатало.

— Ця дама вже тут,— відповіла покоївка.

— Та ви з глузду з'їхали! Просіть, нехай увійде,— сказала герцогиня.

Другу фразу вона промовила вже голосно, з лагідною люб'язністю в голосі, розраховуючи на те, щоб її почули.

Огюстина боязко увійшла. Герцогиню вона побачила в глибині прохолодного будуару — господиня дому напівлежала у млосній позі на турецькому дивані, обтягнутому зеленим оксамитом, у півколі, утвореному м'якими складками мусліну, підбитого жовтим атласом. Прикраси з позолоченої бронзи, розташованої з вишуканим смаком, увінчували цей своєрідний балдахін, під яким герцогиня здавалася античною статуєю. Темний колір оксамиту яскраво вирізняв усі її принади. Вигідне для її краси тьмяне світло здавалося радше відсвітом, аніж світлом. Рідкісні квіти підводили свої запашні голівки над розкішними севрськими вазами. В ту мить, коли перед очима враженої Огюстини відкрилася вся ця картина, вона йшла так повільно, що змогла перехопити погляд спокусниці. Цей погляд, здавалося, говорив комусь — хоча спершу дружина художника нікого в будуарі не помітила: "Залишіться. Ви помилуєтеся вродливою жінкою, а я менш нудитимуся цими відвідинами".

Герцогиня підвелася назустріч Огюстині й посадовила її поруч себе.

— Якій щасливій нагоді завдячую я радість бачити вас? — спитала вона з чарівливою усмішкою.

"Навіщо така фальш?" — подумала Огюстина, відповівши тільки легким нахилом голови.

Її мовчанка була вимушеною, бо вона вже побачила в будуарі зайвого свідка — наймолодшого, найелегантнішого і найставнішого з усіх полковників французької армії. Напівцивільний костюм ще виразніше підкреслював його струнку постать. Молоде, квітуче обличчя, і само по собі досить примітне, здавалося ще гарнішим завдяки закрученим догори, чорним як воронове крило вусикам, акуратній борідці і дбайливо підфарбованим бакенбардам та чорному чубові, причесаному досить недбало. Він грався хлистиком, і це підкреслювало невимушеність його поведінки, яка цілком відповідала і вдоволеному виразу обличчя, і вишуканості вбрання. Орденські стрічки в петлиці були закріплені абияк — здавалося, він більше пишався своєю елегантністю та вродою, ніж хоробрістю. Огюстина подивилась на герцогиню й очима показала на полковника. В її погляді було благання.

— Отже, до побачення, пане д'Еглемон. Зустрінемося в Булонському лісі.

Великосвітська сирена мовила ці слова невимушеним тоном, ніби все було домовлено то того, як увійшла Огюстина, але вона підкріпила їх погрозливим поглядом і, мабуть-таки, офіцер його заслужив — з таким щирим захватом милувався він красою скромної квітки, зовсім не схожої на горду герцогиню. Молодий чепурун мовчки вклонився, обкрутився на підборах і легкою ходою вийшов з будуара. Спостерігаючи за суперницею, що проводжала очима блискучого офіцера, Огюстина розпізнала в її погляді почуття, швидкоплинний вираз якого зрозумілий усім жінкам. З глибоким смутком подумала вона, що її візит ні до чого не призведе; лукава герцогиня, певне, надто любить оточувати себе поклонниками, і її серце, звичайно, не знає жалю.

— Пані, ви, мабуть, здивовані, що бачите мене тут, у вас,— сказала Огюстина голосом, що уривався від хвилювання.— Але розпач доводить до божевілля і все виправдовує. Я добре розумію, чому Теодор віддає перевагу вашому домові перед усяким іншим, розумію, чому ви маєте таку владу над ним. На жаль, мені досить глянути на себе, щоб знайти цьому більш ніж достатні причини. Але я обожнюю свого чоловіка, пані. Два роки страждань не стерли його образу в моєму серці, хоч його серце я і втратила. Я мало не божеволію з розпуки, й мені спала безумна думка розпочати боротьбу з вами. І ось я прийшла сюди і благаю, скажіть мені, в який спосіб могла б я здобути над вами тріумф. О пані,— вигукнула молода жінка, в палкому пориві схопивши герцогиню за руку, якої та не забрала, — я ніколи не молитиму так Бога за своє власне щастя, як за ваше, якщо ви допоможете мені повернути — я вже не кажу любові — бодай дружбу де Соммерв'є! Я покладаю надію лише на вас! О, скажіть, як ви зуміли йому сподобатися і змусити його забути про перші дні нашого з ним...

Тут ридання підступили Огюстині до горла, і їй довелося замовкнути. Соромлячись своєї слабкості, вона затулила обличчя хусточкою і залилася слізьми.

— То ви справді така дитина, моя люба крихітко? — спитала герцогиня.

Зваблена новизною цієї сцени й мимохіть розчулена хвалою, яку висловила її принадам ця жінка, можливо, найдоброчесніша в усьому Парижі, вона забрала в Огюстини хусточку і сама стала витирати їй очі, ніжно й ласкаво нашіптуючи слова розради. Після хвилинної мовчанки світська кокетка, міцно стиснувши гарненькі ручки Огюстини своїми руками, що відзначалися і силою, і благородною красою, сказала їй голосом лагідним і співчутливим:

— Насамперед я раджу вам не плакати, бо сльози шкодять красі. Треба вміти терпіти горе, інакше ви захворієте, а кохання недовго живе на ложі скорботи. Хоча спершу смуток надає жінці певного чару й може подобатися, але кінець кінцем від нього загострюються риси і в'януть найпринадніші личка. Крім того, наші деспоти із самолюбства вимагають, щоб їхні рабині завжди були веселі.

— О пані, я не вмію убити в собі почуття. Хіба можна не терпіти смертної муки, коли бачиш обличчя коханого похмурим, згаслим, байдужим, тоді як раніше воно променилося любов'ю і щастям? Я нездатна приборкати своє серце.

— Тим гірше для вас, моя люба. Здається, я вже збагнула, звідки всі ваші прикрості. Насамперед затямте собі одну істину: якщо ваш чоловік і зраджує вас, то не я його спільниця. Правда, я хотіла, щоб він бував у моєму салоні, але, признаюся, мною керувало самолюбство: бо він став знаменитий і ніде не з'являвся. Я вже надто полюбила вас, щоб засмучувати розповіддю про безумства, які він заради мене вчинив. Хоча про одне скажу, і, можливо, це допоможе вам повернути його й покарати за зухвальство якого він припускається, упадаючи коло мене. Кінець кінцем я через нього потраплю в незручне становище. Я надто добре знаю світ, моя люба, щоб поставити себе в залежність від скромності чоловіка видатного. Їм можна дозволяти залицятися до нас, але виходити за них заміж — помилка. Ми, жінки, можемо захоплюватися людьми геніальними, втішатися їхнім товариством, як утішаються, скажімо, виставкою, але жити з ними — нізащо! Фе! Це те саме, що роздивлятися машини, які стоять за лаштунками Опери, замість сидіти в ложі й милуватися блискучою ілюзією на сцені... Але з вами, сердешна дитино, лихо вже сталося, чи не так? Ну що ж, спробуємо дати вам зброю проти тирана.

— Ох, пані! Ще перед тим як я увійшла сюди й побачила вас, я звернула увагу на такі витончені хитрощі, про які й гадки не мала.

— От і гаразд, приходьте іноді до мене, й незабаром ви опануєте науку цих дрібничок, які, втім, мають велику вагу. Для йолопів зовнішнє оточення складає половину життя, і в цьому відношенні більшість обдарованих людей виявляються йолопами. Але я ладна битись об заклад, що ви ніколи ні в чому не відмовляли своєму Теодорові.

— Як можна, пані, відмовити в чомусь тому, кого любиш?

— Бідолашна дитино, та я ладна полюбити вас за одну вашу наївність. Знайте ж, що чим палкіше ми кохаємо, тим менше повинні ми показувати чоловікові силу свого почуття, а надто чоловікові закоханому. Жінку, яка надміру кохає, тиранять і навіть гірше — рано чи пізно кидають. Жінка, яка хоче владарювати, повинна...

— Та що ви, пані! Виходить, треба прикидатися, зважувати, лицемірити, постійно вдавати з себе не таку, як ти є? Та хіба так можна жити? Невже ви...

Огюстина затнулась, а герцогиня не втрималася від усмішки.

— Моя люба,— повчальним тоном промовила світська дама,— подружнє щастя в усі часи було ризикованою аферою, справою, що вимагає найпильнішої уваги. Якщо ви говоритимете про пристрасть, коли я говорю про шлюб, ми не зрозуміємо одна одну. Вислухайте ж мене,— провадила вона довірчим тоном.— Мені доводилося зустрічати видатних людей нашого часу. Ті з них, хто одружився, за рідкими винятками поєднали свою долю з жінками цілком нікчемними. І що ж? Ці жінки владарюють над ними, як над нами владарює імператор, і навіть якщо ті чоловіки не люблять своїх дружин, вони принаймні шанують їх. Мені подобається проникати в таємниці, а надто в ті, які стосуються нас, жінок, і я знаходила розвагу з розв'язанні цієї загадки. Так от, мій ангеле, ці жінки зуміли розгадати вдачу своїх чоловіків, не боячись, як ви, їхніх переваг, вони спритно помітили, яких саме якостей тим бракує, і хай навіть самі вони такими якостями не володіли, проте вдавали, ніби володіють, і так майстерно виставляли їх напоказ, що кінець кінцем домагалися свого. Крім того, знайте, що в душах людей, які видаються нам титанами розуму, завжди жевріє іскра безуму, і ми повинні вміти користатися з цього. Твердо постановивши владарювати над ними, ніколи не відхиляючись від цієї мети, підкоряючи їй усі свої вчинки, думки, кокетство, ми можемо приборкати ці дивовижно примхливі уми, які саме завдяки мінливості свого мислення дають нам змогу впливати на них.

— О небо! — злякано вигукнула молода жінка.— Так он воно яке, життя! Це битва...

— У якій завжди слід наступати,— сміючись, докінчила герцогиня.— Наша влада цілком залежить від нашого вміння домогтися її.